Діти репресій

      Дніпропетровець Олег Сіренко завітав до корпункту «України молодої» зi стосом паперів, де було викладено історію його родини. Він доводить, що йдеться про iсторичну «білу пляму». Звісно, не стосовно однiєї їхньої родини. Олег Федорович відразу пояснив, про що йдеться: про дітей, чиї батьки стали жертвами сталінських репресій. А власну долю тут він розглядає всього-на-всього як вельми яскравий приклад.

Закружляли «чорні ворони»

      — У серпні 1937 року я закінчував дитячий садок i,  хоч  тоді жив мріями про те, що невдовзі стану першокласником 18-ї школи у Дніпропетровську, не міг пропустити повз вуха підслухану розмову мами з бабусею, — пригадує Олег Сiренко. Мама розповіла про неприємність з дядею Михайлом Бахманом. Після того, як арешти торкнулися і його співробітників, він, відчуваючи лихо, виїхав до села Петриківка, де мешкали родичі дружини, щоб у них сховатися. Там дядя, звісно, мав вдосталь часу для аналізу своїх вчинків і пошуку помилок у власній поведінці. Та як не намагався, ніякої провини за собою не знаходив. Поступово дійшов висновку про необгрунтованість власної перестороги. Тож згодом вийшов зі свого добровільного ув'язнення, на величезне здивування родичів, яким оголосив про намір з'явитися на роботу вже з понеділка. Але знічев'я дядя поглянув на себе у дзеркало і відзначив, наскільки дні, проведені у петриківському погребі, змінили його зовнішність. Він зблід, осунувся, а неголене обличчя мимоволі підкреслювало стурбованість. Тож насамперед вирішив відвідати перукарню. Там його поголили, постригли, освіжили одеколоном. Відзначивши приємну зміну в своїй зовнішності, він у доброму настрої вийшов з перукарні. І в цей саме час до нього підійшли двоє в цивільному, представилися співробітниками НКВС і пред'явили ордер на арешт.

      А 28 жовтня 1937 року глибокої ночі «чорний ворон» прибув уже й до будинку Сіренків. З нього вискочили двоє і стали гупати по паркану. Першим до дверей підійшов батько, але мама його відштовхнула і вийшла з будинку сама. «Хто вам потрібен?» — запитала, не спускаючись з ганку. «Сіренко Федір Іванович тут мешкає?» — запитав один. «Ні, — твердо відповіла мама. — Він мешкає на вулиці Чапаєвській, а не на Торговельній, до якої ви під'їхали». За парканом пробурмотіли щось незрозуміле і неквапливо попленталися до машини. Справа у тому, що у батька був молодший брат з таким же іменем — Федір. Це батюшка у церкві, коли його хрестили, заглянувши до святців, наполіг. Мовляв, треба новонародженому бути тільки Федором. Як бабуся не вмовляла батюшку дати інше ім'я, той залишався непохитним. Тож, щоб не плутатися, дядю називали малим. Він працював заводським електриком, тож нерідко за викликами виходив на роботу і вночі. Цією обставиною мама й скористалася, дезорієнтувавши співробітників НКВС. Батькові ж стала радити непомітно пробратися на залізничний вокзал і терміново виїздити на Донбас, до свого старшого брата, і там влаштуватися працювати на вугільну шахту. Та він тільки нервово посміхнувся, промовивши: «Мусю, нема чого втікати й ховатися, я ні в чому не винен. Нехай мене заберуть, усе з'ясують і через декілька днів відпустять». Ніхто не міг подумати, які жахливі й абсурдні звинувачення йому пред'являть. Вони складалися з кількох пунктів. Мовляв, як директор технічного навчання заводу незадовільно пропагував теоретичні праці товариша Сталіна, надмірно завищував вимоги до слухачів, чим розвалював роботу з підготовки кадрів, був завербований до лав правотроцькістського блоку, агітував до нього нових членів і готував диверсію з виведення з ладу багатотонного пресу. Однак на допиті, що супроводжувався знущаннями та тортурами, батько не витримав страждань і підписав усі звинувачення.

      Протягом перших трьох тижнів мама відвідувала міську тюрму. Але побачення з батьком так і не домоглася, дозволяли лише приносити передачі. Під час четвертих відвідин сталося несподіване. Передачу не прийняли, посилаючись на те, що батько вибув з міста. Лише через тривалий час родичі збагнули: його вже немає серед живих.

      Через декілька днів просто на очах у семирічного Олега арештували й маму. Звинуватили в тому, що вона є дружиною «ворога народу». Вигляд у неньки був геть розгублений. Розуміючи, що у неї залишилися лічені хвилини, перед прощанням з дітьми мати хотіла сказати й зробити щось найголовніше. Зупинившись на мить посеред кімнати, швидко підійшла до брата, який спав, і розцілувала його. Після цього вся пристрасть материнського почуття, немов гірська лавина, звалилася на Олега. З його очей полилися сльози, а серце стискалося від болю та жалю до мами. З великими труднощами нічні візитери відірвали жiнку від сина. Ця сцена прощання залишила гіркий відбиток на все життя Олега Сіренка.

Прокиньтеся: це було

      Особливістю репресій у Радянському Союзі була багатоступеневість у покаранні «ворогів народу». Якщо звинуваченого після арешту не розстрілювали, він мав ще декілька років прожити на території табору, де перебував в ув'язненні, а через певний час — області, республіки. І тільки через 15-20 років покараний міг повернутися до рідних місць. Окрім територіальної багатоступеневості, у репресивних заходах  була ще й родова. Якщо арештовували чоловіка, то дуже часто через деякий час така доля очікувала і його дружину. До тюрми потрапляли й дорослі діти з цієї родини. А малолітні на підставі оперативного наказу НКВС № 00486 від 15 серпня 1937 року перебували під постійним контролем. Частину цих дітей розміщували у спеціальних дитячих будинках, інші взагалі залишалися без догляду і засобів для існування. Оточуючi їх тероризували морально і фізично.

      «Лише через декілька місяців отримали від мами довгожданого листа. Виявилося, вона перебувала в АЛЖІРі (Акмолинский лагерь жен изменников Родины), який був у Північному Казахстані. Після цього і батьком, і матір'ю для нас з братом стала бабуся. Можна довго розповідати, яку сувору школу виживання ми з нею пройшли як за радянської влади, так і з приходом німців», — згадує Олег Федорович. Термін маминого ув'язнення закінчувався у 1942 році. Але неодноразові звернення бабусі та родичів до НКВС iз проханням про її звільнення закінчувалися відмовою. Більше того, там заявили, що й дітей треба відправляти за місцезнаходженням мами.

      Тож на початку червня 1945 року Олег з братом у супроводі своєї тітки виїхали з Дніпропетровська до Кокчетава. Так опинилися у Карлагу — усіяній пагорбами місцевості, розташованій у степовій зоні Північного Казахстану. На лісорубній ділянці декілька бригад вирубували ліс, інші вивозили його на галявини та складали у штабелі. Надалі деревину везли до Кокчетава, де її завантажували у вагони. Саме в останній операції і брала участь мама як їздова на конях. Тож до бригади, у якій вона працювала, включили й хлопців. «І хоч я тоді коней боявся неабияк, з такою долею мимоволі довелося змиритися. Кожен рейс тривав чотири доби. Єдиний вихідний давався після двох таких поїздок — для відпочинку коней. Отже, моє життя змінилося різко. Якщо в Дніпропетровську бабуся створювала нам, вважай, тепличні умови на тлі жахливої бідності, то тут довелося працювати безперервно», — розповідає Олег Сіренко.

      Поступово він знайомився з людьми, які працювали поруч з мамою. І хоч вони вважалися вільнонайманими, насправді були напівув'язненими, у кожного була своя історія. До своїх батьків з'їхалося немало дітей. Для них навіть влаштували школу. Щоправда, усі, з першого по сьомий клас, навчалися в одній спільній кімнаті. А вчителів було лише двоє. «Восьмий клас я закiнчував уже в Кокчетаві, — згадує малолітній політв'язень. — Поселили мене, як й інших школярів, в одному з бараків лісобази. Тож до місця навчання щодня доводилося долати шість-сім кілометрів тільки в один бік. Звісно, за рідним Дніпропетровськом нудьгував страшенно. До того ж після року перебування у Карлагу захворів малярією. У мене була висока температура і сильно боліли кістки рук i нiг. Тож здавалося, що моя смерть не за горами. Утiм пощастило. I вже у вересні 1948 року я повернувся до Дніпропетровська».

Холод рідного дому  

      У лютому 1949 року Олег Федорович закінчив фабрично-заводське училище і почав працювати у лабораторії електроцеху металургійного заводу імені Комінтерну. Одночасно навчався у вечірній школі. І через декілька місяців закінчив її десятий клас. Випускні іспити склав на «відмінно» та «добре». Коли ж отримав атестат, мусив вирішувати, що ж робити далі: «На мій погляд, для цього існувало два варіанти — вступати до інституту чи військового училища. Зрештою, віддав перевагу другому. Готовий був вступати до будь-якого військового училища, але найбільше мені подобалося радіотехнічне. Тож одного з прекрасних днів виклав своє бажання у військовому комісаріаті Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровська. Офіцер, з яким спілкувався, поставився до цього прихильно. Та коли я йому повідомив, що моїх батьків було репресовано, відразу спохмурнів і попрохав прийти по відповідь через тиждень. І тоді відповів категорично: «Ми таких людей до училищ не посилаємо». Укотре мені довелося відчути себе неповноцінною людиною». Родичі порадили юнакові звернутися зі скаргою до українського уряду. Однак відповіді він так і не отримав.

      Обрав металургійний вуз, поселився в гуртожитку. Стипендії не вистачало на прожиття, мусив подбати про додатковий заробіток. Одним з його джерел стала робота під час літніх канікул вожатим у піонерському таборі. «Саме там сталася зустріч, яку не можу забути дотепер. Один зі співробітників табору повідомив, що мене розшукує якась жінка. З неабиякою цікавістю я пішов на зустріч з нею. Побачив худу, одягнену у старий та брудний одяг жінку. На руках у неї була грудна дитина, а поруч стояв хлопчик років чотирьох. Жінка плакала. Я не відразу впізнав у ній свою маму, з якою були мої молодші брати від другого її шлюбу. Вона розповіла мені, що декілька днів тому приїхала до Дніпропетровська з Кокчетава, однак їй відмовили у прописці, отже, доведеться повертатися до Казахстану. З гнітючим відчуттям я проводжав їх. Особливо ж пригнічувала та обставина, що нічим не міг зарадити своїм рідним», — згадує Олег Федорович.

      Тільки через два роки, у 1953-му, коли помер Сталін, Батьківщина прийняла «дружину ворога народу». Олег тоді навчався на третьому курсі інституту. Дотепер пам'ятає всі деталі того надзвичайного дня. Заняття в інституті були припинені. У країні оголосили траур, студенти ходили з чорними пов'язками на рукавах. Усі розмови зводилися до одного — непоправної втрати, що спіткала країну, партію, народ. Тож більшість людей сумували. Олег теж намагався бути схожим на інших. Але це давалося важкувато. На той час він на власній шкірі випробував мудрість сталінського керівництва, надивився страждань близьких та знайомих.

      У мами відмовляло серце, розвивався діабет, сильно боліли відморожені у казахському степу ноги. Через деякий час їй ампутували одну ногу, а пізніше — й другу. Настраждавшись, вона померла.

      Сьогодні Олег Федорович Сіренко, по долі якого сталінські репресії пройшли з особливою жорстокістю, звертає увагу на вельми характерну обставину. Якщо німецький нацизм уже засуджено, то державному тероризму в СРСР дотепер не дано вичерпних політичних, юридичних та моральних оцінок. Більше того — частина інформації щодо цього досі приховується. Принаймні щодо дітей, у яких були розстріляні за надуманим звинуваченням батьки, а матері за сфабрикованими документами заслані на десятки років до концтаборів.