Вшанування пам’яті героїв–повстанців біля хреста на Книшевому цвинтарі в Борисполі.
«Душу й тіло ми положим за нашу свободу!»... Невідомо, чи були ці слова нашого національного Гімну, автором якого є уродженець Бориспільщини Павло Чубинський, на прапорі його земляків, коли ті у травні 1920 року підняли антибільшовицьке повстання. Єдине можна впевнено сказати: у серцях повстанців вони лунали. То що ж трапилося в Борисполі останнього місяця весни 1920 року? На жаль, свідків чи учасників тих подій уже нема на цьому світі. Одних було вбито під час придушення народного повстання, інші загинули в наступні роки комуністичного терору: під час Голодомору, у катівнях НКВД і в сталінських концтаборах.
Через багато десятиріч, коли з’явилася можливість зафіксувати цей епізод визвольних змагань, не було в кого розпитати про його подробиці. Та до наших днів дожили діти учасників повстання. З ними наприкінці 1980–х на — початку 1990 років вдалося поспілкуватися нам, членам патріотичних організацій (Українська Гельсінська cпілка, Народний Рух України) і дещо записати. У ті ж роки масштабну дослідницьку роботу виконала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова. Вона записала свідчення декількох найстарших за віком бориспільців. Отож на підставі цих розповідей спробуємо відтворити перебіг подій 90–річної давнини.
Після падіння влади УНР і приходу більшовиків частина селян повірила в обіцянку червоного режиму роздати селянам землю. Дехто із селян повірив, що трударям створять умови для вільного й заможного життя. Адже недаремно старалися тисячі «агітаторів», прислані в Україну Троцьким. Проте вплив комуністичного дурману тривав недовго. Людей охопило розчарування політикою нової влади, яка називала себе «робітничо–селянською», а насправді була репрезентована забродами–комісарами, яким прислуговували відомі всьому Борисполю гультяї, п’янички, ледарі та злодії. Реальна ж влада була в руках начальника ЧК, який без слідства й суду вершив розправу над бориспільцями, «іскарєняя враждєбний дух і прєсєкая любиє папиткі падрива власті пралєтаріата».
Наче грабіжники з Чорного лісу, налітали на містечко й навколишні села «продатряди» і забирали в людей усе, що на очі траплялося: майно, хліб, фураж, навіть вишиті рушники і скатерки. Усе це, за словами комісарів, мало допомогти «аканчатєльной пабєде міровой рєволюціі». Бориспільцям несила вже було терпіти нескінченні грабунки. Озброєні злі вояки вдиралися до хат: і нагодуй їх смачно, і горілки дай, і коней запорай.
Без дозволу заходять до хати — не вітаються, ніг не витирають, шапок не знімають. Та ще й брутально лаються — що не слово, то матюк, не соромляться ні жінок, ні дітей. Ночами й днями скаженіло полювали за молодицями, нерідко ловили й мучили дівчат. Не одна з них потім від ганьби і сорому божеволіла чи накладала на себе руки. Та ще й грабували бориспільські церкви, хапали золоті речі, збиткувалися над священиками, забороняли богослужіння. А поскаржитися нікому. Наважився, було, один статечний чоловік, шанований земляками, розповісти про всі ці неподобства високому командирові у шкірянці. А той, не дослухавши до кінця, збив його з ніг: «Ах ти, мать тваю–перемать, контра, да как ти смєєш черніть салдат міровой рєвалюціі, каториє асвабаділі вас, хахлов, ат Пєтлюри? Убірайся вон, скатіна нєблагодарная! І зарубі сєбє на насу: при грядущєй камунє всьо будєт опщєє, і баби тожє»... Підвівся дядько, пішов, стиснувши кулаки: «Звідки взялася ця напасть на наші голови? Що робити, де шукати порятунку?»
Щоб краще собі уявити, якими методами реалізовували більшовики політику «воєнного комунізму» в окупованих ними селах, містах і містечках України, варто перечитати листи Володимира Короленка до Анатолія Луначарського. В описаний період відомий письменник проживав у Полтаві (Бориспіль тоді входив до складу Полтавської губернії) і був свідком політики комуністів. Це і масові розстріли селян, які вранці приходили в місто, щоб поміняти продовольство на промислові товари (адже ринок і торгівля були заборонені). І взяття в заручники дітей і жінок, і вбивства. Володимир Галактіонович просив свого земляка, який на той час був наркомом освіти у ленінському уряді, негайно втрутитися, зупинити свавілля й терор. Проте Луначарський, як відомо, на листи Короленка навіть не відповів.
Отож навіть колишні симпатики більшовиків чи ті, кому було байдуже, чия влада, поступово переконалися: тільки згуртувавшись, можна порятувати себе від щоденних грабунків і наруги. Саме тоді сміливі люди, серед яких переважали патріоти, що свого часу воювали на фронтах світової війни, а потім в Армії УНР, створили підпільний комітет самооборони. За деякими даними, його очолював полковник Армії УНР Іван Чепілко. Готувалися до організованого опору окупантам: збирали зброю і чекали слушного часу для початку повстання. Вирішили розпочати в момент наближення до Борисполя українсько–польського війська.
Нагадаю, в той час об’єднане українсько–польсько військо, очистивши від більшовиків усю Правобережну Україну, зайняло Київ і рушило далі на схід. До Борисполя залишалося якихось два десятки кілометрів. Назустріч їм, з боку Полтави, йшли червоні. Серед них переважали калмики під командою зарізяки Оки Городовикова. Їхній шлях пролягав через Бориспіль. Ось тоді комітет самооборони й закликав бориспільців до повстання. У церквах задзвонили дзвони, люди зібралися на міському майдані. Владу комісарів було легко скинуто, а їх самих роззброєно, одних заарештовано, інших вигнано з міста. Порозбігалися й комісарські прислужники. Повстанці не хотіли кровопролиття, тому послали до червоних на переговори своїх представників, щоб по–доброму попросити їх не входити в Бориспіль, не займати людей. Більшовики парламентаріїв розстріляли. Після цього повстанці під керівництвом комітету оборони вирішили до останнього захищати від ворогів своє місто.
Уже наступного дня між ними й переважаючими силами червоних розпочався бій, який у різних кінцях міста тривав від ранку до пізнього вечора. Повстанці відбивали атаки п’яних калмиків. Ситуацію ускладнювало не тільки невигідне для українців співвідношення сил, а й брак зброї. Польсько–українське військо, не дійшовши до міста, стало відступати, а в Бориспіль прорвався бронепоїзд червоних. Гармати били по будинках запалювальними снарядами. Палало понад 500 будинків, звідусіль долинав жіночий і дитячий плач. Стурбовані долею своїх родин, повстанці почали відступ. Саме в цей час розпочалася чергова атака червоних. Після тривалого бою їм удалося оточити повстанців і багатьох виснажених, беззбройних людей захопити в полон. За словами очевидців, полонених, а також деяких інших чоловіків — близько 300 — вивели за місто Броварським шляхом і закатували. Рідні й близькі так і не довідались, де їх поховано.
Захопивши Бориспіль, червоні вдерлися до міської лікарні, перебили всіх поранених, а заодно і хворих. А тоді скоїли ще одне нечуване звірство. Згідно з наказом окупаційної влади, здійснили масову облаву на осіб чоловічої статі віком понад 16 років. Людей хапали на вулицях, у хатах, за обіднім столом, за працею, хворих піднімали з ліжок і всіх під конвоєм зганяли на міський майдан. Тих, хто чинив спротив, вбивали на місці. Затриманих вишикували в лави й стріляли кожного десятого, а в деяких групах арештованих — навіть кожного п’ятого. Скільки людей було тоді вбито, ніхто не знає...
На одному з бориспільських кладовищ є група могилок, обнесена дерев’яною огорожею. На одній стоїть великий дубовий хрест з написом: «Учасник повстання 1920 року». Родичі похованих тут людей розповіли, що великий хрест поставлено на могилі 16–річного хлопця, розстріляного у дні придушення повстання, менший — на могилі його батька, який пережив сина на 19 років. З дальшої розповіді з’ясувалося, що того трагічного дня батька й сина арештували на вулиці, коли вони поверталися додому від родичів з віддаленого села, отже, участі в повстанні не брали.
На майдані в лаві арештантів батько й син стояли поруч. Усе збагнули, коли побачили, як уздовж лави походжав комісар і раз–по–раз тицяв пальцем на котрогось із затриманих. Тоді вояки кидалися на ту людину, виривали з лави, відводили вбік і розстрілювали. Через кілька хвилин комісар підійшов і до батька з сином: «Дев’ять, — прохрипів, вказуючи на батька, — десять», — гаркнув, тицяючи пальцем у груди синові. Батько впав на коліна перед катами, благаючи, щоб пожаліли дитину, хай краще вб’ють його, 40–річного... За ті хвилини посивів... За спогадами людей старшого віку, ще довго бориспільці перед влаштуванням на роботу чи вступом на навчання мусили подавати довідку про те, що «не брали участі в повстанні». А за всіма мешканцями міста до кінця 1940–х років закріпилося прізвисько «повстанці».
25 травня цього року за ініціативою міськрайонної організації Української Народної Ради відбулося відзначення 90–ї річниці Бориспільського повстання. На відміну від 1990 року, цього разу участь в акції взяли спільно міська влада і громадськість. Відповідно до розпорядження міського голови створено оргкомітет. Серед заходів — засідання «круглого столу», випуск брошури з текстами газетних публікацій про цю подію в попередні роки, проведення панахиди за жертвами більшовицького терору, мітинг–реквієм.
Через сім десятиріч після описаних подій, у травні 1990 року, члени Бориспільської міської організації Народного Руху України встановили на Книшевому цвинтарі поруч із могилою Павла Чубинського дерев’яний хрест на символічній могилі героїв–повстанців.
Усі окремі повстання і навіть масові селянські антибільшовицькі рухи 1921–1923–го і пізніших років, які виникали спонтанно у різних місцях України, рано чи пізно придушувалися. Адже не існувало єдиного керівного центру, єдиної політичної програми, планів дії і взаємодії окремих загонів. Кожен із них діяв на власний розсуд.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
