Софійський собор у Києві часів проголошення УАПЦ.
5–6 червня 1990 року православний Собор проголосив відродження УАПЦ, відновив церковну структуру у вигляді патріархату і обрав першим українським патріархом митрополита Мстислава Скрипника. Собор був велелюдний, від Софійського собору до Будинку кіно, де він відбувся, духовенство і миряни пройшли урочистою ходою. Серед них крокували 7 єпископів і майже 200 священиків. Київ не бачив такого від часів Української революції, коли столиця Русі стала духовно не залежною від Росії — вперше, відтоді як центр руського православ’я дивним чином «перемістився» до Москви. На той час уже діяли парафії Української автокефальної церкви на Заході й Сході України, відбувалися велелюдні молебні у пам’ять закатованих подвижників, про яких «у лоні російського православ’я» і згадати не можна було, та виходив незалежний часопис «Наша віра»...
Українську автокефалію ніхто не нав’язував «згори». Ідея її відновлення визрівала поступово в широкій громаді, коли в перші тріщини «саркофага» тоталітаризму запроменіла надія. Утім, як згадує протоієрей Володимир Черпак, до 1988 року — відзначення тисячоліття Хрещення Русі, навіть у сім’ї на кухні розмови про Київську церкву не велися. Хоча з «Голосу Америки» й «Німецької хвилі» знали, що була в 1920–ті УАПЦ. До 1000 Хрещення Києва Український культурологічний клуб влаштував біля пам’ятника Володимиру молебень, у якому взяли участь кількасот людей. Вперше було заявлено, що в Україні є альтернативне «сергіанському» сприйняття православ’я.
«Після відзначення тисячоліття Хрещення стало легше, — каже отець Володимир. — Митрополит Мстислав домігся, щоб у СРСР завезли Біблію в перекладі українською мовою. Її продавали в екзархаті Московської патріархії на Пушкінській, 36. Там весь український бомонд збирався — черги стояли чималі!». Приклад прибалтів, казахів і безстрашних тувинців додавав українцям сміливості. У Єлгаві під Ригою служив отець Богдан Михайлечко. У 1989–му його запросили на з’їзд Товариства української мови до Києва. У своєму двохвилинному виступі він закликав відродити УАПЦ. У хатині Миколи Будника отець Богдан відслужив першу в Києві українську літургію.
До речі, у Литві «чеканилися» перші жовто–блакитні значки, і був надрукований перший номер газети «Наша віра», який поширили на першому з’їзді Народного руху. У київській хаті відомого музиканта й художника Миколи Будника на вулиці Сєдовців Олександр Ткачук, Будник і Микола Свирнюк у 1989–му створили газету. На її тиражування В’ячеслав Чорновіл видав з каси Руху 2000 тодішніх рублів.
«Ініціативний комітет відновлення Української автокефальної православної церкви в Україні» було утворено ще 15 лютого 1989 року. Безкорисливими й безстрашними його лицарями стали члени Української гельсінської спілки та Українського культурологічного клубу, де релігійний комітет очолювала Лариса Лохвицька. У своєму першому документі ініціативна група звернулася до президій Верховної Ради СРСР та УРСР і до світової християнської громадськості щодо відродження УАПЦ. Першою 19 серпня 1989 року вийшла з підпорядкування Москві парафія Петра і Павла у Львові, де служив отець Володимир Ярема (майбутній патріарх УАПЦ Димитрій). «Як не парадоксально, відродження розпочалося з західних областей, де у 1920–х не було УАПЦ. На Сході ж було страшенне протистояння, народ невіруючий, заляканий, пам’ятав, як чекісти знищували за саму приналежність до «автокефалістів», — розповідає протоієрей Володимир Черпак. — Церкви Карпатського гірського регіону масово переходили в УАПЦ».
У Києві перша парафія УАПЦ з’явилася 10 березня 1990 року. Завдяки відомому етнологу Лідії Орел для неї надали церкву святого архістратига Михаїла у Музеї народної архітектури та побуту. «Пріснопам’ятний отець Мефодій Андрущенко, якого висвятив у диякони сам митрополит Липківський, а у священики — єпископ Мстислав у 1942 році, почув по радіо про відновлення УАПЦ і приїхав з Вінниччини, — розповідає отець Володимир. — Він привіз зшиті дратвою книги, які в нього були десь закопані». Знаменно, що відновлення традицій, історичної правди, національної пам’яті, перші молебні за загиблими в час Голодомору, за героїв Крут, за розстріляними на Соловках зініціювала Українська автокефальна церква. УПЦ Московського патріархату «зацікавилася» цим лише у 2005–му.
Про «інспірування УАПЦ комуністичними спецслужбами» — мовляв, на перешкоду активному відродженню Української греко–католицької церкви, свого часу багато говорилося. «Спецслужби, якими все було начинено, боялися відновлення справжньої церкви, — каже відомий філософ–богослов, редактор часопису «Наша віра», голова оргкомітету з відзначення 20–ї річниці відновлення УАПЦ Євген Сверстюк. — Слід було влаштувати ворожнечу між двома гілками справжньої церкви, що відроджується. До певного часу це вдавалося. Утім люди опам’яталися і примирилися». На думку протоієрея Володимира Черпака, якщо чекісти на Луб’янці й планували зіштовхнути УАПЦ та УГКЦ, то прорахувалися, бо недооцінили, що рух за автокефалію йде з народу.
А як ставилися до відновлення українського православ’я політики–націонал–демократи, виховані в комсомолі? Відомо, що В’ячеслава Чорновола уже в дорослому віці хрестив патріарх Володимир (Романюк). «Чорновіл хоча й підтримував церкву, але доволі холодно ставився, — згадує отець Володимир Черпак. — Хоча коли ховали патріарха Володимира, то майже всі розбіглися, а він стояв із лопатою, відбивався від омонівців. Національна еліта розуміла, що РПЦ є інструментом не релігійного, а політичного впливу на населення. І хотіли позбавити церкву отого не природного для неї завдання. Але як? «Гадаю, у політичного проводу не було ключа до сприймання духовних речей, вони були далекі від християнства, хоча симпатизували йому, — каже Євген Сверстюк. — У 1920–ті українські інтелектуали мали належну освіту і знання євангельських текстів. У 1990–ті цього вже не було. Думаю, що та ж біда була й у духівництва. Пригадую виступи на з’їздах про духовні основи відродження, моральні сили Руху... Вони сприймалися позитивно, але люди більше думали про речі політичні».
У 1917—1918 рр. значна частина українського православ’я, підтримана Центральною Радою, відокремилася від Московського патріархату і відновила Українську автокефальну церкву. У жовтні 1921 р. УАПЦ скликала свій перший Собор у Києві. Уже в 1924–му у таємній директиві ОДПУ зверталася увага на «постійне зростання впливу» УАПЦ, що «особливо небезпечно для радянського ладу». З0 січня 1930 р., в перебігу «процесу СВУ», большевицький режим організував «собор УАПЦ», на якому проголошено її «самоліквідацію» (у 1946–му за подібним сценарієм було «самоліквідовано» Українську греко–католицьку церкву). У таборах і тюрмах загинули всі митрополити УАПЦ, 1150 священиків і понад 20 тисяч парафіян та членів окружних церковних рад. 84–річного митрополита Василя Липківського розстріляли в 1938–му. Українська автокефальна православна церква відродилася на українських теренах у роки ІІ Світової війни. Згодом УАПЦ тривалий час розвивалася на теренах Канади й США.
До 20–літнього ювілею відродження УАПЦ при Святопокровській подільській церкві Києва створено громадський оргкомітет, який очолив відомий богослов, редактор часопису «Наша віра» Євген Сверстюк. 13 червня 2010 року у Покровській церкві (вул. Покровська,7), з 9.30 до 16.00 відбуватимуться урочистості, зокрема ювілейна конференція.
92–річному митрополиту Мстиславу, предстоятелю УАПЦ, який мешкав у Банд–Бруку (США), забороняли в’їзд у СРСР як особі, що загрожує державній безпеці. Він домагався поїздки в Україну через американського президента, на Майдані сміливці влаштовували голодування з вимогою дозволити митрополитові в’їзд до Києва. 18 листопада 1990 року владика Мстислав прибув до столиці України. Від аеропорту до Києва вишикувався живий коридор. Тисячі людей зібралися на Софійській площі: у соборі святої Софії за участю численного духовенства та вірних відбулася його інтронізація на Київський патріарший престол.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
