Протоієрей Тарасій Романюк.
Восьмого травня цього року поховали отця Тараса Романюка — сина патріарха Володимира. Провести його в останню путь прийшли представники всіх юрисдикцій українського православ’я — УАПЦ, УПЦ Київського та Московського патріархатів. Чин ієрейського похорону здійснили предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій у співслужінні з єпископом Євстратієм з УПЦ КП. Отець Тарасій, священик київської Свято–Покровської церкви, відійшов у вічність 6 травня в день пам’яті Юрія Побідоносця після нетривалої підступної хвороби.
Народився Тарасій Романюк 12 вересня 1959 року в Косові на Івано–Франківщині в сім’ї націоналістів–каторжан Василя Романюка (в майбутньому Патріарха Руси–України Володимира) та Марії Антонюк. Невдовзі батько Тараса прийняв сан диякона, але через переслідування сім’я змушена була переїхати на Харківщину. У 1964 році Василь Романюк повернувся на Гуцульщину. У 1972 році отця Василя Романюка за правозахисну діяльність заарештувало КДБ, його засудили до семи років ув’язнення та трьох років заслання. Тарас знову зазнав знущань як син «антісовєтчіка–клерикала». За відмову публічно засудити батька його виключили з другого курсу Львівського університету, де навчався на факультеті журналістики. У 1976 році батько Тараса в концтаборі відмовився від совєтського громадянства і попросив політичного притулку в державах вільного світу. Він вийшов з юрисдикції РПЦ і звернувся до місцеблюстителя Київського митрополичого престолу першоієрарха УАПЦ митрополита Мстислава прийняти його в лоно УАПЦ. Тим часом Тарас безуспішно робить спроби вступити до Одеської, Московської, Ленінградської духовних семінарій. Його запросили на навчання в Богословську колегію св. Андрея Первозваного при Манітобському університеті в Канаді, утім здійснити переїзд не вдалося. Після служби в армії Тарас 1981 року поїхав у селище Санґар Якутської АРСР, де відбував заслання батько.
Наприкінці липня 1988 року Тарас із батьком емігрував до Канади. Там Тарас закінчив богословський факультет Манітобського університету. У 1994 році повернувся в Україну. Протоієрей Тарасій Романюк залишив по собі книги: «Патріарх Володимир, або Спогади про батька»; «Канадські оповідання».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
