«Дорогу красі». Будь–якою ціною

У Театру імені Франка з Володимиром Винниченком особливі стосунки. Не було б цього драматурга — хто знає, в якій художньо–емоційній площині перебувала б зараз Українська драма. Почавши свою історію з «Гріха» Володимира Винниченка, франківці ніби запрограмували себе та своїх глядачів на певну естетику. Потім у репертуарі театру були Винниченкові «Над», «Момент» (новели драматурга інсценізував і ставив Андрій Жолдак), знову «Гріх», у постановці вже Володимира Оглобліна... Втім, незважаючи на достатньо уважне ставлення франківців до творчості Винниченка, була у драматурга п’єса, яка чекала своєї черги потрапити до театру цілих сто років. Драму «Дорогу красі» Володимир Винниченко написав у 1910–му в Парижі, і на всі свої спроби запропонувати цю річ театрові отримував лише відмови. Деякі доброзичливці навіть радили авторові спалити рукопис. І добре, що він їх не послухав — п’єса таки дочекалася свого часу. Не минуло й сто років, як молода режисерка Катерина Чепура знайшла в ній чимало приводів для постановки на сцені Театру імені Франка.

Для свого дебюту на франківській сцені маловідому драму Катерина обрала не просто так — її дипломною роботою була вистава «Між двох сил» за однойменною п’єсою Володимира Винниченка. Таку зваженість до підбору тексту Чепура продовжила і в процесі розподілу ролей. Запросивши до спектаклю молодих акторів, вона майже з кожним персонажем влучила якщо не в «десятку», то в «дев’ятку» точно. Головну роль режисер віддала Олені Фесуненко, яка про свої акторські амбіції дуже переконливо заявила у виставі «Дві квітки кольору індиго», де зіграла Катерину Білокур. Цього разу їй також дісталася героїня цілісна і талановита. Життєва позиція Інни виражена в її ж словах: «Той, хто дає красу людям, той має право, щоб йому давали хліба». Для свого чоловіка Остапа (Дмитро Чернов) вона не лише муза, яка надихає писати красиві вірші, а й сильний покровитель, що може і останню булку віддати, і через живу людину переступити, аби тільки вийшла збірка його поезій. Жива людина, через яку переступає героїня Фесуненко — психічно хворий Михайло. Актор Дмитро Рибалевський зобразив цього нещасного, так би мовити, без купюр, підкреслено ігноруючи емоційну рівновагу тих, хто на вулиці відвертається або ж опускає очі додолу, коли зустрічає цих нещасних. «Я розумію і бачу більше, ніж хотів би», — каже цей бідака і мріє про смерть. При такому переконливому, вистражданому, скрупульозному образі, який створив актор, краватка Михайла у вигляді зашморга виглядала не «рушницею, яка вистрелить у фіналі», а занадто прямолінійним посилом глядачам. Марта, сестра Михайла (Віра Мазур), спершу виглядала занадто розгубленою і в той же час нервовою. Але після того як дізналася про крадіжку Інною грошей для лікування брата, перетворилася на розлючену левицю, ладну роздерти свою колишню приятельку: Мартине волання «Віддай гроші!» було таким пронизливим, що їй починали вторити глядачі у залі (під час прем’єри найгучніше кричав Богдан Ступка). До честі Інни, обікрасти нещасних вона наважилася не відразу, режисер дозволила їй посумніватися: ось жінка простягає Михайлові останню чашку, аби той розбив її і йому стало легше, а ось вона разом з ним грається ляльками... Але у вирішальну хвилину вона все ж таки встоїть перед сантиментами і віддасть гроші Михайла, якого порівнює із гниллю, на чоловікову збірку, що нестиме красу людям. Чи можна заради краси пожертвувати життям неповносправної, але ж людини? Відповідь на це запитання Катерина Чепура залишає на розсуд глядачів. І після перегляду спектаклю на нього відповідатимуть по–різному: хтось — «так», хтось — «ні», але більшість, мені здається, скаже «не знаю»...