Кому заважають містки між двома берегами Бугу?

...Одну з лекцій професор кафедри новітньої історії Волинського національного університету ім. Лесі Українки Микола Кучерепа почав словами: «У Московському університеті імені Степана Бандери...» Аудиторія на якусь мить заклякла. Викладач же пояснював далі: якщо в Москві є університет Патріса Лумумби, то чому не може бути імені Бандери? Хто такий Патріс Лумумба? Лідер конголезьких революціонерів, який воював із бельгійським пануванням. І використовував такі ж методи боротьби, як УПА та Бандера. На прапорі українських націоналістів, до речі, теж було написано: «Свобода людині! Свобода народам!». Загинув Лумумба трагічно, і ставлення до цієї особи далеко не однозначне. Хтось вважає його національним героєм, а багато хто — терористом, який утягнув країну в революцію та війну. Однак це не завадило Москві назвати його іменем університет. А ми ж росіянам ближчі сусіди, ніж Республіка Конго...»

Звичайно, це був жарт. На практиці реалізувати задум професора Кучерепи неможливо. Зате можливо інше. Польська громадська організація із сумнівною репутацією у себе на батьківщині — «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві» — у парі з українською посестрою, що іменує себе «правозахисним громадським рухом «Русскоязычная Украина», в Українському домі провели виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», а тепер возять цю «експозицію» по областях, хоча авторитетні українські історики назвали її не інакше як історичною містифікацією. Комусь знову захотілося кинути сірника у тліюче полум’я важкого спільного минулого України та Польщі. Не терпиться розхитати заледве наведені містки порозуміння між двома берегами Бугу.

Дорога до взаємопрощення і... назад?

Як довго й непросто ми йшли до того, щоб сказати одне одному слова каяття: «Прощаємо і простіть». Хоча політики, навіть президенти двох країн не наважилися вимовити їх уголос публічно у 2003 року, коли в селі Павлівка було відкрито перший на Волині монумент польським жертвам. Вони загинули у липневі дні 1943–го в полум’ї братовбивчої війни, яку нарекли хто волинською трагедією, хто — волинською різнею.

Згадую, які пристрасті вирували тоді перед візитами найвищих осіб України та Польщі до Павлівки. Визнавати чи не визнавати жертви, хто перший почав бійню, чиїх жертв більше — українських чи польських? І головне — хто винен? У кожної сторони була своя правда, і не одна. Й обидві хотіли почути вибачення. Ми готові були вибачитися, але щоб і поляки покаялися та попросили пробачення за убивства українців, котрі полягли від рук польських військових формувань на території Волині та за Бугом. Ламалися списи в обох парламентах, погоджувалися тексти і слова, що мали бути написані на монументі в Павлівці. Пам’ятник, зрештою, відкрили, пристрасті поступово вщухли, а за тему українсько–польського протистояння в роки Другої світової війни всерйоз узялися історики Польщі та України. Напрацювання були і в нас, і в поляків, і чи не вперше вчені обох країн почали чути один одного. Згодом відкривалися ще монументи і в Польщі, і в Україні. Ми вийшли на діалог, і то вже було спільною перемогою. Сьогодні Польща мириться вже з Росією — тимчасова влада в Речі Посполитій після трагічної загибелі президента Качинського дає зрозуміти, що заяв московських очільників досить, аби загладити тяжкі спогади про винищення польської еліти радянським режимом у 1940–х роках. Натомість зусиллями проросійських сил заново розпалюється вогонь україно–польського історичного протистояння.

Професор Микола Кучерепа, який очолює Центр українсько–польських досліджень при Волинському університеті, стояв біля витоків цього історичного діалогу. Із ним ми говоримо про волинську трагедію, і не тільки.

«Важких питань» — десять томів

— Волинська трагедія — важка сторінка в історії українського й польського народів. Про неї ще раз нагадала скандальна виставка в Києві, організована зусиллями активістів Партії регіонів. То до чого прийшли у пошуках історичної правди науковці України та Польщі?

— Коли ми з польськими колегами збиралися на перших конференціях, то ледве не за барки шарпали одне одного. А тепер я вважаю великим досягненням, що поляки перестали вживати словосполучення «українські бандити», хоча раніше воно було абсолютно для них прийнятним.

Я багато років працюю над темою українсько–польського протистояння в роки Другої світової війни, прочитав архівів, кримінальних справ архівних стільки, що жодному з організаторів київської псевдоісторичної виставки й не снилося. Але я не ризикнув би організовувати таку виставку, хоча я фаховий історик. Як і решта колег, які мають чимало серйозних напрацювань, що базуються на фактах, а не на емоціях чи політичних замовленнях. Але якась громадська організація може собі це дозволити і де?! В Українському домі. Це взагалі нонсенс. Для чого? Розрахунок простий — щоб відштовхнути Польщу від нас. Україна збирається до Євросоюзу, поляки їй допомагають, а, виявляється, українці — таки звичайнісінькі різуни, а ви їх до Євросоюзу тягнете! Для того, щоб віддалити дві країни, перекручується історія, знову сіються зерна ненависті.

— Скільки загалом відбулося наукових конференцій? І що історична спільнота України та Польщі може протиставити однобічним, тенденційним піар–акціям антиукраїнських сил?

— За ці роки проведено 13 спільних семінарів та конференцій, у яких брали участь провідні історики обох наших держав. На деякі з них приїздили вчені інших країн, зокрема Євген Стахів із Нью–Йорка, Богдан Осадчук із Західного Берліна, із Гарварда були науковці. Результат цієї роботи — десять томів праці «Україна—Польща: важкі питання». Там сконцентровано історичні напрацювання, що охоплюють період стосунків із 1918–го по 1947 рік. У цих томах задокументовано всі наші дискусії, навіть стенограми їхні подаються. Щоб унеможливити будь–які фальсифікації.

Книги видані українською та польською мовами, і багато поляків їх читають. Та багато хто читає зовсім інші праці.

Ось бачите ці солідні книги в яскравих жовтих палітурках? Вони видані в Канаді Віктором Поліщуком. Москва час від часу підкидає цьому автору якісь документи, хоча будь–який історик, що себе поважає, засумнівався б у їх ідентичності. Однак такі праці виходять немалими накладами, їх читають і в Польщі, і в Україні. «Гірку правду» Поліщука «про злочинність ОУН–УПА» передрукували у 1996 році в Донецьку. Комуністи постаралися. Не дивно, що, прочитавши таку літературу, люди ніколи не дізнаються правди, що ж робилося у Західній Україні насправді в роки війни. Хоча є фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН–УПА, який варто було б почитати хоча б державним мужам.

Старше покоління більше живе минулим, і це закономірно. Під час однієї з перших конференцій у Варшаві підходить до мене польський комбатант і каже: «Отдай мне ногу!» Спочатку не зрозумів, що він хоче, думав, може, милицю чи палицю свою десь залишив. Але він настійливо повторює те саме. Виявляється, він на Волині в роки війни наступив на міну, і йому відірвало ногу. І він виставляє претензії українцям. Я кажу: «Прошу пана, але Україна не продукувала мін. По–друге, звідки ви знаєте, хто поставив ту міну?» Ні, за його наполяганням, тільки українці винні в цьому.

Тішить, що молодь мислить уже по–іншому.

«Конфлікт переріс у стихію, яку не можна було зупинити»

— Чи варто шукати сьогодні винних, хто перший почав взаємознищення, кого під час трагічних подій на Волині загинуло більше — українців чи поляків?

— Я казав якось польським колегам, що коли почнемо рахувати, чиїх жертв більше, то дійдемо до часів Ярослава Мудрого.

Ми три роки працювали над ще однією темою — «Документація жертв міжнаціонального українсько–польського конфлікту в роки Другої світової війни». Працювали поки що лише на Волині. Складено мартиролог жертв по кожній сільській раді на основі задокументованих свідчень свідків, архівів, церковних книг. Так ось, у деяких районах українців загинуло більше, ніж поляків. А було й навпаки. Можливо, ці списки ще не зовсім досконалі, але це документальна база, від якої можна відштовхуватися.

Щоб зрозуміти, чому стався цей конфлікт, треба просто перенестися подумки в той період і уявити ситуацію, в якій опинилося населення Волині в роки війни. Коли щодня до тебе приходять то партизани, то упівці, то німці. Німеччині здай контингент, партизанів нагодуй, бандерівці теж хочуть їсти. А скільки ще всяких інших було, окрім німців, поляків, совєтів. Тут воювали «Український легіон», мельниківці, бульбівці (загони Бульби Боровця), угорці. Тобто зійшлися інтереси дуже багатьох сил, а замкнулися — на простих людях, яким треба було вижити в цій страшній м’ясорубці. Як вижити? Сильнішим був той, хто мав зброю.

Треба не забувати, що німецька адміністрація на Волині на 70 відсотків складалася з польської поліції. Польська поліція відверто сприяла німецьким окупантам, переслідувала і видавала німцям українських патріотів.

До речі, чомусь ніхто не говорить про єврейську поліцію, яка охороняла гетто і вела на розстріл своїх же. А таке було.

Ескалації жорстокості сприяла і деморалізація суспільства, що була наслідком ідеології та практики обох тоталітарних режимів — спочатку польського, а потім радянського.

І поляки, і українці покладали на німецько–радянську війну свої надії. Лондонський еміграційний уряд Польщі вів цілеспрямовану роботу, аби жоден поляк не виїхав із Волині, бо Волинь без поляків перестане бути польською. Армія Крайова, яка в 1943 році нараховувала до 250 тисяч вояків, намагалася зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посідання» на українських землях. І використовувала терористичні та військові винищувальні методи для здійснення цього плану. Заохочені поляки створили в багатьох селах воєнізовані табори й загони, так звані «пляцувки», які нападали на українські села.

Підігрітий у такий спосіб міжнаціональний конфлікт набув некерованого характеру. Він став стихією, яку вже ніхто не міг зупинити. Ситуація вийшла з–під контролю як українських політичних сил, так і польських. Була порушена основа християнської моралі «не убий». Натомість почав діяти принцип «око за око, зуб за зуб».

Також існують переконливі докази, що українське націоналістичне підпілля мало намір «деполонізувати» західноукраїнські землі, зокрема шляхом виселення польського населення та селективних винищувальних акцій. Чому український націоналізм тоді набув таких екстремальних форм? Бо екстремальні режими панували на українських теренах. Чого вартий лише Голодомор 1932–1933 років!

А сьогодні найбільшими націоналістами в Європі є французи та поляки. А Бог захотів, щоб я народився в Україні. Тому цілком природно, що я хочу, аби ніхто не командував мною тут, на моїй землі. Хіба ми хочемо неможливого?..