Червоний — про УПА

З житомирянином Володимиром Плотницьким я познайомився у жовтні минулого року. У карпатському селі Сянки, на самому українсько–польському кордоні українські ветерани (як Червоної армії, так і УПА) спільно відзначали 65–ту річницю визволення України від німецьких окупантів. Зачаровані красою гір, ми довго розмовляли, а на прощання Володимир Петрович подарував свою книжку «Останні постріли повстанців». У ній він описує 13–річну боротьбу повстанської сотні «Романа», яка діяла на Волині, Рівненщині та Житомирщині. Сам сотник «Роман» (Володимир Кудря) прийняв свій останній бій у селі Сушки Коростенського району Житомирщини у липні 1955 року. Рідні це місця для Володимира Петровича, тому й писав про них.

Здивувало, що автор — у минулому червоний партизан, комуніст, викладач історії в радянській школі — із симпатією пише про УПА. Утім хіба могло бути по–іншому? Адже писав про те, що бачив, чув від людей та назбирав у архівах. Переконавшись, що мені цікаво знати все про червоних партизанів Житомирщини та про рейди УПА цими теренами, Володимир Плотницький запросив до себе додому — в Житомир.

Пригоди з поїздом

Коли розмовляєш із людиною–легендою (це ж скільки пережито за 87 років!), то розумієш, наскільки важливо зафіксувати навіть найменші подробиці. Виявляється, що Володя Плотницький пустив два ворожі ешелони під укіс ще до того, як став партизаном. Так перевіряли на надійність. Володимир Петрович добре пам’ятає той день, коли отримав перше «бойове хрещення»:

— Ми тоді були вдвох із приятелем Стьопою Козачком. В умовному місці до нас приєднався Іван Балабанов із Великого Комарища. Сам він росіянин, їхнє село заснували старовіри. Добре я його не знав, а тому й не довіряв повністю. Стоїмо, розмовляємо... Раптом до нас під’їжджає «Опель», а з нього виходять двоє людей у німецькій формі. Тьохнуло серце: оце попались! Але хлопці заговорили російською, і я зрозумів, що це підпільники. Один назвався Віктором, другий — Михайлом. І все ж, німецька форма відлякувала. Поки їхали з ними у машині, я стискав наган у кишені...

Під’їхали до річки Кам’янки, мої супутники витягли з багажника автомат і велику протитанкову міну. Далі йшли пішки, навіть трохи заблукали, перш ніж добралися до колії. Залізницю тоді охороняли мадяри, ми вивчили графік патрулювання і в слушний момент встановили міну. Довго чекали, нарешті, десь о 3–й ночі, почули шум поїзда. Як калатало моє серце! Раптом землю струсонуло, пролунав сильний вибух, і зов­сім поруч просвистіли осколки... Добре, що нікого з нас не зачепило. Кинулися до ешелону, щоб розжитися зброєю, але німці, які вціліли, відкрили вогонь. Ризикувати нам не хотілося, адже основне завдання виконали. Пішли у бік Житомира, довго чекали у якомусь ліску, поки закінчиться комендантська година. Потім зайшли у їдальню, замовили по 100 грамів горілки, якусь закуску. Запам’ятав, що коштувало це 460 окупаційних марок. Розраховуючись, хтось із моїх супутників дав офіціанту три новенькі купюри по 20 рейхсмарок. А це вже інша валюта, все одно, що зараз долари чи євро... Дивно було, що хлопці у м’ятому одязі, загалом небагаті, мають новенькі банкноти, ніби щойно з банку. Офіціант, видно, щось запідозрив, бо, пішовши по решту, довго не повертався. Тут уже в нас не витримали нерви і ми чкурнули з тієї їдальні. І вчасно, бо за нами вже бігли поліцаї. Відтоді я Балабанову довіряв, та й мені теж вірили.

Пошепки — про українське

Дорога в партизанський загін була відкрита. Володимир ще з дев’ятьма побратимами вирушив на північ, до білоруського кордону. Пересувалися тільки вночі, а вдень відсипалися в лісовій гущавині. Навіть багать не палили, щоб не видавати себе. Не можна сказати, що були озброєні до зубів — восьмеро хлопців мали тільки гвинтівки, у дев’ятого був мисливський ніж, десятий стискав у руці гранату. Так хотілося швидше дійти до Білорусі, щоб, влившись у могутнє партизанське братство, бити окупантів.

— Якби ви тільки знали, як заїдають комарі в заплаві Прип’яті! — продовжував свою розповідь Володимир Плотницький. — А взимку всі страждали від холоду... Волога землянка — це найкомфортніше, що могло бути. Для більшості ж було лісове багаття, або й без нього... А як гірко було бачити спалені карателями села! Запам’яталося село Мухоїди — ми туди зайшли, коли вже дотлівали головешки... Згодом ми дізналися, що з гітлерівцями воюють не лише червоні партизани, а й українські повстанці. Командири про це ніколи не згадували, але хлопці між собою пошепки говорили. До речі, я партизанив в українській вишиванці. Якось улітку 1943 року підходить до мене побратим і каже: «Ти чув, що під Чоповичами українська армія розгромила німецьку сотню? Майже всіх поклали! Тільки нікому не кажи...» Так, переважно завдяки розвідникам, ми дізнавалися про рейди УПА. Згодом дехто з наших перейшов до українських повстанців, вони були ріднішими.

Проте мене інколи ображає, коли в темному світлі виставляють червоних партизанів. Звичайно, комісари виконували волю Москви, але ж у загоні були переважно українці, які хотіли звільнити свій край від коричневої чуми! І пісні на привалах ми співали саме українські, значно рідше — російські та білоруські. Навіть під час рейдів білоруською територією біля багать найчастіше звучала українська пісня... Узагалі тоді українського було більше. Пам’ятаю Миколу Устинова з Ростовщини, з Дону, — він говорив українською. У них у селі до 1932 року діяла українська школа. Після війни Микола працював директором школи в Казахстані, а коли вийшов на пенсію, знову повернувся на Дон, у своє рідне українське село. Ми з ним деякий час листувалися, а його спогади про пережите бережу до цих пір.

Партизанити мені довелося у Житомирській, Рівненській, Волинській, Гомельській та Брестській областях. І можу засвідчити, що українські націоналісти боролися з німцями, а не прислужували їм! Мої товариші потрапили в гестапо і сиділи у житомирській тюрмі в одній камері з українськими підпільниками. Там було понад двадцять повстанців із похідних груп ОУН. У вересні 1941 року я був свідком похорону в Житомирі двох видатних діячів ОУН — Миколи Сціборського та Омеляна Сеника. Тоді я переконався, що українська ідея живе серед народу!

Війна після війни

Тут Володимиру Плотницькому і справді неймовірно пощастило. Хтозна, може він єдиний в Україні живий свідок цієї події? Цілком можливо, адже тоді йому було 19, а тепер — 87... Колишній партизан детально описав похорон Сціборського і Сеника у своїй книзі «Останні постріли повстанців», тому дещо зацитую: «Їх ховали третього дня. Траурна процесія житомирян просувалася Бердичівською. Попереду — позолочений хрест і хоругви. За тілами вбитих — священики, церковний хор і кількасотенний людський супровід. Вінки і квіти, їх багато. А найбільше чорнобривців, голубих і жовтих айстр. Більшість людей вперше і востаннє, з якоюсь особливою напругою і шанобою (мабуть, знали кого ховають) вдивляються в обличчя небіжчиків. Якийсь фотограф кілька разів клацає автоматом–блискавкою... Той день показав, як багато людей Житомира живуть Україною!.. Вони вірять у прийдешність своєї держави, вони жадають її, вони співчувають борцям за неї. А це означає, що Україна буде, що вона відродиться!»

Чи не про цей похорон згадував радянський учитель Володимир Плотницький (на той час — уже директор однієї з житомирських шкіл), коли високе партійне начальство переконувало його, що настав час перепрофільовувати очолювану ним школу з української на російську? Володимира Петровича пік сором, адже найбільше його агітувала землячка з Житомирщини! Врешті–решт не витримав, заплакав... Як не дивно, ці сльози вчителя історії, а в минулому — відважного підривника, вплинули на партійне начальство. Школа залишилася українською!

— Життя пролетіло як один день, — сумно зітхає Володимир Петрович. — Але й досі мені сняться «партизанські» сни: то виходимо з оточення, то сидимо в засідці, то, відстрілюючись, тікаємо від німців, а вони нас ось–ось наздоженуть... До речі, мого друга Стьопу Козачка випадково вбили свої ж, партизани із загону імені Чапаєва. І мені тоді куля влучила в ногу... Я, відстрілюючись, ледь не вбив чеха Юрка Губачека — куля зачепила його вухо. Потім ми розібралися, що й до чого, але ж Стьопу не повернеш... Після війни я з Губачеком трохи листувався, він жив у Одесі, працював електриком. До речі, потім його вбило струмом. Ось так буває: в тому бою пощастило, а на роботі — ні...

У партизанському загоні Плотницькому довго вдавалося бути цілим і неушкодженим. А коли під Брестом німці почали скидати на них бомби, після вибуху однієї з них кулемет Дегтярьова зірвався зі стіни й ударив його по нирці. Через 15 років відчув біль у ділянці нирок, зробив знімок — виявилося, кіста...

Багато чого було, багато подій зберігає у своїй пам’яті. Скажімо, в 1947 році особисто бачив фальшиву «спецбоївку» УПА. Колишній партизан запросив до себе додому, назвав адресу. Це було в Луцьку, неподалік від тюрми. Піднявся на другий поверх, автоматично заглянув і на горище. А там — п’ятеро бойовиків з автоматами у цивільному! Він назад, стукає в названу квартиру. Відчиняє молода жінка — колись вона була в білоруському партизанському загоні — й каже: «— хлопці «Богдана»... Ця лжебоївка нерідко робила засідки на лісових дорогах Волині, видаючи себе то за вояків Армії Крайової, то за упівців. А колишня білоруська партизанка догоджала чекістам, щодня смажила їм щось смачне: м’ясо, рибу, картоплю... Носила на горище воду, виносила «парашу», не вважаючи це за приниження. Адже числилася на військовій службі, мала продовольчі картки, гроші, ще й вислугу для майбутньої військової пенсії. Після голодних білоруських лісів це було не так уже й погано... Хоча такі спецзагони, як боївка «Богдана», суттєво дезорганізували діяльність українських повстанців. На їхньому рахунку чимало звірств; радянській владі було вигідно, щоб УПА втрачала підтримку населення...

Сергій ЛАЩЕНКО