Повернутися в Наддністрянщину

Чи часто ви замислюєтеся на тим, що Україна — не єдина країна українців. Ні–ні, йдеться не про заокеанські діаспори, а про маленьку невизнану, але де–факто незалежну Придністровську Молдавську Республіку — ПМР, де українці становлять від третини до половини мешканців, а українська мова — одна з трьох державних. Вони зберігають свою ідентичність, мову й культуру, й щиро радіють, коли хтось з «континентальної» України згадує про їхнє існування. От лише трапляється таке вкрай рідко. Такою нагодою стала 300–та річниця Конституції гетьмана Пилипа Орлика, яку він оприлюднив саме тут, у місті Бендери, під стінами бендерської фортеці, і пам’ятник якій відкрили тут минулого тижня.

«Бендерська» Конституція

Днями невеличка делегація журналістів та активістів націонал–патріотичних організацій, що входять до Української громади Києва та Української народної ради здійснила мандрівку до міста Бендери. Триста років тому саме в цьому місці помер гетьман Іван Мазепа, а його наступник Пилип Орлик створив першу у світі демократичну Конституцію прав і вольностей Війська Запорозького. Нова українська влада практично не помітила цієї річниці, проте, зусиллями української громади і дипломатів вдалося звернути на неї увагу влади Придністровської. Відтак біля стін Бендерської фортеці, де й трапилася ця історична подія, президент ПМР Ігор Смирнов та віце–спікер Верховної Ради України Микола Томенко відкрили пам’ятник Конституції Орлика. Сталося так, що українську громаду на цьому заході представляли зо два десятки людей: заступник голови Української народної ради Сергій Рудик, ветерани УНСО, які свого часу збройно виступили за придністровських українців, представники молодіжних націоналістичних організацій та журналісти. З собою вони привезли 300 троянд, які поклали до пам’ятника.

Списки Конституції Орлика збереглися староукраїнською й латинською мовами. Виходячи з цього, пам’ятник оформили у вигляді розгорнутої книги з українським та латинським текстами. Це досить унікальний випадок, коли пам’ятник відкривають не людині, а юридичному документу, який вона створила, проте Конституція Пилипа Орлика того варта. По–перше,вона випередила Конституцію США на 77 років і на 79 — французьку Декларацію прав людини і громадянина, і вже у 1710 році містила всі основні положення цих документів. Зокрема, Конституція Орлика вперше вводить поділ на три гілки влади, обмежуючи владу Гетьмана Генеральною радою — де–факто демократично обраним парламентом. Гетьман виступає гарантом прав усіх прошарків суспільства, забезпечення їх від владних зловживань.

Також із нагоди 300–річчя Конституції Пилипа Орлика в Придністровському університеті імені Тараса Шевченка у Тирасполі відбулася науково–практична конференція «Роль та значення Конституції Пилипа Орлика у становленні демократичних інститутів країн Східної Європи», в якій узяли участь історики і юристи з України, Придністров’я й Росії.

Покинуті

Придністров’я, а історично українською — Наддністрянщина, за радянських часів була територією Молдови, проте населяють її переважно українці, лише за офіційними заявами президента ПМР Смирнова, українці становлять третину населення. Насправді ж цей відсоток більший, і в багатьох містечках і селах українців більше половини.

На початку 90–х років вони опинилися перед вибором: увійти до складу Молдови як «нац­меншина», чи спробувати створити власну республіку й приєднатися до України. Молдова не збиралася їх відпускати, отже, незабаром, навесні 1992 року, почалася стрілянина. Через млявість тодішнього українського керівництва, яке не хотіло псувати стосунки з Кишиневом, шанс повернути наддністрянських українців до складу України було втрачено. У війні на боці українців узяли участь лише добровольці з УНСО, проте цього було, звісно ж, замало. Натомість Росія свого шансу не прогавила. Російські війська генерала Лебедя відкинули молдавські частини за Дністер, а самі залишилися в Придністров’ї як єдині «миротворці». Це й визначило політичну орієнтацію придністровського керівництва.

«Ми на своїй землі!»

Сьогодні на вулицях Тирасполя, придністровської столиці, можна побачити бігборди з дружнім рукостисканням Ігоря Смирнова та Володимира Путіна, офіційна ідеологія плекає культ «російської слави», російсько–турецьких воєн і воєначальників: Суворова, Кутузова. Дружбу підкріплюють і російські блок–пости з бронетранспортерами біля основних об’єктів, як–то мости. Формально державними мовами є російська, українська та молдавська. У великих містах діють українські гімназії та ліцеї, а Тираспольський університет названо ім’ям Тараса Шевченка. Його ж зображення — на банкноті номіналом 50 придністровських рублів. Та багатомовність паперова, на практиці російська домінує в усіх сферах життя.Українські вчителі — справжні фанати своєї справи. Старшокласники й випускники, побачивши українців із національними прапорами, підходять і майже всі вітаються «Слава Україні!». Переїжджати на Україну вони не хочуть, навіть ті, хто звідси родом, кажуть: «Ми на своїй землі!»

Проте розвивати українську культуру в умовах панівного проросійського курсу досить важко. Встановити пам’ятник Конституції Пилипа Орлика під стінами Бендерської фортеці, яка, до слова, знаходиться на території частини Внутрішніх військ МВС ПМР, вартувало українській дипломатії й громадськості неабияких зусиль, аби вплинути на місцеву владу. «Ми сподіваємося, що це лише початок, і незабаром на цьому місці постане пам’ятник ще одному гетьману, з ім’ям якого пов’язана Бендерська фортеця — Іванові Мазепі», — звернувся до керівництва ПМР Сергій Рудик. Річ у тім, що за двадцять метрів від «кам’яної конституції» стоїть інший постамент, на ньому мав би стояти пам’ятник гетьману Мазепі, який помер у вигнанні під цими ж стінами. Але... Хто платить, той замовляє музику: офіційний Тирасполь уникає конфліктів із росіянами, тож Мазепу прибрали з постамента до музею, а перед приїздом керівництва, ще й умістили гетьмана до картонної, обклеєної скотчем коробки. Натомість на постаменті прибита табличка, де написано, що тут має постати пам’ятник Іванові Котляревському. Автор «Енеїди» миліший придністровській владі, бо «у чині штабс–капітана російської імператорської армії брав участь у штурмі Бендерської фортеці». При цьому, автори таблички наплутали з ініціалами письменника.

Треба їхати!..

Наддністрянщина — українська земля. «Приходьте й забирайте, — напівжартома відповідає на такі наші «територіальні претензії» придністровський міліціонер, українець. — А то Кравчук ваш щось «м’явся», а Кучма той зовсім за нас забув». Ці слова варто було б узяти як настанову. Звісно ж, не йдеться наразі про якусь експансію, але українське суспільство, кожен українець має пам’ятати, що в сусідній невизнаній державі живуть наші співвітчизники, цікавитися їхніми справами. Коли певні держави нашого регіону підпільно роздають свої паспорти громадянам сусідніх країн, а потім оголошують їх «зоною власних інтересів», Україна забула за понад 160 тисяч наших співвітчизників, примхливою пострадянською долею відділених від нас кордоном.

До Наддністрянщини треба їхати. Це нескладно, не потребує жодних віз. Поїхати, побачити історичні пам’ятки цього краю, поспілкуватися з Придністровськими українцями, скуштувати прекрасного місцевого вина, зрештою. Серед української студентської молоді поширений рух мандрівників автостопом.

Нас там чекають і потребують: українських мистецьких проектів, концертів українських естрадних зірок, молодіжних і дитячих таборів на кшталт пластових. Варто лише налагодити зв’язки з українською придністровською громадою, вчителями, бізнесменами. Навряд чи можна сподіватися підтримки таких починань від чинної української влади, деякі представники якої навіть галичан не вважають українцями. Проте українське суспільство у вигляді Придністров’я має іспит: жодна європейська нація не полишає своїх співвітчизників, де б вони не мешкали, взяти хоча б приклад тих же поляків.

Хочеться вірити, що, перечитавши цей короткий нарис, ви зробите для себе такий самий висновок, як і мій знайомий львівський пластун, який, переглянувши фотографії з нашої поїздки, підсумував рішуче й коротко: «Треба їхати!».