Білоусове «Щастя» — любити до безтями

У Андрія Білоуса — щаслива режисерська доля. Утверджуючись як професіонал з великої літери в Театрі драми і комедії — «Сірано де Бержерак», «Лоліта», «Річард ІІІ» — він успішно сперечався з Козьмою Прутковим і по–своєму намагався «объять необъятное», знаходячи час для творчих експериментів на інших театральних сценах. Як результат — його вистави зараз присутні в репертуарі «Сузір’я», ТЮГу, інших театрів. Минулого року творча активність, амбіційність Білоуса прогнозовано сформувалися в окрему мистецьку субстанцію — театральну майстерню «Абетка». Сьогодні ця назва об’єднує дві вистави — «Сволота» та «Валентин і Валентина», які ставлять на малій сцені Національного палацу «Україна». Але на цьому Андрій Білоус не заспокоївся і практику випробовувати на міцність різні театральні майданчики не залишив. Днями відбулася прем’єра його нового спектаклю «Щастя» в Новому драматичному театрі на Печерську.

Інсценізацію повісті Андрія Платонова «Река Потудань» Білоус зробив сам. Сценічну адаптацію вирішив у стилі «Проза в світлі рампи»: діалогів — мінімум, думки та емоції своїх героїв актори озвучують від третьої особи. «Мова Платонова чарівна, зворушлива, незвичайна, — визнає Андрій Білоус. — У ній немає випадкового. Дуже хотілося зберегти її цілісною». Тому складається враження, що ти хоч і дивишся спектакль, але одночасно читаєш книгу, гортаєш її сторінки і... пильнуєш за тим, аби чогось не пропустити. Бо театральна специфіка все ж таки не дозволяє повернутися назад і «перечитати» незрозуміле.

Цю історію — у виставі грають актори Катерина Кістень, Борис Орлов, Світлана Баша, Денис Мартинов та інші — можна було б зарахувати до численних лав–сторі, якими так багата світова література. Але прізвище автора налаштовує на пронизливо–щемну тональність. Нікіта Фірсов менше всього схожий на героя–коханця. Він, швидше, доросла дитина, якій довелося вже і матір втратити, і фронтового пороху понюхати... Він і закохався, як хлопчисько, обожнював Любу кожним атомом свого субтильного організму. В іншому контексті такою нестямністю можна було б лише захоплюватися. Нікіті ж на власному прикладі довелося переконатися у справедливості вислову «Що занадто — то не здраво». Бо у вирішальну мить його чоловіча сила спасувала перед небезпекою завдати своїй коханій фізичного болю. За часів Платонова мало хто в далекій російській глибинці здогадувався про існування психотерапевтів. Тому свою проблему Люба і Нікіта вирішували самотужки. Ламано і незграбно (пластика Катерини Кістень була «ґрунтом», з якого «проростав» образ Люби), іноді нагадуючи вічні сюжети (зворушлива сцена першої шлюбної ночі навіювала асоціації з Ромео і Джульєттою), іноді — дуже особисто (прогулянки Люби і Нікіти по кризі, яка готова у будь–який момент тріснути — така романтика можлива лише у Платонова)... Розхристані емоції та сумніви двох молодих людей Андрій Білоус зібрав воєдино за допомогою... дощок. Вони у цій виставі — елементи труни і шлюбного ложа, дорога, яку Люба старанно миє і лише потім веде нею за собою Нікіту, ширма, за якою можна, нехай і умовно, сховатися від сторонніх очей, двері до нужника... Деревина — не єдиний «натурпродукт» у цій виставі. Любі та Нікіті Білоус подарував ще й клаптик трави, зеленої, весняної. Маленький, вони удвох там ледь поміщаються. Але їм більше і не треба. Своє багатство вони знайшли у формулі «Люди помирають тому, що... їх нікому кохати». Цією сентиментальною і самобутньою виставою, стилістика якої помітно різняється з–поміж того, що пропонують нам київські театральні сцени, Новий театр на Печерську попрощався зі своїм підвальчиком за адресою Шовковична, 3. З наступного сезону шукайте його в школі мистецтв на Немировича–Данченка.