Інший досвід*

Дорожні нотатки — чи не найдревніший літературний жанр. Справді, що таке Гомерова «Одіссея»? Історія письменства свідчить, що читач активно цікавиться описами мандрів не завжди, а лише у часі суспільної стабільності, коли одноманітних домашніх вражень уже бракує. Так було у Греції за її «золотої доби» та й в усіх інших імперських літературах — британській, французькій, російській. Так само і в радянській імперії: розквіт жанру дорожніх нотаток припадає на 1980–ті, на період глухого «застою». Авжеж, коли нічого довкруг не змінюється, хочеться бодай почитати про «інше» життя.

Класика жанру

І в цьому сенсі збільшення ринку подорожніх книжок можна вважати за певний соціологічний індикатор. У 1990–ті роки українські видавці взагалі не публікували такого. Не було попиту: українці потрапили в нещасливу смугу «епохи перемін» і всю свою енергію тратили на виживання. Тому й популярними стали насамперед компенсаторні жанри — фентезі, любовний роман, детектив. Літератори борсалися, як і всі громадяни — їм також було не до заглядання через сусідський паркан. Єдиний, хто тоді написав книжку дорожніх нотаток, був Юрій Андрухович, якому вдалося вислизнути за кордон. Тодішню нехіть українських літератів до жанру значно пізніше сформулював Сергій Жадан: «Про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч, і його треба було проживати» (Сергій Жадан. Біґ Мак?. — К.: Критика, 2006).

Аж ось серединою 2000–х змінився стиль життя і потягнув за собою зміни літературні. Світлана Пиркало, Ірена Карпа та Людмила Таран перетворюють мандрівні рефлексії на теми й сюжети своїх книжок. Микола Рябчук пропонує читачеві політологічний різновид дорожніх нотаток (Сад Меттерніха. — Л.: Класика, 2008), Володимир Вознюк — культурологічний (Від­криваю Нідерланди по–українськи. — Чернівці: Книги—ХХІ, 2009), Олег Сидор–Гібелінда — мистецтвознавчий (Українці на Венеційській бієнале. — К.: Наш час, 2009), Максим Кідрук — географічний (Мексиканські хроніки. — К.: Нора–Друк, 2009) а Валерій Бобрович — навіть мілітарний (Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима. — К.: Зелений пес, 2009). Класичні, тобто журналістські, дорожні нотатки репрезентує книжка Олександра Гавроша «Точка перетину».

По Закарпаттю з поінформованим гідом

Як добрий журналіст, автор у кожному нарисі ніби змінює фах. Пишучи про бойків — «українських індіанців», — він переважно етнограф, схильний до широких узагальнень («а поміж тим, мати Шевченка теж мала прізвище Бойко»). А в іншому місці він користується інструментарієм «істориків повсякдення», котрі ставлять побутові звички вище за вождів та війни, як–от у розповіді про внесок німецьких колоністів: «На Закарпатті з’явилися такі нові для XVIII століття культури, як кукурудза, картопля, коноплі, тютюн, котрі з того часу стали життєвою необхідністю для краян». Те саме — і про чеських поселенців, котрі за підтримки уряду Чехословаччини (між двома світовими війнами край уходив до складу цієї держави) «змусили закарпатських селян будувати... туалети».

Часом О. Гаврош схожий на архівіста, шокованого знахідками у спецфонді, що свідчать, як сильно може змінити довколишній світ один владний розчерк пера: «За переписом 2001 року, євреїв на Закарпатті нараховується близько півтисячі. А до війни їх було у двісті разів більше... Після депортації ужгородських євреїв місту перейшло 215 підприємств, 159 крамниць, 374 майстерні та понад 2 тисячі квартир». А в наступному нарисі автор «перетворюється» на політолога, коли розмірковує над небажанням сусідніх країн Європейського Союзу сприяти мовній інтеграції закритих анклавів своїх земляків у повноцінне українське буття. Ще далі наш журналіст набирає вигляду «пересічного громадянина» й дивується: чому на відстані кілометра від прикордонного шлагбауму буяє туристичне життя, а на нашому боці ті самі природні принади лишаються пусткою? В одній із нотаток Гаврош стає навіть кримінальним репортером, коли розповідає, як начальство одного району, розмахуючи гаслами захисту прав меншин, «кришує» злочинну діяльність місцевих волохів.

«Точка перетину» — це не так прогулянка Закарпаттям з ерудованим гідом, як розмисли про те, наскільки цікаве довколишнє життя, коли до нього пильно пригледітися. Чим сусідський спосіб життя вигідно відрізняється від нашого і які наші звичні негаразди давно й успішно подолані там?

Узагалі–то такі книжки не мають кінця. І якраз у нескінченності — очікувана привабливість дорожніх нотаток. Наприклад, хотілося б почитати в О. Гавроша, як живе–почувається на Закарпатті російська меншина. Або, фантазую крутіше, що би він написав після неспішних відряджень до Одеси чи Запоріжжя. І не лише він, а й, скажімо, автори з нашого Сходу — про спостережливі відвідини нашого ж Заходу. Судячи з динаміки книжкового ринку, таких книжок–роздумів про досвід «інших» ближчим часом більшатиме. Виходить, як припустив на початку, це є ознакою нинішньої суспільної стабільності? Так. Хіба що стабільність може тривати й у фазі застою.

А функція дорожніх нотаток під час застою — підривна. Такі публікації дають знати, що життя не всюди нівелюється відсутністю перспектив. Хвилі, що їх детонують такі книжки, довгі. Згадаймо бодай, до чого спричинилися дорожні нотатки Алєксандра Радіщева «Подорож із Петербурґа до Москви»...

* Читачам «УМ» знайомі деякі тексти з цієї книжки, бо Олександр Гаврош був власним кореспондентом нашої газети на Закарпатті.