П’єр Рішар: Найголовніше — це гра!

З роллю фестивального гостя, який не хоче здаватися зіркою, відомий французький актор упорався на славу. Він дозволяв сфотографуватися біля нього на згадку, роздавав із безмежною щедрістю автографи, пригощав власним вином і навіть ризикнув на сцені Оперного театру повторити кілька знаменитих епізодів із давно відомих фільмів. Мабуть, таки не лукавив актор, коли говорив, що гра для нього — не робота, а відпочинок, від якого він завжди отримує шалене задоволення. Глядачі, між іншим, теж. Навіть коли той, граючи, просто живе.

Комедіант з аристократів

Бузкова оправа окулярів всесвітньо відомого актора П’єра Рішара, який став на червону доріжку Другого міжнародного фестивалю короткометражних фільмів, можливо, десь і потішила б глядачів, але тільки не в Харкові. Моду на цей яскравий колір минулого року привезла до міста його співвітчизниця Мілен Демонжо, одягнувши з такої ж нагоди розкішний бузковий костюм. А все це тому, що сам фестиваль має квіткову назву — «Харківський бузок», в якій («УМ» про це вже повідомляла) переплелися й давня історія, й нова література, і сучасне кіно.

П’єр Рішар до Харкова приїхав із молодою дружиною Сейлою, яка не зводила зі свого 75–річного чоловіка закоханих очей і знімала на відео фактично кожен його крок. Кажуть, що заради нього вона покинула чотирнадцять років тому в Бразилії успішну кар’єру моделі й тепер залюбки перебуває у тіні свого знаменитого чоловіка. А він заради неї перестав жити на власній баржі, припаркованій у центрі Парижа на березі Сени, куди поселився з улюбленими книгами, джазовими записами, піаніно, штангою і квітами в горщиках, аби можна було будь–якої миті зірватися з місця у водну подорож. Якийсь час четверта за рахунком дружина, молодша за актора на 30 років, терпляче ділила з чоловіком його аскетичний ковчег, а потім таки вмовила перебратися на сушу. Наразі вони живуть не лише у паризькій квартирі, а й у власному помісті Шато Бель Евек на півдні Франції, займаючись виноробством. Щороку подружжя виставляє на продаж близько 80 тисяч пляшок вина, яке поставляють, окрім Франції, до Бельгії та Швейцарії. Пригостив своїм напоєм П’єр Рішар і харків’ян, запросивши на презентацію свого винного погреба до ресторану «Альбатрос». Цей же напій можна було придбати і на відкритті фестивалю «Харківський бузок» по 10—15 гривень за 150 грамів і 150—230 гривень — за пляшку.

Усе його життя побудоване на контрасті, який поєднує в собі трагічне і смішне. Скажімо, один із його дідів був французьким дворянином, а другий — звичайнісіньким браконьєром. Сам П’єр, щоб догодити респектабельним родичам по лінії батька, отримав диплом бакалавра з серйозної професії, а потім плюнув на все і подався на акторські курси. Славу кінозірки він здобув у комедійному амплуа, а потім вирішив різко змінити імідж і після десяти років суцільного сміху спробував себе у ролі зворушливого трагіка. Хоча комедійний талант, що, напевно, вже став частиною його натури, не минає ні під впливом нових планів, ні під тиском невблаганного часу. У Харкові, скажімо, П’єр Рішар так геніально повторив танцювальні па з фільму «Укол парасолькою», що зал зааплодував йому стоячи.

«Мені не хочеться здаватися вам зіркою. Я хочу стати вам другом»

— Пане Рішаре, харків’янам на згадку про свій візит ви залишили відбиток долоні, що невдовзі поповнить «Алею слави» у саду Шевченка. А яким вам запам’ятається наше місто?

— Ніде і ніколи я не мав настільки теплого прийому! Одного разу мене вже здивували у Києві, але Харків ще гостинніший. Мені не хочеться здаватися вам зіркою. Я хочу стати вам другом.

Уперше до України я приїхав десять років тому, і тоді мій візит збігся з візитом до Києва тодішнього президента США Білла Клінтона. Тепер я приїхав до Харкова разом із Мілен Демонжо і своєю дружиною Сейлою. Клінтон більше не президент, а Мілен й далі залишається актрисою, так само, як Сейла моєю дружиною. З цього я роблю висновок, що акторське життя набагато довше політичного. І це дуже тішить.

— Пане Рішаре, по життю ви йдете одразу в кількох амплуа. Ви актор, бо знялися більше, ніж в п’ятдесяти фільмах, режисер і продюсер, бо маєте власну кінокомпанію, винороб, бо розжилися виноградниками, і навіть співак, бо випустили кілька музичних дисків. А хто ви більше?

— Звісно ж, актор! Найголовніше — це гра! Причому все одно де — чи то в кіно, чи на сцені, чи в мюзиклі. Коли я прокидаюся вранці і знаю, що сьогодні буду грати — це здорово! Для мене це скоріше не робота, а відпочинок, справжнє задоволення.

А решта моїх захоплень пояснюється тим, що мене цікавить багато речей. Спочатку я став актором, після чого зайнявся виробництвом фільмів. В «Іграшці», скажімо, виступив продюсером. Після цього мені здалося втіхою виконати якісь пісні, і я записав два чи три диски. Правда, з цією кар’єрою все швидко скінчилося. Проблема полягає в тому, що я не запам’ятовую пісенні тексти. Тобто не можу згадати більше двох разів пісню, яку виконав. Що тут поробиш? А з вином усе склалося якраз набагато простіше. Скажімо, фільм приносить радість людям, змушує їх сміятися, хвилюватися, переживати. Виноробство так само добрий спосіб порадувати людей, тому обидві ці справи гармонійно поєднуються у моєму житті.

— А чи легко вам було оволодіти акторською майстерністю на драматичних курсах Шарля Дюллена, адже ви не раз у своїх інтерв’ю говорили, що в юності були дуже сором’язливим хлопцем і навіть побоювалися сцени?

— Так, я справді був дуже сором’язливим і ця сором’язливість змушувала мене навіть іноді заїкатися. Вихід я знайшов у тому, що обрав комічне амплуа. У результаті це дозволило мені вимовляти фрази дещо з іншою мімікою. А заодно змусило вибирати сценарії, де мало тексту, але є можливість скористатися мовою жестів та рухів. Наприклад, твори таких митців, як Жак Таті. У мене це виходило досить непогано в усіх стосунках з людьми. Але якщо чесно, то я й зараз сумніваюся у тому, що викладачі на курсах були впевнені стовідсотково у моїх професійних здібностях.

— Можливо. Але після «Високого блондина» та фільму «Іграшка», що вийшли на екрани у 70–х роках і принесли вам всесвітню славу, їхні сумніви точно розвіялися. А скажіть, будь ласка, як склалася доля хлопчини, що «купив» вас у ляльковому магазині? Напевно, зараз він теж відомий актор?

— Хлопчина справді чудовий, але він категорично не хотів бути комедійним актором, бо мріяв стати математиком. До фільму потрапив лише завдяки несподіваному повороту долі — у нього були канікули, тому, аби не робити взагалі нічого, погодився на зйомки фільму. Де він зараз — не знаю, бо до мого кола спілкування з цілком зрозумілих причин математиків входить дуже мало.

— А як вам працювалося з Жераром Депардьє? Ваш творчий тандем приніс глядачам просто шалене задоволення!

— Мені теж! З Жераром ми чудово провели час, незважаючи на те, що я ніколи у житті не отримував настільки важких ударів. На той час я важив 75 кілограмів, а Депардьє — 85. Тепер моя вага — 85, а його 125. Але вже тоді його рука була дуже важкою. Коли він давав мені стусана, на мою бідну голову звалювалося кілограмів зо три ваги. І оскільки сцени, скажімо, у фільмі «Невезучі», рідко знімалися менше, ніж із двадцятого дубля, можете порахувати, скільки кілограмів я щоразу брав на себе. Шістдесят, не менше. Але водночас я ніколи не отримував більшого задоволення від гри, як у фільмах із нашою спільною участю.

— Кажуть, що саме пан Жерар порадив вам займатися виноробством?

— Так. Якось він мені сказав: «П’єре, друже, ми все одно з тобою випиваємо по три–чотири пляшки молодого винця. То ж якого дідька наші грошенята мають текти до чужих кишень? Давай робити своє вино!». Я вирішив прислухатися до його поради.

— А винце не заважало вашій спільній роботі?

— Лише одного разу. У фільмі «Невезучі». Пам’ятаєте сцену з дверима, що крутяться? Перед тим, як приступити до зйомок, Жерар мав необережність випити чарки чотири горілки і геть сп’янів. У результаті він безнадійно намагався ввійти у ці двері, бо, обкрутившись по колу, знову опинявся на вулиці. А коли зрештою йому таки вдалося ввійти, він з усієї сили наступив мені на руку. Я заволав від болю (85 кілограмів — це вам не жарти!), і режисер вимушений був припинити зйомку. У третьому дублі Жерар повинен був підняти мене з землі, промовляючи фразу: «Носильник багажу», але у нього нічого не вийшло. Режисер сказав: «Він напідпитку». Я заперечив: «Ну звичайно ж ні». Проте алкогольний запах стояв по всьому залу, де відбулися зйомки. Така історія з Жераром була всього лише раз. Але у цьому житті ми разом провели дуже багато кумедних моментів.

— Пане Рішаре, Сейла — ваша вже четверта дружина. Як вам, батьку двох дорослих синів і чотирьох онуків, вдалося підкорити серце молодої красуні?

— Ми познайомилися на маленькому острові поблизу берегів Франції. Вона там брала участь у зйомках і взагалі мене не впізнала. В її уяві кіношний П’єр Рішар був високим блондином із кучерявою шевелюрою. А тут вийшов не такий уже й високий, з набагато меншою кількістю кучерів та ще й... із сивою бородою чоловік! До того ж Сейла була заміжня за фотографом і жодних швидкоплинних романів заводити не збиралася. Але як вона сама висловилася пізніше, я звів її з розуму якоюсь божевільною бісинкою. Тепер ми завжди разом. Ось навіть зараз, коли я на сцені, а її очі вже годину дивляться на мене з глядацького залу, — це найромантичніша мить, яку тільки можу собі уявити. Любов — узагалі найкраще, що може статися з нами у цьому житті.

— А найзворушливішу мить у своєму житті можете пригадати?

— А навіщо пригадувати? Ось зараз така мить і є. Досить складно пояснити почуття, які я переживаю зараз. Адже насправді це неймовірно: приїхати з Франції і знайти у Харкові настільки теплий прийом. Це так приємно, що я навіть не можу точно пояснити свої почуття. Тому я все сприймаю так, як є, а більшого насправді мені й не треба.