Всевишній створив Світ: живий і неживий (за уявленням людей) і у спадок обом їм дав пам’ять. Найпростішим прикладом неживого світу є сплави на основі нікелю, які «пам’ятають свою форму». А чи є у живому світі істота, яка не має пам’яті? Нема. Чи є у світі народ, який не має національної пам’яті? Навіть чисельно малий народ пам’ятає свій рід, свою мову і звичаї.
Чому за кожну подію, що відбувалася на нашій українській землі, за пам’ять про кожну людину, що народилася, жила, працювала або загинула у боротьбі з ворогом за рідну землю, за наші святині, за нашу мову, за нашу історію, — ми повинні боротися. Боротися доки і з ким?
Окупант, прийшовши на нашу землю, нищив усе: наші храми і книжки, наших дідів і батьків, нашу мову. Нищив зброєю, голодоморами, тюрмами, терорами. Ворог нищив усіх і все, а добився того, що ми сьогодні мусимо відроджувати свою національну пам’ять.
Як добре, що в нашій державі — Україні — є Інститут національної пам’яті. Я вірю, що з допомогою його працівників відродимо нашу національну пам’ять. Шановному Ігорю Рафаїловичу Юхновському, його однодумцям, колективу Інституту національної пам’яті сердечно дякую за їхню працю. Але ж мусимо допомогти їм і ми. Допомогти своїми спогадами, своєю працею в архівах і своїми розповідями молодим людям про пережите і прочитане. Бо й від нас залежить лад, спокій і добробут на нашій українській землі.
Уряд Януковича—Азарова, який прийшов до керування Україною під гаслом «Україна для людей» — замість виконувати свої обіцянки, почав нищити нашу освіту; взявся за нашу історію, написану українськими істориками на основі архівних документів і спогадів. На заваді йому став Інститут національної пам’яті. Що буде далі? Чи чуєте мене, українці? Чому наші архіви опинилися під керівництвом комуністки Ольги Гінзбург?
Може, ми нарешті всі разом скажемо: геть руки від наших національних святинь: мови, історії, архівів, Інституту національної пам’яті, української землі та всього, що за волею Божою належить українцям. Ми ж бо не претендуємо на чуже. «Верни до мене, пам’яте моя» — писав великий поет Василь Стус.