Дев’ятого травня надвечір закінчиться останній тур чемпіонату України з футболу — донецький «Шахтар», який достроково забронював за собою перше місце, зможе отримати на руки почесний кубок. То, може, ще й через це «донецька» влада розвішала по всій країні плакати з георгіївськими стрічками, які відповідають кольорам команди Ахметова–Януковича — в оранжево–чорну смужку? Щоб звести два показові свята воєдино?
Це, звісно, жарт і «перебір», але частка гіркої реальності тут чимала. Адже державний підхід до святкування 65–ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній (вже не дуже Другій світовій) війні просто вражає й навіть обурює своїм розмахом. Певно, НІКОЛИ ще в Україні — зокрема, й за радянських часів! — не влаштовували з Дня Перемоги такої всеохопної помпи. Куди й подівся намір нової влади запровадити режим жорсткої економії, аби приберегти кошти на затикання фінансових дір та сплату численних боргів, залишених попереднім урядом.
Картинки з цього атракціону ідеологічної щедрості змінюють одна одну, як у калейдоскопі. Ось Перший національний канал із керівництвом, яке не володіє українською мовою, більш як за місяць до свята чіпляє на екранний логотип георгіївську стрічку. Ось уже на всіх разом телеканалах, головно приватних, не протовпишся через панегірики радянським воєначальникам та російські серіали, які чітко витримані в руслі пропагандистської політики сучасного Кремля та возвеличують не лише простого російського солдата, а й НКВС, СМЕРШ тощо. Ось готуються спільні паради вояків України, Росії й Білорусі, а в Москві ще й чекають, чи виконає Янукович обіцянку позбавити Бандеру і Шухевича звань Героїв України саме до 9 травня. Ось в українських містах з’являються плакати з образом Сталіна та бюсти тирана, який убив мільйони українців і визнаний злочинцем українським судом. Ось Президент України, фактично давши «добро» на прославляння Сталіна, ніби барин із російської класики, показово «шикує» міністра оборони на нараді з підготовки параду: я, мовляв, не жартую, хмари над Хрещатиком мають бути розігнані в усі можливі способи, і ваша справа, як саме (міністр червоніє й тремтить). Ось уже на вулицях Києва чи не 99 відсотків зовнішньої реклами волає про 65–річчя Великої Перемоги і «славу визволителів».
Усе це дуже нагадує відому народну мудрість про те, що буває з лобом дурня, якщо примусити його Богу молитися. Януковичу «підказали» в Кремлі, що 65–та річниця перемоги має бути відсвяткована в кращих традиціях братніх народів, Янукович спустив директиву донизу на ввіреній йому території — і маємо навіть не день, а місячник перемоги над здоровим глуздом. Навряд чи ті літні радянські ветерани, яких лишається все менше й менше, в захваті від такого піарного «буяння почуттів». Мабуть, усе–таки варто було б пустити ці гроші на стабільно й суттєво вищі пенсії, а не на плакати та показушні одноразові виплати.
Із цієї нагоди варто замислитися: а чому саме 65–річчя Перемоги Радянського Союзу в нас відзначають із таким розмахом? Адже навіть 50–ту річницю за часів Кучми («Януковича вчора») святкували значно скромніше. А хтось ще згадає, що 9 травня в СРСР не було вихідним аж до 1965 року, тобто цю дату не відзначав Йосип Віссаріонович. Та й георгіївська стрічка, що прийшла до нас із путінської Росії і стала символом не так перемоги у війні, як єднання з цією самою путінською Росією, Сталіним не шанувалася: ця відзнака вояків царського «отечества» у часи Другої світової перекочувала на мундири РОА, котра воювала на боці фашистів.
Відповідь на ці питання проста. Небувалий розмах, із яким нова влада відзначає «прохідний», здавалося б, ювілей Перемоги, засвідчує, що все це — демонстрація перед своєю країною, Росією та світом: наступні роки каденції Янукович вестиме Україну у фарватері не української, а радянсько–російської ідеології. І міри в цьому він не знає.
Якщо «донецькі» кепкували над розмахом, із яким Ющенко вшановував жертв Голодомору протягом п’яти років свого перебування на посаді, то вони перевершили «ющенківський геноцид» одним махом, лише за один «переможно–дев’ятравневий» місяць. І Янукович навіть не розуміє, що ставати з самого початку царювання не національним, а інтернаціональним лідером — собі ж на шкоду.
Але що вдієш, такий напрям він обрав. Наш напрям — інакший, і полягає він у спротиві Януковичевій «інтернаціоналізації» та «русифікації». І про національну пам’ять — пам’ять жертв Голодомору, борців за волю України — подбаємо ми самі. Якщо держава неспроможна.