Пастка від мачухи

Моя маленька донька, слухаючи колись казку про «Попелюшку», весь час допитувалася: а хто така мачуха? Це погана тьотя, пояснювала я, яка ображає нещасну сирітку. «А чому дівчинка не живе зі своєю мамою?» — дивувалася донька. І їй доводилося пояснювати, що мами часом помирають. Днями я повернулася з важкого відрядження із села, де мачуха задушила 10–річну доньку свого цивільного чоловіка. Коли розповідала подробиці цієї жахливої трагедії своїм домашнім, моя донька, яка вже подорослішала, вигукнула: «Злі мачухи бувають тільки в казках!» Якби ж то...

«Все одно тато повернеться до мами!»

Усю Волинь шокувало вбивство п’ятикласниці сільської школи. Маленьке рожищенське село ще не переживало такої трагедії, тож дуже багато людей ішло за похоронною процесією, щоб провести Людочку в останню путь. Тим паче що вона була єдиною дитиною на все село — у неперспективній Линівці вже давно не народжуються діти. Понуре село, що потопає у яскравій зелені здичавілих садів біля спорожнілих обійсть, зі своїх вікон бачить свіжу могилку на кладовищі, де найбільше квітів і вінків. І ця велика рожева квіткова пляма на неблизькому сільському горизонті — як німий докір усім, хто не вберіг дитину від найстрашнішого. Люди не можуть прийти до тями: як могла 32–річна жінка, яка має сина такого ж віку, задушити ні в чому не винну дитину? І зробити це так підло, підступно...

Люда була гарною ученицею, майже не пропускала уроків, хоч їздила на навчання до школи в селі Голоби аж із Переспи, де жила у свого дядька з тіткою. Хоча в самих Голобах жили її мама та бабуся. Але мама жила з іншим чоловіком, часто їздила на заробітки, а з 48–річною бабусею в онуки стосунки не склалися. Кажуть люди, що вона вигнала дівчинку в страшні морози за якісь зниклі зі скарбнички 40 гривень. Тож останнім часом дівчинка жила в тата в Линівці. Та через ту ж люту зиму почала жити в родичів у Переспі (звідти простіше було посадити її щодня на автобус).

6 травня дівчинка попросилася у класного керівника відпустити її з двох останніх уроків, бо мала з татом їхати до рідних у гості. «Я відпустила її. Після обіду вона пішла на «маршрутку». А наступного дня ввечері зателефонувала мама Люди й сказала, що дочка ні в кого з рідних не ночувала. Не відповідає на «мобільний», — згадує, не стримуючи сліз та хвилювання, класний керівник 5–А Лідія Журавська. — Я відразу подумала про найгірше, бо дівчинка була дисциплінована. Думала, може, хтось підвозив та познущався над дитиною... Її одразу оголосили в розшук, а знайшли аж 14 травня... задушену в кущах неподалік від дороги на Линівку. Що у злочині підозрюють мачуху — повірити не могли... Саме вона виманила дівчинку зі школи, мовляв, поїдеш із татом у гості. А вбила ніби за те, що дитина сказала, що все одно тато, якого вона дуже любила, повернеться до мами. Дівчинка хотіла, щоб батьки помирилися. Тато дбав про неї, приїжджав на батьківські збори, і вона весь час говорила все про тата: «мені тато купив», «мені тато казав». А на цей Новий рік переживала все, чи буде в неї красива сукня. Бо мама ще не приїхала із заробітків...»

Оплакувала не загублену душу, а себе...

У Линівку автор приїхала через три дні після похорону. Батька Людмили застала біля хати — сапав город, бо в хаті, каже, бути несила. Все ще здається, що доня в школі, а на вихідні знову приїде до нього. Колишню співмешканку він не називає ніяк, тільки «вона». Власне, мачухою вона не була — жила з ним у цивільному шлюбі. У селі кажуть — підживала, бо неподалік живе її мама з братами і сестрами, отож на два господарства працювала. В селі знали, що дівчинку вона не любила. Її син від першого шлюбу був однолітком Люди, діти між собою ладили. Одна з сусідок розповіла, що коли дівчинка приїжджала додому, то мачуха (до речі теж Людмила) все, що смачненьке наготувала, забирала й несла до своєї хати, щоб дитя не їло.

Бувало, батько мусив для дочки у сусідів молоко купувати, бо жінка все до краплі здавала на приймальний пункт. Руслан для доньки нічого не шкодував: купив їй мобільний телефон, велосипед. Хоч якось хотів компенсувати те, що втратила дитина, коли батьки розлучилися. Жінка підмовляла чоловіка здати Людочку в інтернат, але той був категорично проти.

«Кажуть, вона по телевізору в наручниках казала, що якби донька не сказала, що тато все одно повернеться до мами, то вона б її не задушила. Шкода, не бачив сам. Весь час, коли шукали дитину, вона була поруч, співчувала. Як таке може бути... Як могла сидіти біля домовини, ще й плакати? Коли труну виносили з хати, помітив, що в очах жінки було щось таке, ніби відчувала, що її скоро викриють, — каже батько загиблої Руслан Пархомчук. — За що у невинної дитини життя забрала? Так, вона хотіла, щоб ми розписалися. А я казав, що я вже один раз одружився, мені вистачить. Тиждень доньку шукали, їздили до трьох гадалок по всій області. Одна сказала, що десь біля водойми бачить дитину, друга взагалі сказала, що Люда жива. Вийде заміж, ще й нас до старості догляне і що до неділі повернеться. Повернулася, бідненька, але в домовині... Забрали вбивцю просто з кладовища у наручниках, але я того вже не бачив».

Сусіди розповідають, як мачуха плакала у хаті біля домовини, але вважають, що то вона не загублену нею душу оплакувала, а себе. Бо знала, що рано чи пізно все стане явним. «Якби люди дізналися про це раніше, її розтерзали б ще там, на кладовищі. Вона приходила до мене того ж дня, після того, як убила дитину. І хоч би щось здригнулося! Ще й пасла корови, нічим себе не видала, була спокійна, — не може відійти від пережитого сусідка Пархомчуків. — У наступні дні все жалілася, що сняться їй якісь мерці. А коли заговорили, що дитину знайшли задушеною, я казала, що четвертувати треба паскуду, і сіль на рани сипати. А вона все те слухала спокійно. Яке ж це серце треба мати?».

...Коли поверталися з Линівки, зупинилися біля місця, де знайшли задушену дівчинку. Витоптана стежка веде у густі зарості кущів, кропиви, височезних трав, що цієї весни після рясних травневих дощів буяють особливо рясно. Не так далеко від ковельської автотраси на березі Стохода — зім’ята трава під кущем, де лежать тюльпани. Саме тут знайшли вбиту Людочку міліціонери. Якби не мобілка, що була при дитині — невідомо, скільки довелося б ще прочісувати ці хащі, щоб знайти зниклу школярку. Як сюди заманила її мачуха, чи тягнула вже мертву, що казала і про що вони говорили в останні хвилини життя — усе це має з’ясувати слідство. Підозрювана вже зізналася у злочині, але останню крапку поставить суд. Селяни ж вважають, що за такий злочин і пожиттєвого ув’язнення замало.

Зрозуміло, що дівчинка стала невинною заручницею дорослих проблем. Поки безжальна рука мачухи у свій спосіб не розв’язала цей тугий вузол. Правильно сказав священик на кладовищі, коли хоронили Людочку: «Тільки тоді, коли помирає ось така дитинка, ми починаємо думати— чи правильно ми живемо?» До речі, у 5–А класі, де навчалася дівчинка, із 26–ти учнів (це — з загиблою включно) 11 — діти із неповних сімей. Першого вересня Люді виповнилося б одинадцять. Але цьогорічний перший дзвоник однокласники зустрінуть уже без неї...