Про подвійне «Ю»
Давньоримська богиня юності та весни Ювента й не підозрювала, що стане прародителькою стількох неологізмів. Від її імені походять ювеналії, а також поняття «ювенільний» та «ювенальний» — ідентичні за змістом, але різні за сферою використання. Перше вживається у царині медичних та природничих наук, друге — в юриспруденції. А означають обидва прикметники щось дотичне до раннього, початкового, дитячого (у прямому і переносному значенні слова) періоду формування. Відповідно ювенальна юстиція опікується дітьми, точніше — неповнолітніми. Як стверджує вітчизняний Мін’юст, ідеться про дітей–правопорушників, і тільки. Хоча в Європі та Америці в це поняття вкладається дещо ширший зміст, що, очевидно, й непокоїть українських батьків.
Вважається, що перший ювенальний суд виник у Чикаго, у 1899 році. Місто гангстерів лихоманило ще й від сплеску злочинності неповнолітніх — їхні справи довірили розглядати органу з окремою юрисдикцією, щоб краще розуміти та контролювати ситуацію. А у 1914 році ювенальний суд виник у Франції (мету він мав аналогічну: покласти край злочинам маленьких «гаврошей»). За три роки по тому дитячим кримінальним середовищем упритул зайнялися у радянській Росії та в Україні — у 1917–му було відкрито кілька ювенальних судів.
Повертаючись до європейського досвіду, слід зауважити, що противники ювенальної юстиції люблять наголошувати: нововведення нічим не допомогло розвиненим країнам у приборкуванні некерованої молоді. Погроми неповнолітніми крамниць та підпалення авто є звичною річчю у низці країн Європи. І все це незважаючи на те, що традиція перевиховування агресивних підлітків окремо від дорослих злочинців, поблажливе до них ставлення та м’які покарання (у Франції функціонує єдина на всю країну виховна колонія закритого типу, розрахована на 500 місць) існують уже не один десяток років.
Закордонний досвід: pro & contra
І все ж закордонний досвід, як той заборонений плід, надто сильно приваблює, аби розсудити як слід, чи підходить Україні те, що запроваджено в інших державах. Тим паче, що у Кримінальному кодексі України і так закладені особливі норми судочинства, що застосовуються щодо неповнолітніх розбишак. Ніхто не судить юних правопорушників так само, як дорослих злочинців, про яку б провину не йшлося. Тож диференційований підхід закладено у чинному законодавстві від самого початку.
Але вітчизняних новаторів надихає європейський експеримент зі службою пробації (співробітники якої вивчають умови та обставини, що призвели до скоєння неповнолітнім злочину), інститут відновлювального правосуддя (коли суд укладає зі злочинцем свого роду угоду про самостійне відшкодування ним усіх завданих матеріальних та емоційних збитків — вважається, що таким чином малолітнього правопорушника вчать брати відповідальність на себе) тощо.
Напевно, кожна народжена трудами кількох поколінь європейська традиція несе в собі раціональне зерно (хоча й це не стовідсоткове твердження з огляду на проблеми, які існують навіть у цілком благополучних країнах), але просто взяти та й перенести її на наш ґрунт не вийде в жодному разі. Так, українські діти і підлітки у непоодиноких випадках демонструють найгірші задатки, які можуть бути у людині — сцени шкільного насильства над однокласниками і навіть учителями, які підлітки охоче знімають на відео і викладають в інтернеті, вихваляючись муками своїх жертв, давно стали частиною нашого буття.
Правда й те, що ніякі погрози на кшталт виклику до школи батьків чи залучення до справи «дитячої кімнати» міліції (цими санкціями не так давно лякали нинішніх 35—40–річних) вже давно не виконують функції запобіжників. Зрештою, не підлягає сумніву, що ситуацію з дитячою жорстокістю та злочинністю треба міняти, але чи допоможе у цьому ювенальна юстиція — питання інше. Тим паче, що це — палиця на два кінці, адже займається подібний підрозділ правосуддя не лише правопорушниками.
Інший бік медалі
В одному з фільмів серіалу «CSI: місце злочину» (детективне «мило» про теперішню Америку; події розгортаються у наш час у Лос–Анджелесі, Майямі та Нью–Йорку) був епізод, що якнайкраще ілюструє маразматичність ювенальної юстиції. Мати–одиначка, покладаючись на викликану няню, котра має доглядати її дитину, відправляється на нічне чергування. Няня йде задовго до кінця зміни, нікого не попередивши, а плач немовляти будить пильних сусідів. У підсумку: викликані ними соціальні працівники (вочевидь, американський аналог ювенальної юстиції) забирають дитину з порожнього дому і подають позов на матір. Жінка довго й тяжко (поки триває серія) доводить, що вона — хороша мати і має право виховувати власне дитя, для якого вже підшукують прийомних батьків.
Безцеремонність втручання у родинні справи, можливість увійти в дім без спеціального ордера, право «вилучити» дитину як речовий доказ злочину батьків — все це також реальні речі, що проростають на ґрунті ювенальної юстиції. Перенесені у наш світ, вони, безумовно, розквітнуть корупцією та хабарництвом: тупуваті американські чиновники (якщо вірити кінематографічній версії) принаймні не вимагали грошей, щоб «зам’яти» справу з дитиною. Їм просто здавалось, що вони чинять правильно і законно. Не складно уявити, якими наслідками обернуться варіації на цю тему в українських реаліях.
Кожна сусідка чи вихователька дитячого садочка, чи класний керівник, чи просто небайдужий громадянин матиме можливість «заявити, куди треба», що така–то подружня пара не виконує своїх батьківських обов’язків. І байдуже, як воно є насправді. Або ж нікуди не заявляти, «домовившись» зі старшим поколінням про мовчання. А найцікавіше те, що й батьки можуть «заявляти» один на одного, використовуючи дитину як останній аргумент у сімейних розборках. І самі діти «стукатимуть» на тата–маму, якщо виникне така потреба. Або фантазія. Або каприз. Або просто бажання помститись.
Про «павліків морозових» та біблійну заповідь
Звісно, батьки бувають різні. Є й такі, яких не варто підпускати до дітей на гарматний постріл. Але тотальний контроль держави — це завжди трохи ризиковано. Потреба в захисті від сваволі тих, хто більший і сильніший, може перетворитись на потік безконтрольного «стукацтва». І це надто нагадує «старі добрі часи», аби не викликати тривогу і занепокоєння.
У сучасній Росії процеси за скаргами неповнолітніх, які проводяться під егідою інститутів ювенальної юстиції, відбуваються у закритому режимі. Своє обурення та сльози батьки виливають в інтернет. А у Франції, де лише одна тюрма для юних злочинців, кількасот тисяч дітей та підлітків перебувають у притулках чи прийомних родинах.
Не будемо абсолютизувати тезу про шанобливе ставлення до батька і матері (бо, як уже було сказано, самої лише спорідненості на генетичному рівні недостатньо, щоб заслужити таке ставлення — дорослі також мають бути гідними любові своїх дітей, і це навіть поза дискусією), але в традиційному уявленні процес виховання все ж покладено, в першу чергу, на родину.
Держава ж має право (і обов’язок!) прийняти під своє крило тих, кому в рідному гнізді не створено належних умов. Але все це зводиться до питання міри, бо перетворювати чиновників на менторів, які з’являтимуться за першим–ліпшим викликом «потерпілої сторони», себто дитини, яка може бути невдоволена чим завгодно — від заборони йти у кіно до матеріального становища своєї родини — означає дати державі забагато можливостей.
Хотіли якнайкраще?
Бо держава має бути псом у кращому розумінні слова: охороняти, але не головувати на родинних зборах. Бути другом людини, а не контролером того, що зазвичай залишається за зачиненими дверима. Для Російської Федерації, яка загалом семимильними кроками повертається у радянську дійсність, подібний варіант, можливо, є прийнятним. Але творити слідом за Росією моторошну дійсність, де соціальний працівник (як у минулому піонерські організації чи комсомол) виокремлюватиме дитину з сім’ї, навчаючи її інакшим цінностям, — ідея далеко не найкраща.
Зберегти паритет здорового глузду і «злоби дня», яка вимагає змін, в цій ситуації буде непросто. На жаль, ніхто не знає, що саме закладено у тому проекті, який нині розглядає ЮНІСЕФ. Громадськість не знає, а вповноважені особи відмовляються говорити на цю тему (під час мітингу, згаданого на початку, до протестувальників так і не вийшов жодний представник Міністерства юстиції).
Очевидно, якщо й запроваджувати в Україні ювенальну юстицію, варто обмежитись тією її «іпостассю», що займається злочинами неповнолітніх — їх вивченням та превентивними заходами. Тобто головними учасниками процесу мають бути діти, яких звинувачують у правопорушеннях, а не їхні батьки, котрі самі ризикують стати об’єктами переслідування.
Все–таки недарма розвиток цивілізації повернув дитині дитинство, якого, власне, не було в Середньовіччі чи у більш ранні часи. І недарма утвердив поняття повноліття. Дитина є рівним членом соціуму, але до того, щоб брати на себе певну відповідальність (зокрема, й за долю батьків), їй ще треба дорости. Розвиток інтелекту та поступову ліпку характеру і людських якостей ще ніхто не скасовував. Навіть ЮНІСЕФ...