Що ж стало приводом для відкриття пам’ятника Сталіну в Запоріжжі? Чому в Запоріжжі, а не в Донецьку? Чи буде пам’ятник Сталіну в Донецьку? Чому влада, незважаючи на міжнародне засудження тоталітарних режимів і резолюцій ПАРЄ, спокійно сприйняла встановлення пам’ятника?
На ці, поставлені мною, запитання легко отримати відповідь, якщо згадати висловлення В. Чорномирдіна, який сказав, що всі партії створюють на зразок КПРС. А потім слід пригадати думку В. Вернадського, який ще в 1929 році у щоденнику записав: «Партия (йшлося про ВКП(б)) — это мир интриг и произвола. И по партийным велениям порядочный человек делает непорядочные поступки» (Журнал «Наука и Жизнь», №6, 1993 г.).
Досить порівняти висловлення В. Чорномирдіна та думку В. Вернадського, щоб отримати відповідь. Правда, владу взяла в руки Партія регіонів. Вона своєю програмою дещо відрізняється від КПУ, але, як і комуністи свого часу, не знає, що з тією владою робити. «Регіонали» хотіли б правити по–сталінськи. Вони чекають на вказівки. Їх так учили комуністи, а комуністи, до речі, нічому не навчилися і нічого не забули...
Сталін переміг у війні — головна теза, на яку посилаються ті, хто пам’ятник ставить, і ті, хто тихо дозволяє його ставити. Але забувають згадати, хто винний у розв’язуванні війни, хто винний в усіх бідах, що звалилися на голову людей як наслідок тієї війни. Мені було 14 років, коли я гнав колгоспних овець на схід. Пройшов пішки половину України і частину Курської області, туди й назад. Наслухався, що казав народ. В одному селі було три комуністи. Голова колгоспу застрелив жінку, чоловік якої вже пішов на війну, у неї четверо малих дітей. Вона не дозволяла підпалити пшеницю за своїм городом, хотіла, щоб діти не вмерли голодною смертю. Голова сільради, жінка, також застрелила жінку, бо та сказала: «Мабуть, уже нам і при німцях не буде гірше того, що ми пережили в 33–му». Чи могли ті комуністи організовувати хоч пасивний опір німцям у своєму селі? Чи хоч один колгоспник міг виправдати їхні вчинки? Тому й казали люди: «Мало видавив голодомором — пускає німців». Та й чи не голоду хотів Сталін для свого народу? Все, що могло рухатися, погнали з села на схід. Усе, що залишилося з колгоспного майна, було спалено. І ніхто не подумав: «А як же народ житиме під час окупації? Як же він повинен чекати своїх визволителів?».
Сталіна засудив Хрущов. На початку 60–х років демонтували пам’ятники Сталіну, а вони були в кожному населеному пункті, й не в одному екземплярі, але чомусь від жодного комуніста я не чув висловленого протесту. Чому? Бо комуністи боялися свого народу. Нині вже мало залишилося тих, хто сталінщину ніс на своїх плечах. Чи той пам’ятник поставили як пугало, щоб люди не забували, що то символ тоталітаризму і знищення мільйонів ні в чому не винних людей?..