Чемпіонат світу–2010 у Німеччині вийшов повним сюрпризів — як почалося все з сенсацій, так і завершилося несподіваною фінальною драмою. Росіяни, яким подумки відписали кубок ще після перемоги у чвертьфіналі над канадцями, могли взагалі не потрапити до фіналу. Але таки здобули вольову перемогу над командою господарів на передостанній стадії. Суперниками підопічних В’ячеслава Бикова у вирішальному двобої також дещо несподівано стала оновлена збірна Чехії. Навіть без великої кількості провідних гравців НХЛ і КХЛ у складі команда Владіміра Ружички подужала у «плей–оф» скандинавів — фінів і шведів — у серіях булітів. Причому обидва рази вправністю відзначався новобранець московського ЦСКА Ян Марек. При цьому у півфіналі проти «Тре крунур» чехи врятувалися від поразки за вісім (!) секунд до кінця третього періоду, замінивши воротаря на польового гравця.

Три з шести — такий результат виступу українських тенісистів у перші три дні «Ролан Гарроса» в одиночному розряді. Щоправда, у стартовий день відкритого чемпіонату Франції наші не грали. І взагалі неділя була урізаним днем. Решта турнірів серії «Великого шолома» стартують по понеділках, і лише на паризьких кортах туристів тішать першими матчами у вихідний день. Крім додаткового заробітку, це дозволяє організаторам розвантажити стадіон імені авіатора Ролана Гарроса в наступні дні. Адже в Парижі менше кортів, аніж у Мельбурні, Лондоні та Нью–Йорку.

Мало хто вірив, що австралійський велогонщик Річі Порт із команди «Саксобанк», для якого «Джиро» стала першим професійним туром у кар’єрі, зможе довезти рожеву майку до Верони. Саме в місті Ромео і Джульєтти 30 травня заплановано фініш багатоденки. Справжнім випробовуванням для несподіваного лідера генеральної класифікації мали стати круті вершини Італійських Альп. Після дворічної перерви організатори гранд–туру вирішили прокласти маршрут через одну з найскладніших вершин — гору Зонколан. На шляху до неї фаворити «Джиро», які після провального 11–го етапу опинилися далеко за межами лідируючої групи, сподівалися відіграти більш ніж десятихвилинне відставання від лідера.

В історичній літературі практично не можливо відшукати інформацію про футбольні матчі українських команд із військовими частинами Вермахту та союзників Третього рейху в окупаційні часи. У радянській історіографії дослідники періоду німецької окупації звертали увагу передусім на роль Комуністичної партії в розвитку підпілля, насаджуючи думку про те, ніби партизанський рух мав всенародний характер і користувався необмеженою підтримкою місцевого населення. При цьому з ідеологічних міркувань обходили питання політично–колабораціоністського, соціального, культурницького характеру. Завдяки такому підходу період нацистського панування на наших землях асоціюється у свідомості більшості українців із жорстоким терором, постійними розстрілами цивільного населення за найменшу провину та героїчною боротьбою партизанів проти сваволі гітлерівців із першого і до останнього дня окупації.

Тепер, коли, відкрився доступ до раніше засекречених матеріалів, можемо досліджувати різні аспекти життя України періоду окупації. І маємо підстави стверджувати: у німецькому тилу життя українців не було суцільним «ходінням по муках» — люди і працювали, і розважалися. Футбольні змагання місцевого населення з німецькими військовими були не поодинокими випадками на кшталт т. зв. «матчу смерті», а відбувалися в багатьох містах України: крім Києва — у Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Львові, Одесі, Кіровограді, Херсоні та ін.

Загалом за період 1941—1944 років на території України місцеві футболісти зіграли з німецькими, угорськими, словацькими, румунськими, італійськими військовими частинами понад 150 футбольних матчів. Авторові завдяки повідомленням тогочасної преси вдалося встановити результати 111 поєдинків. При цьому статистика свідчить не на користь загарбників: 60 поєдинків виграли українці, 36 — окупанти, 15 — завершилися внічию.

Насправді вирішальні матчі рідко бувають видовищними. Більшою мірою — це битва тактичної мудрості тренерів поза полем і холоднокровності виконавців на зеленому газоні. Хоча, зрозуміло, визначальною є й майстерність гравців, які саме в таких двобоях стають героями. Минулої суботи до золотих сторінок історії міланського «Інтера» своє ім’я вписав аргентинський форвард Дієго Міліто — він приніс «Інтернаціонале» Кубок чемпіонів, очікуваний упродовж 35 років. Тепер «інтеристи» — триразові володарі головного клубного трофею старого світу (1964, 1965, 2010).

Найтитулованіший клуб України, вигравши регулярний чемпіонат і на одному диханні діставшись вирішального двобою, після 13–річної перерви отримав нагоду знову здобути національне «золото» — сьоме в історії. Втім така ж перспектива відкрилася і перед суперником у фіналі — маріупольським «Азовмашем». І вже в першому поєдинку, який відбувся минулої п’ятниці на домашній арені «Будівельника» в СК «Меридіан», стало зрозуміло, що «леви» не забезпечать «Будці» легкої прогулянки до трофею.

Позавчора на території водно–спортивної бази Вітрильницької академії завершилася 11–та за ліком регата «Кубок Вадима Гетьмана». Упродовж п’яти днів в акваторії Київського моря учасники змагалися у трьох категоріях. Боротьбу за головний трофей на дистанції в 100, 50 та 10 миль вели крейсерсько–перегонові та перегонові яхти, також глядачі могли поспостерігати за суперечкою на катамаранах «Топкет» та повболівати за юних гонщиків, які керували дитячими катамаранами «Чіко».