Гра в солдатиків

2005 року нікому тоді не відомий дніпропетровець Ян Валетов написав перший роман, у наступні два роки в Києві вийшло ще по одному, 2008–го з’явилася тетралогія «Нічия земля», надрукована спочатку в «Ленинградском издательстве», а тоді високотиражно продубльована московським «ЕКСМО». Загальний наклад цих російських видань сягнув 100 тисяч, не забарилося й літпроцесівське визнання: на престижному «Інтерпресконі–2009» чотиритомовий роман визнали найкращою фантастичною прозою року. Аж ось на початку цієї весни те саме петербурзьке видавництво надрукувало новий роман Валетова «Хроніки проклятого», й 8 тисяч копій розійшлися за місяць. Днями київське видавництво «Альтерпрес» випустило цей твір для українського читача. Якихось п’ять років по дебюті: такий стрімкий вихід на літературну орбіту пригадується хіба у Дяченків та Дереша.

Те, що пише Ян Валетов, нинішньою літкритичною мовою зветься «екшн», по–старому — «пригоди». Це такий собі мікс із бойовика, детектива, трилера та натяків на любовну мелодраму. Те, що фантасти швиденько прибрали цього автора до своїх рук, не так прояснює, як затуманює його жанрову ідентифікацію. Зрештою, це вже традиція «фантастичного» співтовариства — вважати «своїм» усе, що містить вільний політ фантазії: Гоголя, Булгакова, Дяченків. Але й письменницька поведінка Яна Валетова цілком віктимна: він провокує «фантастів» як есхатологічними припущеннями (у згаданій тетралогії — катастрофа на Київському водосховищі, внаслідок чого Центральна Україна перетворюється на сталкерську зону a ля Тарковський), так і криптоісторичними екзерсисами: минувшина, мовляв, справді така, як у підручниках, але механізми її розвитку — зовсім інші. У «Нічиїй землі» є навіть формула цього жанру: «История — это то, во что человек верит... Миром правила случайность. Ее можно было назвать вероятностью наступления событий, жребием, судьбой, законами больших чисел — все было бы одинаково правильным, но не было бы правдой. Правды не знал никто». Ясна річ, тут виникають алюзії на Дена Брауна.

Схоже, наш автор у дитинстві найбільше полюбляв гратися у солдатиків. У дебютному романі «Лівий берег Стіксу» (К.: Альтерпрес, 2005) — це душогуби–любителі з числа бандитів за покликанням та «перевертні в мундирах» («мент бывшим не бывает»). У наступній повісті «Прицільна дальність» (К.: Факт, 2006) з’являється професійний кілер, а вже у тетралогії «Нічия земля» російські солдатики–спецагенти складають сюжетно–утворюючу масу, бо «в их распоряжении были ресурсы по–настоящему великой державы, которые в любой момент могли быть брошены на выполнение поставленной задачи. Не миллион, не два, не десять, а столько, сколько нужно. Плюс полное отсутствие какой–либо морали при решении политических и геополитических проблем, плюс идеологическая обработка всех и вся, в этой системе задействованных». А в новій книжці Валетова контингент солдатиків розширився до кількох римських легіонів.

Отже, «Хроніки проклятого» — історія Юдеї (нинішній Ізраїль) часів Христа. Інтрига в тому, що сучасний ізраїльський професор–археолог радянського походження знаходить–відкопує... мемуари Юди. Здавалося б, звичайний археологічний детектив. Сьогодні на ринку таких чимало (щоправда, не українських, з яких пригадати хіба повість Юрія Макарова «Культурний шар» — Радуга, 2002, №8–9), і за стандарт може правити, наприклад, книжка уквітчаної всілякими євролітературними преміями британки Кейт Мосс «Лабіринт» (Х.: Книжковий Клуб сімейного дозвілля, 2007). Там — розкопки таємного храму тамплієрів; полювання на археологів осіб, від яких «не варто чекати милосердя, адже ними рухає ненависть, невігластво і фанатизм». Здавалося б, прямо накладається на новий роман Яна Валетова. Але нашого автора значно більше цікавить не так ілюстрація біблійного постулату про неминучу повторюваність життєвих колізій, як роль символів у нашому повсякденні. І цим він ближчий до нинішнього українського семіотика від літератури Володимира Єшкілєва, за спиною котрого виразно проглядає постать Валерія Шевчука.

Так, Ян Валетов досі грається у солдатиків (в новому романі — це, крім римлян, сьогоднішні спецагенти найбільших світових держав, з Росією включно). Його і досі «вставляє» військова термінологія — і сучасна, і антична. Тут він, до речі, вельми схожий на одного з лавреатів «Книжки року–2009» Леоніда Каденюка («Місія — космос». — К.: Пульсари), який описує всіляке космічне приладдя–начиння з таким захопленням, що байдужим лишитися ніяк. І саме це авторське захоплення надає обом книжкам читацького шарму.

Якщо гра у солдатиків є в нашого автора сюжетно привабливою, то його найулюбленішою книжкою, здається, був Стівенсонів «Острів скарбів». Уже у романі «Остаться в живых» (К.: Альтерпрес, 2007) усе крутиться навколо затонулого корабля з таємничим сейфом. Тепер, у «Хроніках проклятого», ми маємо до діла з полюванням на археологів таємних агентів церкви, яка геть не зацікавлена в оприлюдненні спогадів Юди. Так, це алгоритм «Коду Да Вінчі». Ми дізнаємося, що Юда був не зрадником, а виконавцем складної PR–операції, розробленою Марією Магдалиною та схваленою Ісусом. Життя Юди «під прикриттям» канонічного міфу — фабульна основа роману. Рецензована книжка — лише перша частина дилогії. Здавалося б, коли усе наперед ясно, — чи варто чекати продовження? Але ж, по–перше, ми пам’ятаємо, як майже за рецептами Аґати Кристі змінюються на останніх сторінках «Нічиєї землі» пояснення перебігу подій, а по–друге, Ян Валетов пише не так про І століття нової ери, як про нашу хронічну залежність від символів історії. Про те, що «все ученые готовы солгать для того, чтобы их открытия соответствовали их же теориям».

А ще очікування другої частини «Хронік проклятого» вмотивоване тим, що письменник Ян Валетов на відміну від більшості нинішніх колег володіє даром панорамного бачення (авжеж, гра у солдатиків вимагає оперативного простору), — такого геополітичного сюжету не зустрінеш у жодного сучасного українського письменника. По–друге, очікувати продовження варто тому, що книжки Валетова не так про минуле, як про сучасне; це такі собі «посібники» з теорії та практики виживання (фраза–ключ до всіх його творів — «он просто умел оставаться в живых»). І по–третє, усе це просто цікаво–приємно читати: діалоги не сконструйовані, а підслухані; описи не скопійовані, а підглянуті (порівняно з дебютом, автор далеко пішов у роботі зі словом).

І насамкінець. Здається, головною спонукою до писання у письменника Яна Валетова є драстичне питання, котре по досі не має відповіді у філософів: «Разве тот, кто выбирает жизнь — ренегат?»