Василь Тимків: «Інструменти партизанського хірурга». (Фото автора.)
У свої вісімдесят п’ять Григорій Дмитришин із прикарпатського Дзвиняча про «партизанку» (так західноукраїнці старшого віку дотепер називають УПА) із будь–ким розмовляти не стане. У молодості цей чоловік пройшов серйозний бойовий вишкіл, був особистим ад’ютантом курінного Іскри, а коли виникла нагальна потреба, став… практикуючим лікарем. Ази медицини за прискореним курсом освоював у лісовій партизанській школі, а вдосконалював знання і вміння вже рятуючи побратимів у підпільному шпиталі. Набув такого досвіду, що згодом, легалізувавшись, працював у Богородчанській райлікарні.
Увесь цей час Григорій Дмитришин у потаємному місці зберігав партизанську похідну сумку з медінструментами. Звісно, вже не для термінового виклику до поранених вояків. Нинішньої весни пан Григорій передав найцінніший свій повстанський спадок Івано–Франківському музею визвольної боротьби. Його хірургічний інструментарій та зразки післявоєнних медпрепаратів стали основою нової експозиції про підпільну повстанську медицину, на жаль, і нині мало відому широкому загалу.
«Українська Повстанська армія, поза сумнівом, була добре зорганізованою і структурованою, маючи всі ознаки регулярного війська, — стверджує провідний науковий співробітник музею Василь Тимків. — Тож не дивно, що при штабах військових округів діяли підрозділи медичної опіки. Медично–санітарний відділ займався організацією невеличких лікарень, названих «шпитальками», пунктів перев’язки, опікувався пораненими та хворими. Фармацевтичний — заготовляв медичні препарати, харитативний — опікувався родинами членів ОУН та УПА, заарештованих чи засуджених, і дітьми–сиротами. Господарський відділ організовував вишколи медиків».
Винятково складні обставини, за яких доводилося оперувати й виходжувати вояків УПА, постійний ризик і жертовність повстанських медиків нині важко уявити. І все ж їм постійно доводилося працювати в умовах окупації: спершу — німецької, потім — радянської. Ті, хто проводив дні і ночі в лісових підземних бункерах, відчували постійний психологічний пресинг: якщо «шпитальку», прочісуючи віддалені масиви, виявляли енкаведисти, розв’язка була лише одна — смерть. Живими пацієнти лісових лікарень та їхні рятівники в білих халатах зазвичай не здавалися, як, приміром, Катерина Лукань (псевдо Галина) із гуцульського села Кобаки, котра підірвала себе гранатою в оточеному «червонопогонниками» схроні.
«Будували підземні лікарні лише вояки УПА, аби звести до мінімуму ризик розконспірації, — розповідає івано–франківський дослідник національно–визвольної боротьби середини ХХ століття Ярослав Коритчук. — На заздалегідь ретельно підібране для лісової лікарні місце в теплу пору року прибувало зо два рої повстанців (20—30 вояків) з іншого регіону. Упродовж місяця вони споруджували об’єкт, не контактуючи з місцевим населенням. Харчі їм доставляла сітка ОУН, не знаючи для кого вони призначені. Лікувальний об’єкт, як правило, складався з кількох невеликих приміщень — операційної, кімнати для медичних працівників, господарського відділення та «палати», в якій вміщалося близько півтора десятка хворих та поранених. Завершивши роботи, вояки маскували бункер і рейдували на попереднє місце дислокації. Лише після цього до «шпитальки» непомітно прибував медперсонал з охороною».
Чекати зовнішньої допомоги повстанцям було нізвідки. На відміну від тогочасних національно–визвольних рухів Європи, медицина УПА та нелегальний Український Червоний Хрест із різних причин не потрапили у сферу уваги міжнародних «червонохрестівців». Розраховувати доводилося лише на власні сили, а ще — на підтримку своїх прихильників, котрі працювали в радянських лікувальних закладах і свідомо йшли на ризик. Повстанська служба безпеки так ретельно відпрацювала систему конспірації, що, за спогадами фармацевта з Івано–Франківська Надії Білобрам, упродовж тривалого часу вона не знала в обличчя людей, через яких передавала ліки. Нерідко озброєні підпільники під покровом ночі викрадали медикаменти з аптек або купували їх на чорних ринках, які набули поширення у післявоєнні роки. Про цю практику, звісно, здогадувалися аналітики НКВС–МДБ і, бувало, підсилали своїх агентів із протермінованими або отруєними ліками.
Більшості медиків–патріотів за співпрацю з УПА та ОУН доводилося розплачуватися життям або свободою. Сотні їхніх імен дотепер залишаються невідомими.
«Перед Другою світовою війною, — розповідає Василь Тимків, — на терени Західної України прибуло чимало фахівців із дипломами радянських медучилищ та інститутів. Значна частина з них у роки окупації включилися в національно–визвольну боротьбу під проводом ОУН. Уродженець Полтавщини професор медицини Борис Андрієвський, займаючи високі посади в ієрархії прикарпатської охорони здоров’я, всіляко допомагав повстанцям. Видатний українець, одесит Юрій Липа, медик за освітою, не тільки збагатив вітчизняну літературу та український науковий націоналізм талановитими працями, а й доклав великих зусиль для організації медичної служби УПА. У серпні 1944–го його по–звірячому замордували підручні Берії в селі Бунів, що на Львівщині. До кінця залишався з пораненими лікар Олекса Зеленюк (псевдо Пастор) із Вінниччини та десятки інших відданих національній ідеї наддніпрянців».
Виходець із простої галицької родини, надзвичайно інтелігентний та ерудований Володимир Манюх (псевдо Борис), працюючи в Івано–Франківській обласній клінічній лікарні, тривалий час залишався поза підозрою радянських спецслужб. Часто вночі в супроводі партизанських провідників він вирушав у небезпечну дорогу, аби в лісовій криївці чи селянській оселі надати невідкладну допомогу тяжкопораненому воякові УПА чи українському підпільнику. У самому приміщенні обласної лікарні також було обладнано таємну кімнату, де Володимир Манюх із колегами провели понад 150 складних хірургічних операцій. Зрештою, в 1948–му його разом із дружиною Оксаною, членом ОУН, заарештували енкаведисти і засудили до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області.
Особливу сторінку в повстанську медицину вписали євреї. До війни представники цього етносу, як відомо, домінували в лікувальних закладах Західної України. Багато з них у часи німецької окупації опинилися в концтаборах і гетто. Відчуваючи гостру потребу в кваліфікованих медичних кадрах, військовики УПА та члени ОУН неодноразово здійснювали напади на концтабори і визволяли лікарів–євреїв, інколи — цілими сім’ями. Головним лікарем старшинської школи «Олені», дислокованої у важкодоступному місці Бескидів, був Самуель Нойман (псевдо Максимович). Добру згадку про себе залишили Абрагам Штерцер, Шая Варм, сини Ізраїлеві на псевдо Амікус, Попер, Боско, Гіль та інші. Проте найлегендарнішою постаттю з–поміж лікарів–євреїв був повстанський ескулап на псевдо Кум (справжнє його прізвище невідоме).
Після завершення Другої світової війни командування УПА запропонувало представникам усіх інших, окрім української, національностей (їх у лавах повстанської армії нараховувалося близько 20 тисяч осіб) за бажанням легалізуватися. Чимало з них, євреїв зокрема, скористалося цим шансом: одні виїхали за кордон, інші потрапили на територію, контрольовану радянською владою. Та лікар Кум категорично відмовився прощатися з повстанцями. Він неодноразово повторював: «Ви врятували мені життя, визволивши з гетто, і я не можу залишити вас у критичний час». Загинув він пліч–о–пліч із пораненими українськими побратимами в оточеній енкаведистами криївці. Серед іноземців лікарську допомогу українським воякам по завершенні війни надавали поляк Тадеуш Крвавіч, німці Гельмут Краузе та Рат, угорець Дордєж, італієць Августо Доніні.
Після розформування в 1949 році УПА система повстанської медичної допомоги почала втрачати цілісний характер, хоча поодинокі лікарі та санітари перебували з підпільниками до середини 50–х років минулого століття, поки не почали згасати останні іскри організованого національно–визвольного руху.
У червні–липні 1941 року за ініціативою українських лікарів у Львові було відновлено діяльність Українського Червоного Хреста (УЧХ). Німецька окупаційна влада спершу не перешкоджала його роботі, та невдовзі взялася за планомірну ліквідацію всієї мережі УЧХ методами заборон, погроз, арештів і навіть розстрілів. 1 серпня 1942 року гітлерівці офіційно ліквідували УЧХ.
Вітчизняний Червоний Хрест продовжив діяльність у структурі УПА. Організаторкою і першою очільницею підпільного УЧХ була високоосвічена (батько — професор математики) і мужня (нагороджена Срібним Хрестом Заслуги) Катерина Зарицька.
У листопаді 1943–го було видано «Правильник УЧХ», де подано обґрунтовані норми харчування хворих, комплектування сумок санітарів і фельдшерів, програму гігієнічного вишколу, плани лабораторій, порядок роботи санітарних пунктів. Після арешту Катерини Зарицької в 1947–му керівником УЧХ упродовж трьох років була Галина Дідик, аж поки сама не потрапила в лабети НКВС.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
