Такою санінструктор Валя (друга праворуч) була на війні. (Фото з архіву героїні публікації.)
87–річна черкащанка Валентина Титова — одна з тих переможців, хто 9 травня 1945 року поставив свій автограф на стіні Рейхстагу в Берліні. Записуватися добровольцем на фронт вона пішла в перші дні Великої Вітчизняної. Спочатку не взяли, бо дівчині не виповнилося й сімнадцяти років. Але наступного дня Валя відстояла чергу і не моргнувши оком заявила, що їй є вісімнадцять. Так вона стала санінструктором і пройшла важкими дорогами війни аж до Німеччини. Серед її фронтових нагород — два ордени Червоної Зірки, «За мужність», Вітчизняної війни I ступеня.
«У 1941 році закінчила 9 класів у Києві та курси медсестер. Коли дізналася, що на фронт формується полк і там потрібні санінструктори, добилася, щоб мене взяли туди», — пригадує Валентина Ульянівна і показує свої фронтові фотокартки. Юна медсестра важила тоді 45 кілограмів, зріст — 1 метр 55 сантиметрів. Коли в полку одягла обмундирування — всі засміялися. Валя образилася. А потім зрозуміла: дивитися на неї без сміху не можна. Бо штани, аби не загубити, зав’язала бинтом трохи не під руками, а довга гімнастерка нагадувала сукню. Замість 34 розміру чобіт видали найменші — на п’ять розмірів більші. До всього Валі обрізали ще й довгу біляву косу. Через це, каже, не плакала, бо «тоді не до коси було».
Полк ешелоном направили на фронт. Та він потрапив під бомбардування. Багатьох убило. Було до смерті страшно, каже фронтова медсестра, і соромно відступати. Вдень тривали бої, потік поранених був безкінечним, а вночі доводилося йти, майже тікати вглиб країни. Одного разу юну медсестру з пораненими військами, що відступали, трохи не залишили в лісі. Їй наказали чекати машину. Але проїжджі автомобілі не зупинялися. І тоді Валя трохи не впала під колеса, вимагаючи забрати її бійців. Із кабіни вискочив старшина й нагнув Валі матюків, а вона в розпачі кричала йому, що прострелить шини, якщо він поїде без них. Поранених забрали. А Валі місця не було — довелося їхати на підніжці полуторки: старшина прив’язав її мотузкою до кабіни, аби не впала. Дощило, й вона промокла до нитки. А в селі, де дислокувався шпиталь і куди забрали поранених, вона заснула просто в копиці сіна. Розбудив її командир дивізії. Дівчина злякалася: от зараз їй дістанеться. Але він зняв свою медаль «За заслуги» і віддав Валі.
Зі своїм полком Валя Калінчук воювала до серпня 1941 року. Доки не потрапила в госпіталь, рятуючи з поля бою пораненого в ноги бійця. Вона дотягла його до окопу, пам’ятає, встигла заштовхати у вирву і вскочила туди сама. Далі — суцільна темрява. Її контузило, а солдат загинув. Півроку провалялася в госпіталі — була глуха, німа й сліпа. Лікарі виходили медсестру. Після госпіталю Валя півтора року була медсестрою санітарного поїзда, який вивозив поранених із передової. А в 1943 році почала проситися на фронт. Її взяли в 29–й окремий прожекторний батальйон. Серед тих, хто побував у «Мінському котлі», звільняв столицю Білорусі, була й Валя. П’ять років тому, до 60–річчя Перемоги, від президента Білорусі Олександра Лукашенка Валентині Титовій вручили медаль «За звільнення Білорусії».
Валентина Ульянівна до своїх останніх днів не забуде визволення Польщі і той барак, на який наткнулися неподалік есесівського госпіталю. Там на нарах лежали мертві діти. У них брали кров для німців. Санінструктор Валя йшла бараком і серед замучених дітей шукала живих. На обличчі одного малюка помітила сльози й закричала: «Він живий!». Тоді визволителі знайшли живими дев’ятеро дітей різних національностей, віком від п’яти до десяти років. «Коли ми їх вивозили, то водій клявся мені: ось дійду до Німеччини й буду фашистам глотки рвати. Бачили б ви, як він кашею та хлібом годував німецьких дітей. Вони були такі змучені війною, як і ми», — ділиться спогадами пані Валентина. Вона зізнається, що війна досі в її душі. Навіки в її серці молоденький кучерявий солдат Михайло — теж киянин, котрого зустріла в госпіталі на території Польщі. З Валею вони спілкувалися тільки українською мовою. Земляк просив медсестру, аби лікувала його добре, бо хоче повернутися додому, де чекає мама. Все обіцяв пригостити медсестру маминими варениками з вишнями. А потім помер у Валі на руках...
Війну санінструктор Валентина Ульянівна закінчила в Німеччині. Вона каже, що за кілька днів до Перемоги — 5 травня — трохи не загинула. В одному з напівзруйнованих будинків у Берліні був пункт медичної допомоги. Туди звозили поранених. Вранці Валя перев’язувала одного з них і відчула різкий удар у груди. Потім побачила, як під ноги впав гострий осколок. Він потрапив якраз у її орден Червоної Зірки, відбивши на ньому емаль...
На світанку 9 травня Валя почула постріли. То була Перемога. Разом з однополчанами санінструктор дісталася Рейхстагу, а там — пісні, танці, обійми, поцілунки. «Хтось із наших бійців дав мені шматочок вугілля, і я написала внизу на стіні Рейхстагу, там ще було місце: «А я з Києва! Валя Калінчук. 9 травня 1945 року». Мій син Олександр живе в Німеччині й казав, що там уже давно немає тих написів», — каже Валентина Ульянівна.
Уже після Перемоги, а Валя була в Німеччині до вересня 1945 року, їй судилося врятувати ще й п’ятирічного німецького хлопчика. У червні під Берліном до їхнього госпіталю доставили дитину, яка підірвалася на міні. Малого довго оперували. Лікар сказав, що хлопчик виживе, але треба переливання крові, а потрібна група — тільки у Валі. Вона погодилася, хоча сама була виснажена. А під час переливання втратила свідомість. І її теж рятували. Хлопчик вижив. Молода німкеня плачучи дякувала медсестрі за сина й всунула в руку папірець з іменем хлопчика. Санінструктор його не зберегла: боялася Сибіру. Тепер Валентина Ульянівна переконана: слова німкені про те, що в молитвах вона проситиме Бога захищати медсестру–рятівницю, оберігають її все післявоєнне життя.
«Вірте не вірте, але не раз траплялося, коли хтось невидимий мене рятував. Якось поїхала на море і йшла на пляж, аж раптом мене наче гукають. Озирнулася — нікого. А дорогою на повній швидкості петляє автомобіль. Тільки встигла відскочити й притиснутися до стіни будинку, аби не потрапити під колеса п’яного водія», — на підтвердження своїх слів пані Валентина наводить цей приклад. Вона навіть листа на телепрограму «Жди меня» написала: хотілося дізнатися про долю того німецького хлопчика та його матері.
У Черкасах Валентина Титова живе давно. Переїхала сюди разом зі своїм чоловіком Іваном Матвійовичем. У родині Титових є донька Наталя, котра нині викладає в міліцейській академії в Києві, та син Олександр, який живе в Німеччині. Нині Валентина Ульянівна вдова — Іван Матвійович трагічно загинув. Він рибалив на Дніпрі, а хвилями на глибину віднесло човен. Чоловік поплив за нею і втопився на очах у дружини. Тож тепер для самотньої Валентини Титової єдина втіха — кішка Тіна. Поки ми розмовляємо, домашня улюблениця ніжиться на дивані поруч господині. У затишній залі стоять зібрані валізи — Валентина Ульянівна збирається на лікування в госпіталь ветеранів Великої Вітчизняної війни в Циблі Київської області. Каже, щорічне лікування в цьому госпіталі додає їй здоров’я та сили. Ми прощаємося, і пані Валентина, котрій не дати таких поважних літ, читає нам свій улюблений вірш, написаний Юлією Друніною:
И опять мы поднимаем чарки
За не возвратившихся назад...
Пусть могила Неизвестной санитарки
Есть пока лишь в памяти солдат.
А вже на порозі додає: «Інколи згадую минулу війну й думаю: ні, не зі мною це було!»
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
