Екскурсії у музеї захопливі, особливо для «східняків». (Фото автора.)
Уже аж за Полтавою, по дорозі з Угринова до Харкова, спливуть у пам’яті слова героя фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Навіть дивно, як цензура 1970–х дозволила бандерівцю сказати: «Я воїн, а не кат». Щоправда, в Радянській Україні цих слів не почули, а продовжували творити образ якщо не катів, то ворогів чи не з усіх «західняків» — і тих, хто воював в УПА, і хто просто виживав між цих красивих, але неприбуткових гір. Тепер, після поїздки на захід України, у село, де народився Степан Бандера, я розумію, для чого це робилося тоді і чому ця ненависть підігрівається сьогодні...
Але спочатку була дорога між гір, під час якої мені хотілося дізнатися, звідки це взяв Дмитро Табачник, що галичани лише недавно навчилися мити руки. Ось ґазда, який оре конем свого города. Як герой новели Стефаника — під гору. Колись він та його сусіди з Угринова їздили по всій Україні на заробітки. Добиралися навіть до Харкова. Прополювали буряки, скиртували під розпеченим сонцем солому. І гордилися заробіткаками: можна було отримати 2 тонни пшениці, які їм за важку роботу відмірювали голови десь у Новій Водолазі чи Кегечівці.
Сьогодні в Угринові роботи немає, господарство розвалилося. Трудящі руки не потрібні ні на Сході, ні на Заході... Пані Марія жалкує лише за добром її батька, що пропало в тій розрусі. Уже перед самими «совітами» він заготовив матеріали для своєї господи. Прийшли комуністи, забрали все до останньої дошки на будівництво колгоспу. Тепер от місцеве начальство розібрало стайні, збудовані з майна її батька, — по власних обійстях. Їй же залишився лише гербовий папірець — майновий сертифікат.
Словом, усе, як і в нас, «східняків». Хіба що бракує тут смітників уздовж дороги та господарських гноярок під вікнами осель. А ще тут немає стихійних базарчиків біля трас, де впереміш із пилюкою торгують усякою всячиною.
— Так ми ж — цивілізація, — пояснила молодиця, яку ми підвезли до храму.
Сьогодні ця галицька «цивілізація» уперто розбудовується. Іванофранківщина — від обласного центру і до найменшого містечка та села — рясніє котеджами. На тлі наших неперспективних полишених напризволяще слобожанських сіл це здається фантастикою. Проте у фантастики є свої пояснення. Уперті горяни, заробивши євро в Італії, Португалії чи Польщі, вкладають їх у будівництво власних осель в Україні. Не пихатих, набундючених, збудованих за крадені гроші палаців, а добротних будинків для життя. Лишають родини, дітей на родичів (вони виростають бездоглядно), заробляють гроші й будують житло.
Власне, їхні добротні будинки — це, хочеш чи не хочеш, нагадування владі про те, що вони нікуди зі своєї землі не збираються втікати. Адже скільки крові пролито за неї.
На найвищому місці в селі чи містечку — церква, де правлять українською. Збудовано її також на заробітчанські гроші. В Угринові на гроші спонсорів створено музей Степана Бандери, відновлено його батьківську хату. Бо хто б що не говорив про нього, а тут знають, як усе було насправді.
Для людини зі східною ментальністю, а точніше з відпрасованими багаторічною радянською пропагандою мізками, незрозуміло, чому це «західняки» вулиці у своїх райцентрах називають на честь «фашиста» Степана Бандери і віддають кровні копійки на вшанування його пам’яті. Молода співробітниця музею Леся говорить, що після відновлення будинку Бандерів багато експонатів із колись зруйнованого помешкання повернули жителі Угринова, які зберігали їх як добру пам’ять про цей рід.
Власне, донині згадує Угринів діда Степана Бандери — священника Володимира Ґлодзинського за те добро, що він зробив для села. Сам отець не вдавався в політику, не конфліктував із польською владою. Головним завданням для себе вважав організацію життя у селі, освіту його мешканців, наближення людей до Бога. Слова у нього не розходилися з ділами: стараннями отця у селі було збудовано школу. Він добре розумівся на економіці, а тому міг дати добру пораду парафіянам.
За словами селян, його донька Мирослава була доброю освіченою жінкою. Вона знала мови, грала на фортепіано, чому навчила й сімох дітей. Друга її дитина — син Степан, окрім того, грав на мандоліні та гітарі. Усе життя вона присвятила збереженню родинного вогнища та вихованню дітей. Початкову освіту діти отримали в родині. І, мабуть, ця освіта була, як тепер кажуть, якісною, бо всі закінчили гімназії, здобули вищу освіту, а один з братів навіть став професором.
Справді, атмосфера знань панувала у домі Андрія Бандери, який одружився з Мирославою і замінив отця Володимира біля вівтаря. У його будинку діяла читальня «Просвіти» для селян, чимала бібліотека, якою могли вільно користуватися його діти.
Щоправда, це вже були інші часи, ніж ті, у яких жив отець Володимир. На Заході і Сході Україна просиналася до національного життя. До речі, багато відомих прихильників української національної ідеї — вихідці зі священницьких родин. Чи не тому, що тодішні отці не лише не їздили на БМВ, а й не мислили себе окремо від долі народу?
Потім була поразка і знову боротьба вже за часів Польщі. У будинку отця Андрія збирався цвіт нації: лікарі, вчителі, журналісти... Говорили про політику, спротив народу, який волів мати шматок своєї землі під сонцем. І про утиски та катування, яких зазнавали українці. Власне, у цьому середовищі й формувався світогляд Степана Бандери. Тягар поразки, чергової втрати України не розчавив їх. Навпаки, молоде покоління кинулося у боротьбу за Україну під гаслом: здобудеш незалежну державу або загинеш у боротьбі за неї!.
Утім не так просто розговорити мешканців Угринова, особливо коли це стосується постаті Степана Бандери та УПА. Вони охоче говоритимуть про заробітки, своє ґаздування, навіть про те, що з майже 800 мешканців села близько чотирьох десятків проголосувало за Віктора Януковича — хто, мовляв, за гроші, а хтось — повіривши в манну небесну... А от коли говориш про минуле — замовкають. Мовляв, нехай розповість сусідка, вона краще знає. А сусідка, яка сьорбнула лиха в Сибіру, зачиняє двері перед носом...
Моя нова знайома Леся каже, що причиною цьому — журналісти, які понаписують такого, що тільки тримайся: мовляв, «шмайсер» в Угринові в кожній хаті... Проте головна причина, на думку пані Лесі, в тому, що люди такого натерпілися, що й згадувати важко. Психологи вважають таку поведінку своєрідною захисною реакцією. Справді, свідомості є від чого захищатися. Майже 60 родин угринівців було вивезено до Сибіру, сотню молодих односельців закатовано і вбито... Власне, показовою є тут доля родини Бандер, вирубаної під корінь тоталітарною сокирою.
Першим під цю сокиру потрапив його батько, отець Андрій. Священика заарештували разом з двома доньками, Мартою та Оксаною, 23 травня 1941 року о третій ночі. Його розлучили з дітьми, судили трибуналом без слідства й захисту. Ніякої іншої вини не знайшли, окрім цієї — «является отцом руководителя организации украинских националистов». За це й розстріляли. І нині не відомо, де його могила.
Марту і далеку від політики Оксану без суду відправили по етапу в Красноярський край на вічне поселення, де їх переганяли з місця на місце через кожні два–три місяці. За словами внука Степана Бандери, їх не розстрілювали, бо хотіли використати з певною метою. Пропонували квартири, машини, аби вони привселюдно засудили брата. Даремно... Не уникла концтаборів і Володимира — вже по війні.
Марта померла у Сибіру. Оксана повернулася додому через 51 рік заслання, прожила 91 рік і якийсь місяць не дожила до сторіччя брата. Повернулася і Володимира.
Двоє братів Степана Бандери, Василь і Олександр, були замучені в німецькому концтаборі Аушвіц наглядачами з поляків. Їм давали непосильну роботу, били, встромляли вниз головою у діжку з водою, обсипали цементом, потім здирали з тіла засохлий розчин дротяними щітками... Самого Степана Бандеру вбив агент НКВС. А до цього був концтабір Заксенхаузен — через те, що не відкликав акт, який проголошував незалежність України.
Страждання єднають цю родину зі «східняками», адже й тут у кожній сім’ ї хтось або сидів у концтаборі, або загинув.
Коли довга дорога і багато часу для думок, обов’язково поставиш собі кілька запитань. Скажімо, чи від добра тут взялися за зброю? Якби не було польської політики пацифікації, тобто «умиротворення» українського населення вбивствами, знущання, руйнування господарства, то хіба б так підтримували бандерівців місцеві мешканці?
Якби нові радянські визволителі з перших днів не почали висилати галичан до Сибіру і стріляти в потилицю еліті, то чи відстрілювалися б ці люди до останнього патрона в криївках? Радянська армія, кажуть, не мала патронів воювати з німцями, та для того, щоб знищити політв’язнів Львова, Тернополя та Луцька, вони знайшлися. Знайшлася куля і для священика Бандери.
І ще один висновок: якщо людям затикати рота, втрамбовувати їх в асфальт, знущатися над їхньою мовою, прагненням мати вільну європейську державу, то чи варто дивуватися, що вони вдаватимуться до радикальних дій?
Повертаючись з Галичини, за Пирятином, біля Великої Кручі ми зупинилися, щоб пообідати в ресторані, де подають свинячу рульку з хроном і «живе пиво». Поряд є крамничка гончарних виробів та всіляких сувенірів, куди ми потім завітали. У приміщенні було майже порожньо. Якісь чоловік і жінка перебирали товар. Чоловікові дуже сподобалася вишита українська сорочка.
«Купи, — радила йому дружина, — нічого кращого ніж лляна українська сорочка у літню спеку, з одягу не придумано».
Чоловік потримав вишиванку, а потім поклав її на ятку. Мовляв, бачите, яка політика сьогодні в Україні: можна загриміти за націоналізм туди, куди Макар телят не ганяв.
Мене цей діалог прикро вразив. Бо, як на мене, справа тут не в сорочці. А у тому, що ти вибереш — свободу і людську гідність чи рабство...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
