Віра Осадча: «Співати нам дано не для того, щоб ми себе розважали». (Фото автора.)
Було б цілком природно, якби на 19–му році Незалежності глибинний народний фольклор в Україні поповнив нішу національних цінностей, що охороняються державними програмами. Але сталося все якраз навпаки. Українською піснею наразі професійно опікуються науковці та освітяни лише в чотирьох обласних центрах країни і то не на повну силу через брак фінансової підтримки. А це означає, що автентична пісенна спадщина інших етнокультурних регіонів може із часом канути в Лету. Цією тривогою поділилася з «УМ» кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри українського народного співу та музичного фольклору Харківської державної академії культури, етномузиколог Віра Осадча.
— Віро Миколаївно, у Харкові ви маєте репутацію найвпливовішого експерта з української пісні. Ваш дар вирізняти справжні зерна серед побутових плевел високо оцінюють навіть титуловані професіонали. Тож як працюється вам зараз? Наскільки я пам’ятаю, наприкінці 80–х у вас було чимало проблем із гуртами, які раптом від щирого серця заспівали в нас українською, а ви їм говорили, що співати треба перш за все правильно.
— На жаль, справді була така тенденція. З одного боку, використовувалися старі методи показу фольклорного мистецтва, а з іншого — дуже велика кількість аматорів презентувала себе як народних співаків, сказителів. Це для них була як культурна дія, культурний прояв, прояв їхньої громадської визначеності.
— І активності. Якщо ти співаєш українською в Харкові — ти вже відкрито демонструєш свою патріотичну позицію.
— Так, безумовно. А на мистецький рівень тоді не звертали уваги. Але ж добре, коли це один раз. А далі — більше, адже потім Міністерством освіти був кинутий клич: кожній школі — фольклорний ансамбль. Онуки повитягали з бабиних скринь у селах вишиті сорочки, давні рушники, мереживо і понесли до школи, бо в кожному навчальному закладі треба було обладнати національний куточок і створити фольклорний ансамбль. Але ж хто там навчав цьому місцевому фольклору? Брали зі збірки найпопулярнішу пісню, одягали дітей бозна–як, бо справжні сорочки вже були в національному куточку, і починали запросто співати невідомо якими голосами.
— Напевно, коли низький рівень професіоналізму стосується чиєїсь авторської творчості, то це ще півбіди, а коли йдеться про фольклор, то тінь низькопробності падає вочевидь на рівень національної культури взагалі?
— Це той момент, який би я назвала політичною технологією. Мені довелося у грудні минулого року зустрічатися з тоді ще головою Харківської облдержадміністрації Арсеном Аваковим, який підтримує наші фестивалі «Печенізьке поле» і «Співочі тераси». Він влучно охарактеризував проблему нашої справи: «відсутність стандартів». Я його тоді запитала: «Ви знаєте, чому народу не дають слухати його справжній фольклор? Бо це дуже велика сила. Коли його просто так дати як чисту інформацію, народ буде набагато сильніший, ніж він є зараз. І, відповідно, коли людям не показують необроблений фольклор, то це роблять зумисне для того, щоб народ був більш слабким. Краще так, опосередковано».
Тоді Арсен Аваков сприйняв критично мої слова. Під час зустрічі його більше цікавило, як омолодити захоплення етнічною культурою. Але я вважаю, що це концептуальна думка. Для мене вона дуже важлива. Я просто бачила по собі, якими виростають діти у дитячих фольклорних колективах. У нашій Новій Водолазі є, наприклад, фольклорно–етнографічний гурт «Вербиченька» Будинку дитячої та юнацької творчості. Там близько сотні дітей різного віку. Керують колективом мати і донька — Ольга і Тетяна Коваль, які не тільки навчають обрядам та співам, а й впровадили систему традиційного спілкування між хлопцями та дівчатами. Ту, що побутувала колись в українських громадах. Раніше ж батькам ніколи було займатися вихованням дітей, бо вони увесь час були в полі чи поралися по господарству. Тому серед молоді, дітей, підлітків були свої правила поведінки. Старші виховували молодших. Існували також правила статевого виховання — що можна робити, а що ні.
Ці моменти пані Ольгою поступово вводяться під час підготовки фольклорних програм, і діти згодом переносять традиційні, але забуті правила на своє повсякденне спілкування. Старші починають піклуватися про менших, хлопці виказують повагу дівчатам. Ви навіть не уявляєте, як приємно спостерігати саме за такою формою, здавалося б, житейської поведінки. А скільки разів доводилося помічати дуже незвичні, як на сьогодні, але напрочуд зворушливі речі! Їдемо, наприклад, із фестивалю чи на фестиваль, а ці сільські дівчатка сідають десь позаду в автобусі і починають співати пісень, яких уже не співали їхні мами, а може, й бабусі, бо ж пережили страшний голод, війну… А в цих зовсім молодесеньких дівчаток в якийсь просто незбагненний спосіб раптом прокидається генетична пам’ять, що дозволяє глибоко відчути свої витоки, своє коріння. Тобто я вважаю, що у підсвідомості нашого народу, на якомусь глибинному рівні, ще є відчуття етнічного роду. І це відчуття може сприяти не тільки відновленню відносин, а й відразі до куріння, наркотиків, алкоголю. Адже традиційне виховання — це перелік правил, який насправді дуже чіткий, конкретний. Це правила, які колись століттями організовували життя народу.
— Віро Миколаївно, наші пращури покладалися на силу традиційних обрядів і не починали без їхньої відправи жодної роботи. Як ви думаєте, ця надія трималася на страху перед невідомістю чи, може, народні обрядові дійства справді мають певний чудодійний код, що підсилений людською вірою, здатний творити дива?
— Обрядовий момент подяки, взаємодії з природою, взаємодії з іншими тонкими світами, безумовно, був закладений на рівні вібраційному в голосі людини. Уся історія співу, музики — це історія осягнення музичного звуку. І наші пращури відчували це знання як цілісність. Воно у них виражалося у співі. Тобто саме через звук.
— Можна сказати, що пісня забезпечувала зв’язок людини зі Всесвітом, адже людський геном, як стверджують учені, теж має хвильову природу й вібрує у такт вібраціям Космосу?
— Це насправді так і є. Професійно виконаний фольклор дає зовсім іншу якість простору. Коли, скажімо, весна, то згадаємо передусім традиційні українські веснянки. Як їх виконували? Люди від села до села ставали на пагорби так, щоб одні могли чути інших, і починали співати. Вони оспівували навколишній простір. Той починав вібрувати, і наставала справжня весна. Точнісінько так усе відбувалося і в танку. Чим більше фігур, чим ладніше йтимуть учасники обрядового дійства, тим вище підніметься Сонце, тим швидше бігтиме вода, тим міцнішими зійдуть рослини й принесуть багатший урожай. Усі ці речі, безумовно, пов’язані між собою і закодовані в самому звучанні, тому що звук справді є насамперед хвилею. Він дійсно має хвильову природу. І ця звукова природа взаємодії й робить музику одним із суттєвих рушіїв світових процесів. Взагалі. Тобто вміння співати нам дано не просто для того, щоб ми себе розважали, а як ще один засіб єднання із Всесвітом.
— Якщо це справді так, то в кожному регіоні, напевно, мають бути свого роду «генетичні банки» фольклорних зразків, які б і через століття зберігали чистоту звучання автентичних мелодій?
— Колись в Україні діяв фольклорний радіоконкурс «Золоті ключі». Завдяки йому на хорошу апаратуру записали спів багатьох народних колективів. Ці записи тепер зберігаються в Українському будинку радіозапису. Вважаю, що це справжня національна скарбниця, адже чим далі за часом, тим менше люди пам’ятають, як виспівуються ці пісні, тим більше згладжується мовний діалект, місцевий інтонаційний фон. А в записах від виконавців тих поколінь це було ще дуже відчутно. У нас, на Харківщині, теж є три фонди, де зберігаються результати фольклорних експедицій кількох поколінь дослідників.
— Чи готують зараз у нас фахівців із фольклору?
— На жаль, за моїми даними, в українських вишах є лише чотири кафедри народного співу. І це при тому, що маємо 27 адміністративних областей, щонайменше, сім етнокультурних регіонів, кожен з яких заслуговує на те, щоб бути відтвореним у професійному плані. Це дуже проблемний момент. Треба не скорочувати бюджетні місця, як зараз робиться, а, навпаки, додавати, поширюючи мережу таких кафедр. А що насправді? Ну, дали нам торік три бюджетні місця, а позаторік два. Зараз благаємо Господа, щоб цього року дали 4–5. А що далі?! В училищах культури маємо хорові народні відділи, в музичних — академічного та естрадного вокалу. Після музичної школи наш учасник фольклорного гурту з тієї ж «Вербиченьки» може претендувати хіба що на контрактне навчання.
— Що треба робити, аби справа дійсно розквітала професійно?
— Має бути фінансування цільових програм. Із чого починалася музична освіта на Харківщині? З відкриття музичного училища. А до того були музичні класи при Харківському університеті, де викладав не хто інший, як учень самого Йозефа Гайдна, — Іван Витковський. У 1805 році на відкритті Університету була виконана його ораторія, присвячена засновнику Василю Каразіну, у 1810 році силами студентів — ораторії Гайдна «Пори року» і «Створення світу». Для Харкова того часу це був високий старт! Ми — Академія культури — за 10 років засвоєння спеціалізації «народний спів» його теж здійснили, але це мало оцінено в бурхливому вирі сучасних пріоритетів. Тому, відповідаючи на ваше запитання, я б сказала так: треба, насамперед, державною програмою закріпити вивчення в системі освіти саме традиційної культури, починаючи з музичної школи: класи, відділення народного співу, музикування, традиційного кобзарства. Викладати ці предмети мають не сухий теоретик, музичний керівник чи баяніст, який ще раз заграє «Десь тут була подоляночка», а справжні фахівці своєї справи, які професійно навчать дітей рідній культурі.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
