«Мами більше немає...»

В авіакатастрофі під Смоленськом разом із президентом Польщі Лехом Качинським, його дружиною, представниками найвищої державної влади загинула ще одна знакова для Польщі постать — Ганна Валентинович. Вона, як і покійний президент Польщі, свого часу була найближчим соратником Леха Валенси, безпосередньо причетна до формування профспілкового руху «Солідарність», що зіграв визначальну роль в сучасній польській історії. Однак мало кому відомо, що жінка, нагороджена вищою нагородою Польщі — Орденом Білого Орла — українка, уродженка Рівненщини.

Останні півтора десятка років Ганна Валентинович щороку приїжджала в Україну — гостювала в Рівному та в рідному селі Садове. Востаннє телефонувала в Рівне до рідної сестри Ольги Любчик, щоб повідомити: летить до Катині. Тож коли українська рідня довідалась про катастрофу під Смоленськом — майже не сумнівалася: там була й Ганна. На телефонний дзвінок до Польщі відповів її син Януш: «Мами більше немає...»

Дух Наливайка

Ганна Любчик народилася 13 серпня 1929 року в селі Сінне (нині Садове) сучасного Гощанського району Рівненської області. «За Польщі ми жили багато, добре і спокійно. Змалку не цуралися жодної роботи, — згадує 84–річна рівнянка Ольга Любчик. — Ганнуся була сиротою, хоча мачуха любила її, як рідну. Люди заздрили нам — і дітей багато, і мати чужа, а добре живуть». Утім часи змінилися, і малу Ганнусю батьки віддали служницею в дім польського пана Мунтика Телесніцького. Дівчинка готувала їсти, прала, доглядала свиней, доїла корів. Та з наближенням радянських військ налякана воєнними подіями родина Телесніцьких виїхала до Польщі й забрала з собою дев’ятирічну Ганнусю — та була незамінною, бо вміла виконувати будь–яку роботу. Навздогін кинувся її батько Назар та марно — розшукувати доньку доведеться довгі роки...

За деякий час Телесніцькі оселилися неподалік міста Гданськ, а Ганнуся й далі працювала в них служницею лише за дах над головою, харч і одяг. «Там було 15 корів, коні, свині. Поки видоїть тих корів, то падає прямо біля них. А вночі знов будять: «Вставай, бо треба кропиви принести свиням», — переповідає спогади сестри Ольга Любчик. «А будеш казати, що ти українка, то тебе замордують», — застерігали дівчину хазяї. І вона боялася, були навіть думки накласти на себе руки, — продовжує розповідь Ольга Любчик. — Утім сусідські господині–полячки втішили її, одна з них забрала молоду українку до себе. То були гарні люди, відмінність між ними й колишніми господарями була величезна. Снідали й вечеряли за одним столом, добре ставилися, шанували». Двадцятирічною Ганна пішла в самостійне життя. Спочатку пішла працювати на маргариновий завод, але захопилася професією кранівника. Тож після закінчення робітничих курсів працювала кранівницею на Гданській корабельні. Вийшла заміж — змінила призвіще на Валентинович, стала римо–католичкою. На корабельні завдяки своєму наполегливому та непоступливому характеру незабаром стала профспілковим діячем. Справді опозиційна діяльність почалася вже після смерті чоловіка. Як говорила сама Ганна: «Чого ж мені було боятися, раз я одна залишилась».

«У 50–х роках її викликали в Службу безпеки, запитували про минуле і родовід, але вона засвідчила, що сирота, родом із Рівного, української національності не назвала, — розповідає її двоюрідний брат Микола Пашковець у готовій до друку книзі «Северин Наливайко та князі Острозькі». — Тому в паспорті написали: полька, місце народження — Рівне. Водночас Ганна не шукала рідних, не хотіла робити родині неприємностей, бо знала про переслідування в Радянській Україні тих, хто мав зв’язки з родичами за кордоном».

А за даними дослідників–краєзнавців Миколи Пашковця та Ярослава Пляса, родовід Ганни Любчик можливо сягає знаменитого козацького ватажка Северина Наливайка, який у свій час мало не перевернув самі основи Речі Посполитої та її устої, так як і Ганна Валентинович змінювала історію сучасної Польщі.

Соратниця Леха Валенси

Ганна брала участь у страйках 1970 року в Гданську, що привело її до лав організації захисту прав робітників — «вільних профспілок», які були альтернативою офіційним польським профспілкам. Улітку 1980 року — після 30 років сумлінної праці на виробництві і за п’ять місяців до пенсії — Ганну Валентинович звільнили з корабельні за опозиційну діяльність. Офіційно ж дирекція звинуватила її в тому, що за її участі була здійснена спроба викрадання воску для приготування з нього поминальних свічок. Поминали демонстрантів, які загинули на гданських вулицях десять років тому. Наказ дирекції про звільнення з роботи Ганни Валентинович, яка вже була символічною фігурою на всьому Балтійському узбережжі, став приводом до вибуху страйку 14 серпня на гданській верфі ім. Леніна. На захист Валентинович піднялася профспілка, у відозві якої було зазначено, що Ганна стала на заваді керівництву, тому що захищала співробітників і могла їх зорганізувати до рішучих дій.

За кілька днів дирекція корабельні згодилась із вимогами робітників, а їхній лідер Лех Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку. Але несподівано проти цього виступила сама Ганна Валентинович, яка заявила, що основна вимога учасників страйку — це право на створення незалежних профспілок, тому потрібно продовжувати страйк. Ганна Валентинович стала біля воріт корабельні і намагалася втримувати робітників, що виходили з підприємства.

З цього моменту Ганна Валентинович стала одним з авторитетних лідерів майбутньої «Солідарності». Як член Гданського міжзаводського страйкового комітету, вона брала участь у підписанні знаменитого «21 пункту» угод з урядом Польщі про створення незалежних профспілок. Саме за це Ганну Валентинович називали «Матір’ю Солідарності», що зробило її неофіційним духовним лідером Гданського страйку. Валентинович грала активну роль у профспілці на початку створення «Солідарності», але, як зазначила вона сама, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. Ганна Валентинович завжди була вірним соратником Леха Валенси, але в останній період їх опозиційної діяльності між ними виникли деякі ідеологічні протиріччя. Вона вважала політику Валенси після 1980 року примиренською, а круглий стіл, в якому взяли участь представники «Солідарності» і комуністичного керівництва Польщі, — зрадою і «зговором з комуністами». Після повалення комуністичного режиму в 1989 колишня активістка «Солідарності» все частіше виступає з гострою критикою політики правлячих партій, що походять із руху «Солідарність». У 2003 році вона відмовляється від звання почесної громадянки Ґданська, а в 2005 відмовляється від почесної пенсії, що їй запропонував тодішній прем’єр–міністр Польщі Марек Белка. Пані Ганна також не бере участі у святкуванні 25–річного ювілею заснування «Солідарності».

Додому, в Україну

Її тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні — як потім з’ясувалося, відповідні органи в Польщі і СРСР добре знали, звідки родом Ганна Валентинович, і пильно відслідковували, чи не встановлює вона якихось зв’язків з ріднею в Україні. Одного разу викликали її батька Назара до КДБ і, нічого не пояснюючи, раптово запитали: «Де ваша дочка Ганна?» — «Вчиться в школі», — відповів старий Назар. Слідчий здивувався, але швидко зметикував, що в Назара, мабуть, є молодша дочка, яку він теж назвав Ганною (у пам’ять про зниклу і яку вже поминали в церкві). Тому запитав: «А у вас не було ще дочки Ганни?» — «А! Ви про ту питаєте. Пропала десь вона. Польський пан забрав її з собою», — здивувався Назар. «То ви нічого не знаєте про неї ?» — допитувався слідчий. «Ні, нічого».

Сама Ганна довгі роки не наважувалася давати вісточку рідним, боячись, що їх можуть каральні органи Радянського Союзу вислати до Сибіру через її перебування за кордоном, а також за її діяльність у «Солідарності».

У те, що Ганна жива, вірив тільки батько. Він був упевнений, що вона мешкає в Польщі, та як шукати — не знав. Уже тоді, коли був прикутий до ліжка, написати листа в пошукову фірму спонукала племінниця. Написали до Києва в пошукове бюро. Пошуки тривали роками. Випадково дізнавшись про це, тернопільський історик і краєзнавець Єфрем Гасай надіслав запит до Варшавського адресного бюро. Зрештою, у Варшаві Ганну Валентинович повідомили, що її розшукує батько з України.

Але батькові Назару так і не судилося дізнатися, що одна з 11 його дітей — Ганна — жива. Ольга Любчик, яка не бачила сестру 54 роки і зустріла її лише у 1996 році, розповідає, що на цвинтарі, обійнявши могилу батька, Ганна Валентинович зі сльозами на очах промовляла: «Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала Вас. На це були різні причини. Недоля розлучила нас навіки, та я вдячна Вам, що Ви шукали мене. Я рада і щаслива від зустрічей з рідними. А Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда, до омріяного щастя через півстоліття».

Відтоді 15 років поспіль Ганна Валентинович щороку приїж­джала на свою Батьківщину. Їй виповнилося 80 років, вона почала хворіти і вже рідше навідуватися в гості до своєї чисельної рідні на Рівненщині. Прикметно, що її племінниця Валентина Йолушкіна із села Матіївка Гощанського району, спілкуючись із тіткою, стала активісткою Української народної партії.

Напередодні загибелі Ганна телефонувала й Миколі Пашковцю, чекала його в Гданську, бо казала, що має йому багато чого розповісти. Зустріч планувалася на кінець квітня 2010 року, але доля розпорядилася по–своєму, і ми вже ніколи не дізнаємося, про що хотіла розповісти нам Ганна Валентинович.

Ганну Валентинович утратили дві держави — Польща і Україна, до якої вона так линула в останні роки. Водночас в Україні, як і на малій батьківщині — Рівненщині — її щойно відкривають як свою співвітчизницю.