Вражає подібність соціально–політичної ситуації в Україні, нинішньої та 100–річної давнини, як її бачили наші письменники. Здається, прогрес оминає нашу землю.
Ще 150 років тому Козьма Прутков опублікував «Проект: О введении единомыслия в России». Нинішня Росія, правонаступниця СРСР і Російської імперії, ще не дійшла до такої однодумності, як у СРСР, але імперського рівня вже досягла (є «сильна рука», встановлено «керовану демократію»). Для «регіоналів» (і комуністів) ідеалом є Росія, вони хочуть ввести й у нас однодумство; сильну вертикаль уже побудовано, обіцяють навести порядок. Цілковитої однодумності Президент досяг з урядом і з «губернаторами». В парламенті збереглися острівці інакомислення, але прихильники однодумності викоріняти їх не будуть: на рішення вони не впливають, а говорити — хай говорять. Такий «демократизм» пояснюється не тим, що «регіонали» є справжніми демократами, завжди діють у рамках правил пристойності, а тверезим розрахунком (психологію пояснив Володимир Самійленко — «Міністерська пісня», 1906 р.):
От так би взяв
Та й одчухрав
Отих творців законів!
Та от напасть:
Тоді не дасть
Європа мілійонів.
Лідер «регіоналів» прагне до такої владної вертикалі, яку змалював Тарас Шевченко («Сон», 1865 р.):
... цар підходить
До найстаршого ... та в пику
Його як затопить!..
Облизнувся неборака;
Та меншого в пузо –
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних...
Не всім і в коаліції сподобається така вертикаль, а народ чинитиме спротив.
А поки що «керована демократія» діє: в умовах «небаченої стабільності» блискавично прийнято бюджет. Такий прецедент описав Іван Франко, коли «звіряча коаліція» заявила: «Знаємо, що без бюджету не можна. Всі ми віримо свойому цареві і готові за нього на все. Для того вношу, аби рада ухвалила сей бюджет без дискусії, відразу. Хто є за тим, нехай встане з місця. Всі встали. Бюджет був прийнятий. Від того часу в звірячім царстві запанував правдивий Божий супокій» («Звірячий бюджет», 1897 р.). Тепер «Божий супокій» називається «стабільністю».
Країні конче потрібні реформи, але в Президента на думці лише одна — підсилення особистої влади, тому до економічних і соціальних реформ «руки не доходять».
«Лають мене, що я не заводжу реформ. А нехай би подумали люди — коли я маю час, щоб їх заводити? Поки встанеш, поки прийдеш у канцелярію, поки попідписуєш усі накази про строгі заходи, то вже й минули півдня. Не встигнеш і попоїсти, а тут ще треба вітати всяких «истинно русских» людей, відповідати на їх запитання та заохочувати до патріотичної праці, давати всякі обіцянки. Не вирядиш іще своїх, як тут пруться англійські, французькі та німецькі кореспонденти, починають допитуватись, чи будемо ми заводити правдивий конституційний лад, чи гадаємо позичати в Європі грошей. Поки заспокоїш їх, поки доведеш їм,.. що й зовсім без грошей ми дуже добрі, поки впевниш їх хоч трохи, що конституції ми не чіпатимем, аби вона нас не чіпала, — то минає й друга половина дня. Хто ж винен, що реформи стоять на місці» (Володимир Самійленко, «Вже не можу вдержатись», 1906 р.).
Прибічники «однодумності», «порядку» хочуть змінити внутрішній і зовнішній курс України на догоду сусідам. Олексій Толстой описав (1868 р.), як Тугарин–змій, що прилетів із візитом до Києва, агітував проти європейського вибору і передрікав зовсім іншу, азійську, перспективу.
Но тот продолжает, осклабивши пасть:
«Обычай вы наш переймете,
На честь вы поруху научитесь класть,
И вот наглотавшись татарщины всласть,
Вы Русью ее назовете!
И с честной поссорившись вы стариной,
И предкам великим на сором,
Не слушая голоса крови родной,
Вы скажете: «Станем к варягам спиной,
Лицом повернемся к обдорам!»
(До обдорів — на схід, обдори — корінні племена в Сибіру). Князював тоді Володимир, патріот України–Русі, тож «візит» закінчився для змія погано).
Прихильники підпорядкування Тугарину гальмують просування до європейської спільноти, яке й раніше було не надто стрімким. Замість того щоб відчути себе європейцями, відповідно будувати життя, українці терплять владу, яка заграє з Європою, імітуючи бажання інтегруватися. «Ви скажіть нам, добродійко, скільки мільярдів можете ви нам позичити? За кожний мільярд ми беремося заспокоїти десять мільйонів своїх громадян. Якщо ви дасте нам досить грошей, то матимете нас зовсім спокійними сусідами... — Гроші я сама люблю. Спокійних сусідів я теж люблю, але гроші, здається, люблю більше. Тому мені треба обміркувати, чи не вийде так, що я віддам гроші і все ж матиму неспокійних сусідів. І Європа міркує і, певно, на цей раз довгенько міркуватиме» (В. Самійленко «Розмова», 1906 р.).