Український внесок у радянську війну

Україна, з огляду на її геополітичне та стратегічне розташування, стала епіцентром європейського театру воєнних дій у Другій світовій. На її землях з 22 червня 1941 року і до 28 жовтня 1944 року було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних та оборонних операцій. Забезпечення їх лягло тяжким тягарем на плечі цивільних мешканців, призвело до великих руйнувань міст, сіл і господарства. Український південний напрямок був основним і саме там вирішувалася доля народів Європи. У 1941—1945 рр. на українському театрі воєнних дій були зосереджені від 57,1 до 76,7 відсотка загальної кількості дивізій ворога, причому 60,5 відсотка з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 дивізій вермахту.

Ресурси України

Розв’язавши Другу світову війну, ні Гітлер, ні Сталін не мислили перемоги без використання могутніх продуктивних сил і стратегічно важливого розташування України. У 1930–х роках продуктивні сили підрадянської частини України стали основною базою воєнно–промислового комплексу Радянського Союзу. Питома вага промислової продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: 60 відсотків видобутку вугілля, 67,6 — залізної і 35 відсотків марганцевої руд, 64,7 — чавуну, 48,8 — сталі, 74,5 — коксу, 49,7 — прокату, 58,8 — сталевих труб, 43 відсотки — електроенергії. Сільське господарство давало понад 20 відсотків хліба, 75,5 цукру, 20 — м’яса і 15 відсотків масла. Машинобудування республіки було основним виробником паровозів, турбін і дизельних двигунів для кораблів воєнно–морського флоту. Бойо­ві кораблі будували на верф’ях Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси і Херсона. Авіаційні підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва і Харкова виробляли бойові літаки, двигуни, різні агрегати й деталі до них.

Напередодні війни УРСР була провідним центром гірничого, металургійного, хімічного, тракторного і сільськогосподарського машинобудування. У 1940 р. машинобудівники виробили 671 магістральний паровоз (73,4 відсотка загальносоюзного випуску), 16 тисяч тонн гірничого і металургійного устаткування (67,5 відсотка). До війни вугілля Донбасу споживали 60 відсотків металургійних заводів, 60 відсотків залізничного транспорту і майже половина електростанцій СРСР. Мілітарне виробництво мало велику потребу на продукцію хімічної промисловості, значні виробничі потужності якої були до війни в Україні. 137 підприєм­ств у 1940 році виробляли понад 925 тисяч тонн сірчаної кислоти, кальцинованої та каустичної соди (у СРСР — 1587 тис. т ). Хімічні заводи Донбасу і Наддніпрянщини виробляли близько 70 відсотків аміаку, міцної азотної і сірчаної кислоти, сулеми, формаліну та інших речовин для виробництва пороху, тротилу тощо.

У 1938 р. з 219 підприємств Наркомату оборони СРСР в Україні розміщувалося 26 військових і 94 машинобудівні заводи. У східних регіонах Радянського Союзу військова промисловість перебувала лише на стадії становлення. Металургійні заводи Уралу виплавляли, головним чином, рядовий метал. Високоякісний метал, у тому числі броню, труби, алюміній і цинк, виробляли лише підприємства України, працівники яких мали високу кваліфікацію і володіли новітніми технологіями.

Українці у Червоній армії

На території України було зосереджено близько половини всіх радянських військових шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії. Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводилося переважно за рахунок населення України. У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з республіки до армії і флоту в цей період було мобілізовано близько 3 мільйонів 185 тисяч осіб. «Є підстави вважати, — пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, — що в частинах і з’єднаннях, які воювали в Україні у 1941 році, мешканці республіки становили не менше 50 відсотків їх особового складу». Після поразок на фронтах у 1941—1942 роках, захоплення в полон мільйонів радянських солдатів і повної окупації України, кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і становила на початок 1943 року 11—12 відсотків — другу за чисельністю після росіян національну групу. Кількість воїнів–українців у діючій армії знову зросла з початком звільнення України від нацистів. На початок 1944 року у військах 1–го Українського фронту налічувалося 200 тисяч українців, 2–го — 66352, 3–го — 140882 (росіян, в тому числі й уродженців України, тут було майже 300 тисяч).

У другій половині 1944 року мобілізація населення України до збройних сил зростає. У загальновійськових арміях 1–го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80 відсотків. В окремих арміях 2–го і 3–го Українських фронтів, що воювали вже за межами України, відсоток українців перевищував 50. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу. Як зазначають дослідники, впродовж 1943—1945 років червоноармійцями стали близько 4,5 мільйона мешканців УРСР. Утім нині доведено, що кількість українців, котрі пройшли війну у складі збройних сил СРСР — не менше 7 мільйонів.

Упродовж 1942—1945 років сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 року по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 265 тисяч. Хлопців, не навчених військовій справі, зразу ж кидали в бій, переважно без зброї. Мобілізовували і жінок. Армія потребувала багато медсестер, снайперів, телефоністок, стенографісток, друкарок, кухарок, праль.

Рух Опору

Чимало мешканців України брали участь у русі Опору: партизанських загонах, підпільних організаціях, саботажних акціях. Радянська історіографія подає надзвичайно перебільшені дані про кількість партизанів і завдані ними втрати окупантам. В «Історії Української РСР» (К., 1977, т. 7, с.510) автори пишуть, що в тилу ворога в Україні діяло 60 партизанських з’єднань, близько 2 тисяч загонів і груп, у яких налічувалося 500 тис. партизанів. Нині науковці піддають сумніву дані щодо втрат, завданих ворогові, і кількості учасників Опору. Відомий дослідник цієї проблеми А. Чайковський стверджує, що у вересні 1944 року на окупованій території України діяли 227 партизанських загонів, чисельністю 70370 бійців, а впродовж 1941—45 рр. цією формою боротьби було охоплено близько 180 тисяч осіб, включно з тими, які боролися на території країн Центральної і Південно–Східної Європи. Переважну більшість особового складу партизанських загонів складали мешканці України.

На початку 1942 року ОУН та створена нею УПА перейшли до збройної боротьби проти нацистських окупантів. Щодо чисельності збройних формувань українського визвольного руху історики досі не мають однозначної оцінки. Суперечлива за змістом також інформація документів архівів УПА, німецького і радянського військового командування. У звіті відділу Абверу «Схід» — «Український національний рух Опору УПА» від 1 листопада 1944 року та «ОУН–УПА» від 3 листопада 1944 року чисельність загонів УПА оцінюється від 80 до 100 тисяч бійців, але при цьому зазначається, що окремі українські джерела називають цифру від 400 тисяч до 2 мільйонів осіб. У цьому випадку, вірогідно, малася на увазі інформація керівництва радянських партизанських загонів і органів Наркомату внутрішніх справ, що регулярно направлялася до Москви. Так, нарком внутрішніх справ УРСР В. Рясний в акті передачі справ своєму наступнику Строкачу від 16 січня 1946 року пише, що «боротьба з бандитизмом у західних областях Української РСР з лютого 1944 року до 1 січня 1946 року характеризується такими даними: проведено чекістсько–військових операцій — 39773; вбито бандитів — 103313; затримано бандитів — 110785; заарештовано учасників ОУН — 8370; заарештовано активних повстанців — 15959; прийшло з повинною бандитів — 50058...» Загальна кількість учасників ОУН–УПА становила, за даними наркома, понад 288 тисяч. Та якою б не була чисельність УПА, беззаперечним є, що визвольний рух спирався на найширші верстви населення і був спрямований проти радянського та німецького окупаційних режимів, польських збройних формувань.

Українці воювали в лавах європейського руху Опору. Під час війни гітлерівці вивезли на каторжну працю до Німеччини понад 2 мільйони жителів України. Саме вони, а також військовополонені за першої можливості втікали до партизанських загонів, ішли в підпільні організації, де спільно з місцевими патріотами громили німецькі гарнізони та пускали під укіс військові ешелони.

Сила в евакуації

Аналіз документів і матеріалів центральних і обласних архівів України й Російської Федерації дозволив автору довести, що евакуйовані в тил виробничі потужності УРСР були одним з вирішальних чинників створення в СРСР у роки війни могутнього військово–промислового комплексу. Більше половини всіх потужностей, введених у дію в східних районах Росії, становило найсучасніше на той час обладнання і кваліфіковані інженерно–технічні й робітничі кадри, евакуйовані з України. До кінця 1941 року з республіки були вивезені близько 2 мільйонів робітників, спеціалістів, працівників сільського господарства, понад 550 великих підприємств. Упродовж 1941—45 років там збудовано 3,5 тисячі великих військово–промислових заводів і фабрик.

Виробничі потужності УРСР справили вирішальний вплив не лише на розширення індустріального виробництва в тилових районах РРФСР, Казахській, Киргизькій РСР і республіках Середньої Азії, а й стали основою для створення нових важливих промислових галузей і районів, радикально прискорили формування і підготовку національних кадрів. Належна кваліфікація і значний досвід роботи інженерів, робітників, господарських керівників республіки забезпечили пошук і створення нових джерел постачання промисловості сировини, палива й електроенергії, перебудову системи міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків. Якщо Урал, Сибір і Поволжя, що займали майже половину території і де проживало 23 відсотки населення СРСР, виробляли до війни менше 1/6 усієї промислової продукції, то за 1941—45 роки її обсяги зросли на Уралі в 3,6 раза, у Сибіру — в 2,8, у Поволжі — в 3,4 раза. У першій половині 1945 р. у східних районах виробляли продукції на потреби армії у 5,6 раза більше, ніж за відповідний період 1941 року.

Жертви і втрати

На базі медичних установ Наркомату охорони здоров’я і санаторно–курортної мережі профспілок в УРСР наприкінці війни діяло 262 госпіталі, а для їх обслуговування було залучено 57 тисяч медичних працівників і допоміжного персоналу. Населення України мало забезпечувати їх обладнанням і продуктами. Допомога фронту була як добровільною, так і примусовою. Партійні органи оформили створення Фонду оборони СРСР і продовольчого фонду Червоної армії: люди здавали кошти на озброєння, надавали допомогу пораненим і хворим солдатам, збирали для воїнів теплі речі й подарунки. Під час війни мешканці України за умов голоду, холоду, великих руйнувань і нестач здали на виробництво техніки і озброєння 859 мільйонів карбованців. Одним із найважливіших економічних заходів була передплата державної позики і грошово–речової лотереї. Лише впродовж січня–квітня 1945 року сталінський режим здійснив передплату на четверту державну позику в Україні на суму 1 мільярд 435 мільйонів карбованців. Сума передплати на позики в роки війни по Україні склала понад 6 мільйонів, уся сума добровільних і примусових внесків населення у фонд оборони — майже 8 мільярдів карбованців. А в цей період понад мільйон дітей сиріт і напівсиріт зазнавали великих поневірянь і злиднів, голодували; епідемії хвороб забирали тисячі людських життів.

Втрати України у війні становили до 44 відсотків від загальних втрат СРСР. У 1945 році залишилося лише 27,4 мільйона людей із 41,7 мільйона, що проживали у 1941–му в республіці. Під час війни населення Західної України зменшилося з 9,4 до 3,5 мільйона. До Німеччини було вивезено понад 2,3 мільйона остарбайтерів. Понад 5,5 мільйона людей нацисти розстріляли і закатували у 230 концтаборах і гето та у 250 місцях масового знищення. Досі не встановлено кількість українців, які загинули на фронтах війни. Цифра 2,5 мільйона воїнів–українців, які загинули на війні, подана у радянській історіографії, не відповідає дійсності. Демографічні втрати УРСР за період з 1 січня 1941 до 1 січня 1945 р. становили 13 млн. 584 тисячі людей.

Сталінський режим не відставав від гітлерівського у свавіллі. За період Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі й Сибіру півтора мільйона людей, головним чином — жителів західних українських земель, а також Криму. Але цього видалося замало, і 22 червня 1944 року Наркомат внутрішніх справ і Наркомат оборони СРСР видали наказ про виселення «в окремі краї Союзу РСР всіх українців, що мешкали під владою німецьких окупантів», але... «після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної армії». Ф. Чуєв у книзі «Солдаты империи», виданій у Москві в 1998 р., опублікував цей наказ. Документ йому передав, а також повністю підтвердив його ідентичність колишній нарком внутрішніх справ Української РСР В. Рясний, який зазначив, що «декілька ешелонів мої хлопці заповнили і відправили. Але згодом виконання цього наказу раптово припинили».

Петро ЧЕРНЕГА,
доктор історичних наук, завідувач кафедрою етнології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова

ВАРТО ЗНАТИ

Етнічні українські землі напередодні війни перебували у складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії й Чехословаччини. Понад 7 мільйонів галицьких і волинських українців проживали у Польщі. Утім понад 373 тисячі з них, доведених до відчаю жорстокою політикою польського уряду — пацифікацією, вимушені були емігрувати на Захід. Закарпатська Україна належала Чехословаччині. На території цієї країни проживали понад 560 тис. українців з 760 тис. населення. Північна Буковина входила до складу Румунії, в межах якої проживали 875 тисяч українців. Українці були втягнуті у вир війни ще на початку 1939 року. Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність, і цього ж дня війська Угорщини — союзниці Німеччини — перейшли кордон нової держави.

ДОВІДКА «УМ»

Упродовж червня–листопада 1941 р. Червона армія втратила близько 5 млн. воїнів. У полон потрапили 3,8 млн. солдатів і офіцерів, серед яких 1,5 млн. становили українці. До кінця того року збройні сили СРСР втратили 67 відсотків стрілецької зброї, 91 відсоток танків і самохідних артилерійських установок, 90 відсотків гармат і мінометів, 90 відсотків бойових літаків. Втрати німців становили 245 тис. убитих і поранених і 12 тис. зниклих безвісти.

З 22 червня 1941 р. до 2 вересня 1945 р. сталінський режим мобілізував у Червону армію близько 34,5 млн. громадян на додачу до тих 5,5 млн., які перебували в її лавах до початку війни Німеччини з СРСР. І це без мобілізації на війну з Фінляндією і Польщею у 1938—1940 рр., без військ НКВС і НКДБ. У збройні сили Німеччини було мобілізовано понад 16 млн. людей.

УКРАЇНЦІ У ВІЙСЬКУ ІНШИХ ДЕРЖАВ

У складі армій антинацистського фронту українці внесли значний вклад у розгром німецьких загарбників та їхніх союзників. Українці діаспори складали певну частину збройних формувань держав, втягнутих у Другу світову війну. Як свідчать різні джерела, впродовж війни від 35 до 150 тис. українців служили в армії Канади. На багатьох континентах тисячі етнічних українців зі зброєю в руках відстоювали національні інтереси США. П’ять тисяч українців воювали на різних фронтах Західної Європи у складі французького «Іноземного легіону». А у русі Опору у Франції боротьбу з німецькими окупантами вели українські курені ім. Тараса Шевченка, Івана Богуна та підрозділ під командуванням поручика Круковського. За боротьбу з нацизмом сотні наших співвітчизників відзначені високими урядовими нагородами європейських країн.