На фронтових дорогах. (Фото з сайту perspectivy.info.)
Дитинство мого покоління минуло під знаком Великої Війни. Тоді, в 60–ті, революцію ще не забули; до нашої школи ще приводили якихось старців під брендом «человек, который видел Ильича» — однак усіх отих «старих більшовиків» геть затьмарив улюблений наш Кирило Макарович. Офіцер–відставник, увішаний фронтовими нагородами по самий... пояс. Це не були брязкальця пізньобрежнєвської доби, і Кирило Макарович цілком міг би користуватися дитячою повагою, якби хоч трохи менше полюбляв оковиту. Судячи з надривного пафосу його промов і блиску в очах, він навіть на піонерські «лінійки» з’являвся, попередньо прийнявши дещо більше класичних «наркомівських» ста грамів...
Коли я навчався в молодших класах, більшості фронтовиків було років по 40—45 (були й молодші). От тільки хто саме в нашому шахтарському селищі воював, а хто ні — дізнатися було практично не можливо. Окрім Кирила Макаровича, орденські планки на святкові піджаки чіпляли всього кілька чоловіків, і то хіба на 1 травня, 7 листопада та День шахтаря (День перемоги до 1965–го в СРСР повноцінним святом не вважали). Та й то тому, що в ці дні проводили урочисті зібрання і «парадний» костюм для його учасників був обов’язковим.
Утім так одягалися здебільшого великі шахтні начальники, а вони жили в окремих котеджах поруч із клубом. У наших «хрущобах» жили люди значно простіші. Точно можу сказати, що вони воювали, тільки про двох мешканців нашого будинку на 24 квартири: мій батько і батько мого друга в сусідньому під’їзді, про якого трохи згодом.
«Мужики» як не порпалися по господарству (чи не кожна сім’я з «позичених» на шахті обаполів звела у дворі власний сарай; утворилися чудові дерев’яні лабіринти, в яких так класно було грати у війнушку), то «забивали козла», в процесі гри обговорюючи свої проблеми. Нам, пацанам, дозволялося присісти на краєчок, подивитися, послухати. За рідкісними винятками, в такі хвилини гравці «виключали» ненормативну лексику. Що було нескладно — яка дитина довго зможе висидіти на місці більш як чверть години? Можна й потерпіти...
Так от, за тим столом можна було почути різної свіжості анекдоти; можна було дізнатися, що «сьогодні вночі на шахті «Північ» залило», або «на четвертій дільниці покрівля просіла» — але ніхто ніколи не говорив про війну. І ніколи ні на свою адресу, ні на адресу своїх друзів, як би ми не бешкетували, ніколи не доводилося чути сакраментальної фрази «я за тебе кров проливав, а ти...». Інші слова, в усій їх можливій різноманітності, чули; цих — ніколи. Люди наче соромилися своєї участі в тій бійні.
Вищезгаданого Кирила Макаровича не можна вважати джерелом інформації про війну. Про війну справжню. Піонери, вишикувавшись у каре, із жахом чекали, з чого почне старий вояка. Якщо з 22 червня 1941–го, з «внезапного нападения», — значить, пощастило. Тому що іноді оратор починав зі страждань трудового люду за царя, і в такому разі нам доводилося вислуховувати весь «краткий курс истории ВКП(б)». Від «Мы пойдем другим путем» і до космічних кораблів, які в ті роки саме починали борознити Всесвіт. Період Великої Вітчизняної описувався все тими ж штампами, почерпнутими з передач Центрального телебачення.
І жодного разу Кирило Макарович не розповів, за що сам отримав той чи інший орден.
Про участь батька у війні я знав, оскільки класна керівничка запрошувала його, коли треба було вести уроки патріотичного виховання. Старий охоче приходив і не без певного натхнення ділився своїми знаннями... про військові операції рівня не нижче армійської. Джерелом його знань була видана при Хрущові шеститомна «История Великой Отечественной войны Советского Союза», а також мемуарна література, яка тільки–но почала з’являтися на книжкових полицях. Про власні подвиги він не розповідав ні моїм однокласникам, ані нам із братом. Усе, що ми знали, — що він очолював розвідувальну роту, воював у Сталінграді, на Курській дузі; поранений під Кенігсбергом. Закінчив війну в Порт–Артурі, на Тихому океані.
Слід, мабуть, сказати, що батько взагалі нас наче оберігав від чогось — про Голодомор, про сталінські репресії він почав розповідати лише після того, як я повернувся зі строкової служби і вступив до інституту. Про війну він і тоді практично нічого не говорив. Іноді лише проривалося в нього щось «фрейдистське». Якось він за щось нас лаяв, мабуть, за безлад у квартирі, і поміж іншого вигукнув:
— Бачили б ви, як на фронті — кинеш шинель на землю, а вона ворушиться!
— Як це — «ворушиться»?
— Та як? Від вошей. Нікуди від них не можна було подітися...
Чого–чого, а тоді про щось подібне у найправдивішій книзі про війну годі було прочитати.
Іншим разом він для чогось згадав, як уперше був поранений. Давав команду бійцям, махнув рукою над бруствером — і в цей момент випадкова куля увіп’ялася в передпліччя.
— Добре, що свідки поруч були, а то б пішов під трибунал.
Я отетерів: який трибунал? За що?!
— Самостріл — коротко пояснив він. Що це таке, після служби в РА мені трохи було відомо. Але щоб на фронті?.. Цікаво, як «особнячки», як називав батько службовців особливих відділів, відрізняли спроби самокалічення від справжніх поранень?
До речі, війну батько починав у частинах НКВС. До війни служив прикордонником аж у Певеку, на півночі Чукотки.
— Восени 41–го ми стояли в Угличі. Під Москвою голоблями з німцями б’ються, а в нас — кожухи, форма ПШ (напіввовняна тканина. — Авт.), автомати ППШ...
— А це ж чому?
— Боялися, фронт не втримають, треба було біженців затримувати, дезертирів...
Шкодую, що не записував батьківських розповідей. Як і дідових.
Пам’ятаю лише один епізод, яким він зі мною поділився. Трапилося це на Північному Кавказі. На вузькій гірській дорозі лоб у лоб з’їхалися полуторка, що везла на позицію снаряди, і генеральський «студебекер». Вибіг із кабіни водій полуторки, виліз генерал: «Здавай назад!» — «Товаришу генерал, не можу... Снаряди...» — «Здавай, кажу!» — «Ну, товаришу ге...»
— Цей кабан виймає пістолета й стріляє. Солдат падає у прірву, генерал своєму водієві: «І машину — туди ж».
Словом, артилеристи своїх снарядів так і не дочекалися, генерал поїхав по своїх надзвичайно важливих справах. Судячи з усього, в бік, протилежний передовій.
Влітку чи восени 1943–го діда відкликали з фронту до Москви. Як людину з юридичною освітою і чималою практикою (до й після війни працював юрисконсультом у вугільному тресті). Поселили в готелі «Москва». Спускається підстаркуватий капітан у ресторан, а там: білі скатертини, білий хліб у кришталевих вазах, фужери напоготові...
— Оце, думаю, повага для фронтовиків. Підхожу до столу, тільки збираюся сісти — підлітає офіціант: «Вибачте, але для вас обід у сусідній залі, а це — для хору Александрова». Захожу в сусідній зал: скатертини брудні, хліб — чорний...
Та найбільше мене вразив привід, за яким діда відкликали з передової і призначили офіцером з якихось там доручень в Головне інтендантське управління НКО.
— Ти розумієш, — відповів на моє запитання дід, — коли Червона армія почала перемагати і фронт швидко посунув на захід, з’явилася необхідність передавати відвойовані території цивільним відомствам. А ті так почали дурити військових — вони ж не дуже розуміються на господарських потребах. От і вирішили зібрати всіх юристів, що були в армійському підпорядкуванні.
Можу ще переповісти, як воював батько мого друга. За національністю бурят, він до кінця днів своїх не позбувся акценту і, може, тому якось не дуже охоче спілкувався з нами. І от якось, уже студентом, зайшов я до його сина — а вдома був Галсан Держийович. Я вже хотів піти, але господар запропонував зачекати, дістав пляшку...
Говорили багато про що, а про війну — ближче до фіналу. Виявилося, буряти так само, як і слов’яни, не дуже охоче про неї згадують. Старий Галсан через молодий вік устиг повоювати лише з японцями в 1945–му. Коли він почав розповідати про хвацький штиковий російський бій, під час якого японці падали, як снопи на полі, я, було, вирішив, що нарешті почую героїчну оповідку. Ага! Це мій співрозмовник просто попередньо описав «технологію» бою. Розповідь була дещо про інше.
— Напередодні старшина суворо наказував нам: нічого з убитих не знімати, не мародерствувати. І от ми йдемо, б’ємо штиками самураїв, аж раптом бачу — в одного вбитого офіцера золотий годинник на руці. Я нахиляюся, аби зняти, а він як дасть мені по горлу ударом карате. Виявляється, ще був живий. Добре, що сильно поранений, а то б я з тобою тут зараз не розмовляв. Я знепритомнів, очуняв — старшина наді мною схилився: «Ну що ж ти, Галсане! Я ж вас попереджав...» Він ішов за нами, підстраховував. Того офіцера він добив.
Під кінець, уже втративши магістральну лінію бесіди, Галсан Держийович чомусь згадав, як тікав по очерету від собак, очевидно, японських, і все повторював: «Найстрашніше, Мишко, на війні — це собаки!»
І все ж — де розгадка тієї загадки? Чому ветерани — справжні, ті, хто бачили смерть зблизька, — так неохоче розповідають про свої особисті перемоги? Навряд чи хтось їм міг заборонити — по–перше, язика все одно не втримаєш — розповідали ж про злочини комуністичного режиму задовго до того, як той почав сипатися. А тут...
Певний час мені довелося працювати в Конотопі. Наближалося 40–річчя Перемоги, і товариш Костянтин Устинович Черненко вирішив нагородити всіх ветеранів, хто дожив до його правління, орденами Вітчизняної війни. Поголівно. І от одного похмурого дня 1984 року військкомат «мобілізував» мене на три дні — готувати списки на нагородження. Сільради Конотопського району, кожна в себе, переписали всіх своїх учасників війни, а мені належало з коротеньких (уже на той час) папірців переписати всі прізвища до загальноконотопського реєстру.
Чому про це згадую? По–перше, орден має свій статут, у якому чітко розписано, за які бойові досягнення вручається відзнака І ступеня, ІІ ступеня. Наприклад, «хто придушив вогнем артилерії або мінометів не менше трьох батарей противника». Або «знищив вогнем артилерії не менше двох літаків противника». При всій повазі до учасників бойових дій, у більшості з них просто не було можливості для подібних успіхів.
А по–друге, роботу мою у військкоматі ніхто не контролював, і вписати в реєстр будь–яке прізвище було зовсім не складно. Зрозуміло, нічого я не вписував, але поручитися за те, що в мої списки не закралися помилки, не можу. Тим більше що вони не вкралися в чужі.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
