Хартія для неписьменних

По врученні премій сьогорічним Шевченківським лауреатам Президент України виголосив промову, яку перервали оплески, коли сказав: державною мовою є і буде українська. А тоді, стишивши голос, додав: російську ж захищатимемо за допомоги Хартії регіональних мов.

І тут ми потрапляємо у задзеркалля традиційної радянської пропаганди зі зміщенням понять, пересмикуванням термінів, замовчуванням очевидного та прямим розрахунком на те, що «пересічний громадянин» не читає спеціальної літератури. Принаймні якби промовець був ознайомлений з книжкою Івони Больман «Мовні війни в Європі» (К.: К.І.С.), то, либонь, поостерігся б так підставлятися, згадуючи ту Хартію.

Отже, французька політдослідниця написала історію виникнення самої ідеї, а тоді й переведення її у статус офіційного європейського документа. Ініціатори Хартії — німці. На переконання Больман (підперте безліччю документальних свідчень), ця ідея є відлунням нікуди не зниклого пангерманізму. «Захист меншин нерозривно пов’язаний із верховенством німецької народності», — пише вона, і прямим попередником Хартії називає «декларацію Гітлера від 20 лютого 1938 року, де утверджено право Німеччини на захист німецьких етнічних груп, підданих іншої держави». Ясна річ, сучасні ініціатори Хартії воліють уникати таких спогадів (а ще більше — згадувань про механізми реалізації тієї декларації). Тому нинішні захисники «німецькомовного населення» «за неможливості змінити кордони, дуже перейнялися долею жителів, яких вони розмежували». А йдеться, власне, про 1 400 000 етнічних німців, які здебільшого мешкають в історично–проблемній провінції Франції — в Ельзасі (такий собі «французький Донбас»).

Відтак, наприкін­ці 1980–х проект Єв­ропейської хартії регіональних та меншинних мов було піддано в тамтій пресі нищівній критиці як такий, що «жодним чином не зможе забезпечити миру в Європі. Тому що цей документ є машиною війни, головна мета якого — Франція». Тоді дискутанти згодилися, що «франко–німецький антагонізм досі триває і проявляється сьогодні у формі політично толерантної боротьби за мови». У перебігу гострої полеміки, зразково відтвореної у книзі, експерти і політики таки знайшли запобіжники супроти мовної експансії пангерманістів (німців у Європі близько 90 мільйонів): гранично уточнено головне поняття — «означення «регіональні» слугує, щоб відрізняти їх від іноземних живих мов». Інакше кажучи, Хартія в остаточному вигляді не розглядає мов мігрантів. Тобто вона не поширюється на німецькомовних ельзасців так само, як і на російськомовних донецьких чи кримських.

1992–го розпочався процес підписання та ратифікації документа країнами–членами ЄС. Мононаціональні держави одразу приєдналися до Хартії (німці у Німеччині — це 90,8% населення). А от Франція (де французів лише 85,6%) і досі її не ратифікувала, вважаючи Хартію — навіть «пом’якшену» у кінцевому варіанті — за «добрий урок політичної підривної діяльності, чисте підбурювання до майбутнього етномовного конфлікту двох країн». Зігнорували Хартію практично всі країни, що мають помітні діаспори інодержавних етносів: Бельгія, Італія, Греція з Туреччиною, Польща, колишні югославські та прибалтійські «республіки». «Хартія сприяє непередбачуваним наслідкам», — така їхня мотивація.

А найцікавіше, що дізнаємося з книжки Івон Больман, — досі не ратифікувала цю сумнозвісну Хартію і Росія. Авжеж, навіщо їй внутрішній клопіт з десятками (чи сотнями?) меншинних мов на своїй території, коли ця Хартія не гарантує зиску на зовнішньому фронті — ну, ніяк через неї «захищати» русофонів в Україні!

Та й те: як би то виглядав повноправний підписант Хартії, який активно реалізує Федеральну цільову програму «Російська мова (2006—2010)», де є розділ про підтримку «російськомовного населення» інших країн, сформульований майже тими самими словами, що і вище згадана Гітлерова декларація 1938–го? Є у цій російській законодавчій програмі ще один вельми цікавий пункт: «Знання і використання російської мови є обов’язковим для всіх громадян Російської Федерації». А в чому, пригадаємо, полягає «захист» російської мови в Україні, як його розуміють регіонали? Та саме в тому, що знати й використовувати українську в Україні — зовсім не обов’язково...

Схоже, кремлівські політтехнологи грають наших регіоналів «утемну» і з особливим цинізмом — як таких, що й книжок не читають, і за європейськими дискусіями не стежать, і смішними в очах західних інтелектуалів показатися не бояться, й навіть інстинкт самозбереження геть утратили, розмахуючи фальшиво потрактованою Хартією. Висновок, до якого доходить у своїй книжці Івона Больман, такий: «Ті, хто щосили хоче захищати меншини, справжні або так звані, прямо вступають у небезпечну гру».