Зараз модно обзивати Президента України Віктора Ющенка зневажливими, а то й лайливими словами. Таке мовиться про людину, яка доклала і докладає колосальних (інколи надлюдських!) зусиль, щоб підняти українців з колін, розкрити їм очі на те, хто вони і хто їхній ворог. Зроблене Віктором Ющенком для України співмірне хіба що з тим, що зробили для України геніальний Іван Мазепа або не менш славетний Степан Бандера.
Ющенківське слово дійшло до мільйонів українців, послабило, а інколи й унеможливило національну деградацію. Зважене, продумане, позбавлене популістського фіглярства, воно представило планеті незнаний багатьом край, який називають у географії Україною, а автохтонів— українцями.
Віктор Ющенко — натхненник і один з організаторів Помаранчевої революції. В її горнилі загартувався як ідеолог нації. Противники української держави забили тривогу: на їхніх очах дозріває вождь нації. Роблять усе, аби знищити його фізично. Коли це не вдається, намагаються знищити його як політика.
Логіка подій навколо України сьогодні така, що без центру кристалізації нації ми можемо згаяти багато часу. Таким центром має стати керманич нації. Досвід засвідчив, що навіть в останньому періоді української історії (а це 15—20 років) ми не використали казкового шансу: стати дійсно незалежною державою української нації, а не провінцією Росії. Чому так сталося? Ми не мали провідника. Зараз ми його маємо. Це Віктор Ющенко. Ми мусимо, повинні сприяти всіма доступними засобами і методами реалізації покликання Віктора Ющенка. Тільки за цієї умови ми можемо ствердно відповісти на гамлетівське «бути чи не бути»: українській нації бути.
Григорій ГРЕБЕНЮК
Львів