Напередодні помпезного відзначення 65–річчя Перемоги в Україні провели кілька соцопитувань, результати яких виявилися досить несподіваними. Виявляється (принаймні за тим опитуванням) більшість українців вважають саме День Перемоги, а не День Незалежності найбільшим державним святом. Невідомо, чи проводять такі дослідження у Грузії. Але 26 травня — День відновлення незалежності (цю дату відзначають у пам’ять про 1918 рік, коли Грузія проголосила незалежність після тривалого перебування у складі Росії) — для грузинів точно є найбільшим із нерелігійних свят. За словами очільника дипломатичної місії Грузії в Україні Грігола Катамадзе, досить цього дня зазирнути у щасливі очі людей, аби переконатися: вони пам’ятають свою історію й понад усе цінують незалежність, здобуту кров’ю багатьох поколінь своїх предків.
В історії Грузії було багато сумних сторінок, і досі деякі з них залишаються неперегорнутими. Та попри все, за шість років, що минули з часу Трояндової революції й приходу до влади президента Михаїла Саакашвілі, зроблено дуже багато. Повертаючись із поїздок до Грузії, колеги–журналісти із захватом розповідають про глибоку повагу тамтешніх водіїв до неймовірно чемних даішників, про звичайних громадян, які вже й забули, як це — давати хабар чиновнику… Тож не дивно, що, незважаючи на численні проблеми, які ще залишаються, рейтинг президента Саакашвілі зараз навіть вищий, ніж півтора року тому, коли на позачергових виборах за нього віддали голоси 56 відсотків виборців.
У розмові з Гріголом Катамадзе, який в Україні, де навчався і багато років працює, провів чи не більшу частину свого життя, «УМ» намагалася з’ясувати: як грузинській владі вдалося здійснити те, про що українцям досі залишається тільки мріяти.
— Пане посол, за попередньої української влади відносини України та Грузії були в центрі уваги. Чи відчули ви якісь зміни в цьому ставленні після президентських виборів?
— Якщо в минулі роки було багато цікавості до Грузії з боку журналістів, то за останні два місяці ситуація змінилася. Але, думаю, треба трошки зачекати, і знову все буде, як раніше. Просто зараз українська влада активно налагоджує відносини з Росією, і, зрозуміло, пресу більше цікавить цей напрям.
Кілька днів тому я був у Грузії разом із невеликою українською делегацією, до якої входили політологи, журналісти, депутати Верховної Ради. Відверто кажу, я очікував, що вони будуть вражені побаченим. Але не думав, що цей захват буде аж таким яскравим. Після повернення я отримав багато дзвінків — усі кажуть, що дуже скучають за Грузією...
— Цікаво, які політичні сили представляли ті депутати? Від Партії регіонів, скажімо, хтось був?
— Різні політичні сили. Хоча від Партії регіонів поки що нікого не було. Але в нас є бажання запросити до Грузії представників не лише цієї політичної сили, а й коаліції загалом, щоб вони на власні очі побачили, що ми робимо у своїй країні. Робимо не для популяризації, не для того, щоб комусь більше сподобатися або щось нав’язати. Ми просто будуємо свою державу. І це справа не лише етнічних грузинів, а всіх, хто народився і виріс у Грузії.
— Проте поки що ті політичні сили, які зараз прийшли до влади в Україні, були помічені радше в нелюбові, ніж симпатії до Грузії. Яскравим доказом цього була ситуація з грузинськими спостерігачами під час президентських виборів, коли представники тоді ще кандидата на пост глави держави Віктора Януковича звинувачували грузинську владу в тому, що під виглядом спостерігачів вона підіслала в Україну ледве не бандитів, які мали «допомагати» Юлії Тимошенко... Виглядає так, що за нинішнього керівництва нашої держави досі прекрасні відносини з Грузією можуть дещо погіршитися.
— Я не погоджуюся з тими, хто вважає, що зараз україно–грузинські відносини опинилися під загрозою. Ми чудово розуміємо, що в України є багато питань у взаєминах із багатьма державами, в тому числі й із Росією. І ці проблеми треба вирішувати. А між Грузією й Україною ніколи не було ніяких проблем (стукає по дереву), тож немає сенсу говорити про потребу якоїсь активізації в наших відносинах.
Якщо ж ідеться про політичні стосунки, то, зрозуміло, треба шукати нові шляхи для їхнього розвитку, адже до влади в Україні прийшла нова політична сила. І це природно — так відбувається завжди, коли в будь–якій державі змінюється керівництво.
— З Україною в Грузії справді ніколи проблем не було, зате були з Росією. Й оскільки тепер ми активно налагоджуємо відносини з ворожою до Тбілісі Москвою, то чи не може це спровокувати охолодження у ставленні української влади до Грузії?
— Ні, не думаю. Відносини України з Росією — це одна справа, а відносини України з Грузією — зовсім інша. Так само, як і грузинсько–російські відносини. І я ніколи не повірю в те, що будь–яка країна у світі, включно з Росією, зможе змусити українську владу (в тому числі й нинішню) не мати власної позиції у відносинах з іншими державами.
Так, на жаль, про проблеми Грузії з Росією не можна говорити в минулому часі. Сподіваюся, у майбутньому нам таки вдасться їх розв’язати. Але для того, щоб вирішити проблему у двосторонніх відносинах, потрібне відповідне бажання обох сторін. Ми, зі свого боку, робимо для цього дуже багато. У своїй інавгураційній промові в січні 2004 року новообраний президент Михаїл Саакашвілі першим протягнув руку Росії, наголосивши, що між нашими державами є давні історичні відносини, але останніми роками їх затьмарило багато проблем. І запропонував почати історію грузинсько–російських взаємин із нового аркуша, зробивши перший крок: зі своїм першим міждержавним візитом Саакашвілі поїхав саме до Москви. І потім було ще багато таких візитів.
Натомість із російського боку, відтоді як Грузія відновила незалежність, був лише один–єдиний високий візит — у лютому 1994 року до нас приїхав тодішній президент РФ Борис Єльцин. І все — більше ні президента, ні прем’єр–міністра, а міністри закордонних справ Росії бували у Грузії тільки двічі чи тричі, коли брали участь в інавгураційних заходах. Але ж ми сусіди, у нас є проблеми! Як можна їх вирішувати, не виявляючи до цього жодного бажання?
— Але що, на вашу думку, мала б зробити Грузія, аби Росія таке бажання виявила? Добровільно поступитися частиною своєї території?
— Щиро кажучи, думаю, що навіть якби Грузія пішла на такий крок, проблеми з Росією на цьому б не вичерпалися. Уявіть собі: ми відмовляємося від частини території, але при цьому Грузія вступає до НАТО. Думаєте, за таких обставин Москва б заспокоїлася?
Насправді проблема значно глибша: російська політична верхівка не хоче прийняти той факт, що Грузія — це незалежна суверенна держава.
— Це стосується ставлення Кремля не лише до Грузії.
— Якщо ви маєте на увазі Україну, то тут я не згоден. Попри все, з Україною Росія підписала і ратифікувала рамковий договір про співпрацю і партнерство. Під час згаданого вище візиту покійного Бориса Єльцина до Грузії також було підписано угоду про співпрацю, яку грузинський парламент ратифікував через кілька місяців. Проте російська Держдума її так ніколи й не ратифікувала.
Коли багато років потому президентом став Михаїл Саакашвілі, він першим запропонував Росії підписати нову угоду, яку ратифікують обидва парламенти. Адже та, ратифікована в односторонньому порядку, значно застаріла. Але в новій угоді Росія, зокрема, мала б визнати державні кордони Грузії в тих межах, у яких це зробив увесь світ на момент розпаду Радянського Союзу (тобто включно з Абхазією та Південною Осетією. — Ред.). Цього так і не було зроблено. Бо російські політики просто не бачать Грузію суверенною державою.
Але така ситуація у відносинах сусідніх держав не може тривати вічно, тому ми й надалі робитимемо кроки назустріч.
— До речі, днями лідерка грузинської опозиції Ніно Бурджанадзе фактично звинуватила офіційний Тбілісі в таких спробах — налагодити відносини з Кремлем, — назвавши це політикою подвійних стандартів. При цьому коли сама Бурджанадзе з’їздила до Москви і в дружній обстановці поспілкувалася з прем’єр–міністром Путіним, у Грузії цей візит теж сприйняли ледве не як зраду й спробу заручитися «ворожою» підтримкою у внутрішньополітичній боротьбі.
— Ми справді намагаємося спілкуватися з російськими політиками на різних рівнях, але від найвищого — керівництва Росії — поки що не маємо жодного кроку назустріч. Не знаю, які матеріали з цього приводу має пані Бурджанадзе, але давайте подивимося на цю ситуацію з іншого боку. Зараз багато хто вважає, що Москва ставиться вороже саме до політики президента Саакашвілі, тому ми й не можемо налагодити стосунки. Та чи була ситуація інакшою до того, як Михаїл Саакашвілі прийшов до влади?
Повернімося на 19 років назад, коли був перший президент Грузії (Звіад Гамсахурдіа. — Ред.). Я зараз не оцінюю його політичні дії або особисті якості, але все–таки це був президент, якого обрав грузинський народ. Російському керівництву цей президент не сподобався.
Потім був другий президент — Едуард Шеварднадзе, якого в Москві дуже добре знали. Але Кремлю не сподобався й він.
Зараз президентом Грузії є Михаїл Саакашвілі, і ситуація відома. Тож проблема не в людині, а в тому, що хоч би хто очолив Грузію — він не сподобається Росії вже тому, що буде президентом суверенної держави Грузія.
Так, і з грузинського боку з початку 1990–х років теж було зроблено багато помилок. Проте не можна жити, озираючись назад. Пам’ятаючи минуле, треба йти вперед.
— Але навіть із ваших слів випливає, що виходу з цього глухого кута немає — хоч би що зробила Грузія, Росію це не влаштує, поки Грузія існує як держава.
— На все потрібен час. У глухий кут ситуацію загнала Москва, коли в серпні 2008 року поспішно визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії. Та з часом усе змінюється — зміниться і Росія. Зрозуміло, що це не трапиться за рік–два, але мине певний період часу — і такі зміни настануть. Я впевнений у тому, що Росії вигідно, аби Грузія була процвітаючою і сильною державою. Це сприятиме розв’язанню в тому числі і внутрішньополітичних проблем Російської Федерації, на півдні якої є багато «проблемних» автономій. Рано чи пізно це зрозуміє й (майбутнє) російське керівництво.
У цій ситуації багато що залежить і від Європейського Союзу. Я розумію, що в самій Європі зараз є багато проблем. Але в ЄС не повинні забувати про те, що Грузія — європейська країна, не лише геополітично, а й за ментальністю нашого народу. А живучи у спільному європейському домі, неможливо ігнорувати те, що коїться через один під’їзд.
— До речі, на якому етапі зараз перебувають переговори щодо підписання угоди про Асоціацію та надання Грузії безвізового режиму з ЄС? Наскільки мені відомо, у Грузії вже почали видавати біометричні паспорти, що є важливим кроком на шляху до спрощення режиму перетину кордонів...
— Так, ми дуже далеко просунулися в цьому процесі, здійснили багато важливих реформ, і цього не можуть не помічати в Європейському Союзі. Я сподіваюся, що до кінця цього року ми підпишемо угоду про вільну торгівлю, а це значно наблизить Грузію до набуття асоціативного членства в ЄС.
— До слова, 20 травня Європарламент ухвалив резолюцію, в якій підтримав висновки міжнародної незалежної комісії ЄС з розслідування обставин грузино–російського воєнного конфлікту 2008 року. А голова цієї комісії Хайді Тальявіні у своїй доповіді, зокрема, заявила, що війну в Південній Осетії почала саме Грузія...
— Насправді доповідь комісії величезна — загалом 900 сторінок. Але повністю її, на жаль, ніхто не читає. Читають невеликий, скорочений варіант, який пані Тальявіні запропонувала для зручності. А варто б почитати все. Бо треба говорити не про те, хто першим відкрив вогонь 8 серпня 2008 року, а про те, що відбувалося до того — починаючи з 1993–го (під час воєнних дій в Абхазії. — Ред.). Тоді між Грузією та Росією спалахнула війна, але світова спільнота намагалася оминути це визначення, використовувати якісь евфемізми... А коли проблему приховують, вона виливається в те, що сталося 8 серпня 2008–го.
— Та попри все, Грузія вражає своїми реформами. Принаймні те, що ми бачимо з телевізійних сюжетів, не може не викликати в українців заздрощів. Аби нам стало трохи легше, зізнайтеся: є проблеми, яких нинішня грузинська влада поки розв’язати не змогла?
— Зрозуміло, що проблеми залишаються. Неможливо було за п’ять років зробити все. Пригадую, мої українські друзі, які бували в Грузії й у 1990–х, і на початку 2000–х років, казали мені: у вас така прекрасна країна, але в ній стільки проблем! Немає світла, газу, опалення — і це у ХХІ сторіччі, на такій багатій землі! Як у країні, де стільки річок, не може бути електрики?
А пояснення було просте. У Грузії було кілька родин, які мали змогу займатися бізнесом, у першу чергу, нафтовим, і не давали можливості розвивати електроенергетику. Після приходу нової влади вони стали потужною опозицією, яка робила все, аби не дозволити відсторонити себе від розподілу ресурсів.
Тому кроки, спрямовані на те, щоб переламати цю ситуацію, були дуже жорсткими. І тоді багато тих моїх українських друзів, які раніше бідкалися, чому така гарна країна має стільки проблем, казали вже інше: не треба так робити, це занадто жорстко! А як робити? Як іще можна здійснити зміни в системі, що усталилася роками? Адже ще з радянських часів Грузія була найбільш корумпованою. Давати хабар — це було не те що не злочином, а ледь не обов’язком. І цю систему ми кардинально змінили.
— Поділіться досвідом, як вам це вдалося. Бо в нас — скільки не намагалися, — а завершувалося все лише тим, що розмір хабарів значно зріс, оскільки брати їх стало небезпечніше.
— Знаєте, за радянських часів Грузія славилася таким явищем, як «злодії в законі». Доходило до того, що коли на початку 2004—2005 років проводили соціологічні опитування, молоді люди на запитання «ким ви хочете стати?» відповідали: «злодієм у законі». «Злодій у законі» був господарем життя. А все чому? Через те, що були слабкими державні інститути. Якщо міліція не могла вирішити проблеми людей — їх вирішували «злодії в законі». Тому їх поважали і боялися.
Але прийшла нова влада, і держава стала займатися тим, чим повинна займатися. Тепер поліція реально розв’язує проблеми і захищає людей, а не навпаки. І сьогодні патрульна служба, поліція займає друге місце після церкви за довірою населення. Бо правоохоронці тепер не беруть хабарі, а роблять свою справу — охороняють громадський спокій і порядок. Якщо у вас неприємності у дворі, виникли проблеми з авто на дорозі тощо — поліція приїде негайно і допоможе. Ви добре посиділи в ресторані й не можете сісти за кермо? Не проблема: звертайтеся до поліції, вона приїде й відвезе вас додому. (У відповідь на недовірливу посмішку кореспондента «УМ»: Це правда, я нічого не вигадую! Це сьогоднішні реалії Грузії!).
— Нам це дуже складно уявити. Але все–таки: як ви це зробили? Зрозуміло, прийшла нова влада з реальним бажанням змін — але так було й в Україні після Помаранчевої революції, а нічого з того не вийшло.
— Це великий комплекс змін. Якщо говорити про ДАІ (а в нас це патрульна служба), то за один день звільнили 17 тисяч працівників.
— І всі вони стали безробітними? І на дорогах не залишилося інспекторів? Коли у нас після приходу «помаранчевої» влади звільнили 18 тисяч держслужбовців, виник грандіозний скандал...
— Але інакше змін не здійснити! Так, у нас після цього кілька місяців не було на дорогах ніякої патрульної служби. І нічого трагічного за цей час не сталося. На місце звільнених прийняли нових, молодих людей, хоча й «старим» теж дали можливість взяти участь у конкурсі, за результатами якого в патрульну службу повернулося близько двох тисяч осіб. Хоча за останні роки з цих двох тисяч майже всі відсіялися — залишилося хіба кілька десятків.
Коли я кажу про те, що зміни проводилися в комплексі, — це означає не лише покарання, а й заохочення. Правоохоронці тепер забезпечені високими зарплатами і соціально захищені. Про всі позитивні зміни в патрульній службі, здійснені поліцейськими успішні операції тощо завжди розповідають по телебаченню, їх нагороджують, відзначають. Це і є комплексний підхід.
Це лише один приклад реформування, а їх іще багато. Приміром, якщо говорити про бізнес: раніше для того, щоб започаткувати власну справу, треба було обійти безліч інстанцій. Це займало багато місяців, упродовж яких доводилося роздати чимало хабарів, шукати знайомих, користуватися «телефонним правом» тощо. Сьогодні на те, щоб отримати дозвіл на ведення бізнесу, залежно від виду діяльності, знадобиться від кількох годин до п’яти днів. Людина прийшла, здала всі документи в єдине вікно і чекає рішення. Якщо через п’ять днів відповідь не надійшла — підприємець може починати діяти.
Коли ми говоримо про це з українськими колегами, вони дивуються: мовляв, як же так, потрібна ж довідка! Грузинському бізнесмену вона не потрібна — якщо держава вчасно йому не відповіла, то це проблема держави й чиновника, який забарився із виконанням своєї роботи. І ми пишаємося тим, що зараз Грузія за показником сприяння веденню бізнесу посідає 11–те місце у світі після таких успішних держав, як Сінгапур, США, Данія тощо.
А за електронним обліком власності ми — на другому місці після Об’єднаних Арабських Еміратів. Щойно ви продали або придбали квартиру, земельну ділянку, будинок — і моментально отримуєте на мобільний телефон повідомлення про те, як змінилася ваша власність, номер відповідної довідки тощо. І не треба бігати по різних інстанціях.
— А що все–таки сталося із всесильними «злодіями в законі»?
— Ми пішли на дуже радикальні заходи, зокрема й змінивши законодавство. «Злодії в законі» сіли за ґрати — спеціально для них підготували окрему в’язницю, де більше ніхто не сидить. Коли їх засуджували, спалахували справжні бунти, організовані родичами, друзями, знайомими... Але це не допомогло.
Декому вдалося втекти за кордон, у тому числі й до європейських країн. Коли їх там знаходять — екстрадують до Грузії. Хоча вони роблять усе, щоб не впійматися, бо потрапити до грузинської в’язниці дуже не хочуть.
— Пане посол, ви прожили в Україні багато років і знаєте її вже не гірше, ніж Грузію. Як на вашу думку, чому вам вдалося здійснити те, що нам ніяк не вдається?
— По–перше, Грузія — значно менша країна. По–друге, Україна просто не могла йти до реформ тим шляхом, яким це робили ми. Адже тих проблем, які дісталися новій грузинській владі наприкінці 2003–го, в Україні ніколи не було і, слава Богу, ніколи не буде. Наведу невеликий приклад. Я тоді був послом Грузії в Україні. І впродовж 2001–го, 2002–го та 2003–го років наше дипломатичне представництво не отримувало коштів. Уявіть собі: людей послали працювати за кордон і не платили їм жодної копійки.
До того, як очолити дипломатичне представництво в Україні, я обіймав посаду заступника міністра оборони, і на той час бюджет Грузії становив 500 мільйонів доларів (для порівняння: бюджет карликового Монако — приблизно мільярд доларів. — Ред.) Між іншим, за ці п’ять років державний бюджет Грузії зріс більше, ніж удесятеро, і зараз становить понад 5 мільярдів доларів. Так от, із тих півмільярда доларів, починаючи з 1998–го й до 2003–го, щороку проводився секвестр на 150–200 мільйонів. Я досі зберігаю копії заяв співробітників міністерства, які тоді писали: «Прошу вас, як виняток, надати мою зарплатню...» А зарплатню уряд секвестрував! І що казати людині, яка приходить додому до голодних дітей?
Рятувалася Грузія тим, що майже всі займалися якимось бізнесом. У мене особисто лишалися заощадження після відрядження в Україну, де я працював посланником в амбасаді Грузії у 1994—98 роках, хоча, зрозуміло, цих грошей не могло вистачити надовго.
Тепер ситуація зовсім інша — держслужбовці отримають великі зарплати. Зрозуміло, що грошей багато не буває. Але брати хабарі зараз невигідно — надто суворою буде відповідальність.
В Україні таких глибоких проблем не було, тому й виходити з кризи вам іншим шляхом. Можливо, цей шлях громадянам України здаватиметься довгим і надто повільним, але я вірю в те, що ці реформи неминучі. У влади, хоч би якою вона була, просто немає іншого шляху, бо вона обіцяла це своїм виборцям. І якщо їхні сподівання не виправдаються — наступні вибори приведуть до влади іншу політичну силу. Адже Україна — демократична країна, і перемога опозиції на президентських виборах — яскраве тому свідчення. А це, повірте мені, дуже значне досягнення. Як свідчить досвід Грузії, люди багато що здатні витерпіти, але коли в них відбирають право голосу — вони виходять на вулицю. Хоча зрозуміло, що втрачати час не можна, і проводити реформи треба сьогодні, не відкладаючи їх на потім. Інакше згодом владі буде дуже важко.
— Якщо вже зайшлося про демократію, то саме в її відсутності часто звинувачує нинішню владу грузинська опозиція...
— Треба розмежувати поняття «демократія» і «вседозволеність». Демократії у Грузії достатньо, але ми вже покінчили із вседозволеністю.
Хотілося б, щоб усі політики розуміли: пора завершити практику приходу до влади через вулицю. Якщо ми говоримо про те, що Грузія — європейська держава, то проблеми державного будівництва треба вирішувати через вибори. Остання спроба здійснити зміни шляхом вуличних акцій була в листопаді 2007 року, після чого Михаїл Саакашвілі несподівано вирішив піти на позачергові президентські вибори. До речі, тоді в Саакашвілі був дуже невеликий рейтинг. Але грузинський народ мудрий — він усе зважив, оцінив і зрозумів, кого обирати. І парламентські вибори 2012 року покажуть, чи виправдала влада його довіру (президентські вибори у Грузії відбудуться 2013–го, але за Конституцією, Саакашвілі не має права балотуватися втретє поспіль. — Ред.).
— 30 травня у Грузії відбудуться місцеві вибори, і опозиція вже наперед звинувачує владу у фальсифікаціях. Через це партія Ніно Бурджанадзе і Лейбористська партія навіть відмовилися брати в них участь.
— Наведу лише один маленький приклад. Один із опозиціонерів, звинувачуючи владу, говорив про те, що її представники ходять по родинах і погрожують: мовляв, якщо не проголосуєте за провладні сили, вашого сина заберуть в армію. Але це маячня — в Грузії контрактна армія! Тому такі заяви розраховані тільки на наївних людей, які не розуміють ситуацію. Щодо можливих фальсифікацій, то навіть якби в когось було таке бажання, за тієї кількості спостерігачів, які з’їхалися в Грузію з усього світу, це навряд чи було б можливо.
Що ж до нинішніх регіональних виборів, то вони знаменні ще й тим, що вперше в історії незалежності Грузії ми прямими виборами обиратимемо мера столиці. Оскільки свого часу саме з посади міського голови Тбілісі прийшов до влади Михаїл Саакашвілі, до цих виборів прикуто неабияку увагу. І поки що рейтинги свідчать про те, що зі значним відривом на них перемагає висуванець влади, нинішній мер Георгій Угулава.
— Днями під час візиту до Литви міністр закордонних справ Грузії Грігол Вашадзе порушив питання перейменування Грузії в тих мовах, де її називають саме так, на Георгію. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?
— Вважаю, що це непогана ідея. Ми, грузини, як відомо, називаємо свою країну Сакартвело. А в інших мовах є різні інтерпретації — Грузія, Гюрджистан, Джорджія, Георгія тощо. Ініціатива запровадити єдину назву «Георгія» заслуговує на увагу — думаю, це сприяло б об’єднанню Грузії.
— Коли 1998 року я прийшов на роботу в міністерство оборони, то повісив у своєму кабінеті великий портрет Давида Будівничого і поставив його прапор. Зрозуміло, і прапор, який на той час був державним, стояв там теж, але все одно до мене виникло багато запитань. Я тоді сказав: але ж це прапор Давида Будівничого, за якого Грузія була квітучою і сильною державою — я шаную історію, тому він у мене й стоїть.
Пам’ятаю, у грудні 2003 року я давав інтерв’ю одній українській газеті, і мене запитали, який указ новий президент Саакашвілі підпише першим. Зрозуміло, я не міг цього знати, але відчував, що це буде указ про зміну державного прапора Грузії. Саме так і сталося. Це чудовий прапор, і я вірю, що він веде Грузію до перемоги.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
