Варварина «нетлінка»

Москва, Париж і Нью–Йорк змагаються за право називати Варвару Каринську тільки своєю. У різний час кожному з цих міст вона віддала часточку свого дизайнерського таланту і ввійшла в історію світового мистецтва як володарка «Оскара» за костюми до відомого фільму Віктора Флемінга «Жанна Д ‘Арк» з Інгрід Бергман у головній ролі. А ось про те, що у списку знакових мегаполісів може бути й Харків, де вона народилася і провела свої дитинство та юність, стало відомо лише кілька років тому. Ім’я Каринської і зараз повертається на батьківщину з великим скрипом, але навіть напівзабуте, воно творить дива.

«Оскар» не за костюми, а страждання та любов

Коли Варвара Каринська отримала пропозицію створити костюми до фільму «Жанна Д’Арк», за її плечима вже була робота майже в десяти голлівудських картинах. У розкішному вбранні дизайнерки на кіноекрані красувалися Марлен Дітріх, Гарі Купер, Полетт Годар, Вів’єн Лі та багато інших зірок. Більше того, вона встигла прославитися і як неперевершений творець театрального костюма, співпрацюючи з відомими європейськими та нью–йоркським балетами. Це саме вона запропонувала один із п’яти існуючих до цього часу варіантів балетної пачки, що ввійшов в історію під назвою «пачка Баланчина–Каринської», і звільнила балерин від необхідності танцювати в довгих важких костюмах. Коротенька спідниця з широких воланів (Powder Puff Tutu), яка максимально відкриває ноги танцівниць і тріпотить при кожному їхньому русі — дизайнерський винахід саме нашої співвітчизниці, якому й понині ніхто не знайшов прийнятної альтернативи. У 1952 році, вже маючи один костюмний «Оскар», вона номінувалася вдруге — за костюми до фільму–балету «Ганс Крістіан Андерсен».

Створивши костюми до 50–ти балетних вистав і багатьох відомих мюзиклів, Варвара Каринська чомусь не любила Голлівуд. Вона не завжди погоджувалася одягати акторів навіть очікувано касових фільмів і швидше приходила на допомогу у провальних ситуаціях, ніж працювала з нуля. Фільм «Жанна Д’Арк» і поготів був із розряду кінострічок, взяти участь у створенні яких відома дизайнерка могла хіба що за виняткових обставин. Адже проект продюсера Вальтера Венгера від початку нагадував велику авантюру. Надихнувшись постановкою Лоуренса Олів’є «Генрі V» (1944), що мала після гучної прем’єри неабиякий успіх, він теж вирішив створити історичну драму. Причому таку, якій не було б рівних в Америці. Разом з Інгрід Бергман вони заснували підприємство Sierra Corporation, директором якого був призначений автор «Віднесених вітром» Віктор Флемінг. Але ні популярність останнього, ні екранізація успішної бродвейської п’єси «Жанна з роду Лорейн», ні колосальний бюджет картини, що сягнув безпрецедентної на той час суми — 200 тисяч доларів, — не принесли очікуваного успіху. З одного боку, цинічній повоєнній публіці сюжет фільму здався надто релігійним. А з іншого — вона не повірила у святість Жанни, яку грала Інгрід Бергман, бо акторка якраз оскандалилася подружньою зрадою і дисонувала зі світлим образом Орлеанської Діви.

Ситуацію і кошти враз збанкрутілого продюсера могло врятувати лише справжнє диво, яким для картини і стали костюми Варвари Каринської. Вона одразу ж відкинула ідею Бергман одягти Жанну у яскраву червону сукню («Звідки у бідняків шифон?») і поринула у світ автентичності. Аби перейнятися духом тієї епохи, дизайнерка перегорнула купу історичної літератури і почала збирати речі, пов’язані з юною бунтаркою. Зрештою її колекція стала настільки багатою, що перевершила кількість експонатів Жанниного музею. Каринська також з’їздила на батьківщину Орлеанської Діви і придбала у містечку Лоррейн, де та народилася, невеликий будинок.

Увесь одяг до фільму, включаючи костюми для масовки, Варвара та її молода помічниця Дороті Джекінз шили і плели вручну. Створені комплекти настільки точно відповідали тій історичній епосі, що і в акторів з’явилося нове розуміння своїх ролей. Картина одразу ж заграла новими фарбами і, зрештою, отримала дев’ять(!) нагород американської Кіноакадемії. Один з «Оскарів» дістався і дизайнерам одягу. Коли на той час сімнадцятирічна красуня Елізабет Тейлор оголосила прізвища переможців, Варвара Каринська міцно спала у своїй нью–йоркській квартирі. Телефонним дзвінком розбудив її Баланчин, переповівши приголомшливу новину.

Історія Орлеанської Діви буквально перевернула свідомість 62–річної дизайнерки. «Я все ще зі своєю Жанною. Я її дуже люблю, — писала вона своєму другу Луї Жюве. — Ніхто мене не впізнає, всі вважають, що я зробила пластичну операцію. Вони не розуміють, що «підтяжки» на моєму обличчі — це «підтяжки» в моїй душі, тому що я дуже близька із Жанною. І кожного разу — і вдень, і ввечері — я стаю на коліна перед її портретом і молю Бога про «хоробрість», бо саме завдяки їй перемогла Жанна».

Мужності Варварі справді вистачило надовго. Проникнення в образ середньовічної героїні переповнило її характер ще більшою волелюбністю, і вона ввійшла в історію як одна із засновниць західного феміністичного руху. Працювала майстриня до глибокої старості. «Займатися рукоділлям вона почала дуже рано, — розповідає голова Харківського благодійного фонду імені В. А. Ка­ринської Микола Шемет. — Будучи ще зовсім юною, Варвара відкрила в Москві салон «От кутюр», в якому продавала свої речі. Шила до 96 років. Тобто фактично до останнього подиху. Збереглося чимало фотографій, де Варвара Андріївна, вже літня пані, сидить за п’яльцями».

Повернення Варвари

Харків дізнався про успіхи відомої землячки лише кілька років тому — завдяки російському теоретику моди Олександру Васильєву. Гостросюжетна історія її життя настільки вразила групу місцевих ентузіастів, що вони досить швидко повернули пам’ять про забуту героїню. І хоча Каринська ще не встигла стати місцевою знаменитістю повною мірою, як того вимагають її заслуги перед світовим мистецтвом, із цим ім’ям до Харкова ніби повернувся дух старого міста. Історія в датах отримала живу картинку у вигляді маєтка на вулиці Пушкінській, 31, де сто років тому мешкала численна родина мільйонера Андрія Жмудського — батька Варвари — і де всього лише вісім років тому при перебудові «комуналки» у ресторан знайшли давні підкову, чайник і навіть стілець, що нібито належав главі відомого сімейства. Тепер у ресторації, стилізованій під давнину, подають хмільний напій «Жмудівка», виготовлений за спеціальним рецептом родини Жмудських–Каринських. Ним же частують і відвідувачів камерних вечорів у день святої Варвари, що віднедавна проходять під дахом Будинку–музею іншої відомої харків’янки Клавдії Шульженко.

Особняк на Пушкінській, до речі, ввійшов в історію ще й завдяки культовому радянському серіалу «Ад’ютант його високості», бо історія кохання героя Юрія Соломіна була списана з реальних подій, що відбувалися у тому числі і в будинку Жмудських. Головнокомандувач білогвардійців Май–Маєвський (у фільмі Володимир Ковалевський) часто відвідував особняк впливового харківського підприємця і навіть полюбляв товариство гувернантки його дітей — красуні Ганни. З ним на Пушкінську, 31 приходив і червоний розвідник Павло Макаров (той самий «ад’ютант»), який залицявся до молодшої сестри Варвари Каті. Видана ним після громадянської війни книга спогадів не лише стала частиною кіносценарію, а й принесла чимало неприємностей родині, що так гостинно відчиняла перед ним двері — автор явно не пошкодував епітетів для змалювання світських вечорів з участю білогвардійських офіцерів. За пособництво ворогам Червоної армії можна було легко потрапити на Соловки.

Терпкий запах «Жмудівки» — далеко не все, що тепер нагадує про внесок купецької родини в розвиток міста. Недавно до Харкова з Мексики вже вдруге приїздив онук Варвари Каринської — Ендрю Владі. Він розповів, що його прадід, Андрій Жмудський, якого чотири рази поспіль обирали гласним міської Думи, мав славу філантропа і мецената. Це з його ініціативи група харківських купців пожертвувала чималі кошти на будівництво кафедрального Благовіщенського собору, приміщень місцевого університету та багатьох інших міських архітектурних шедеврів, що й понині служать окрасою слобідського мегаполісу. Ендрю Владі наразі пише книгу спогадів про своїх знаменитих родичів, яка, без сумніву, доповнить історію й дореволюційного Харкова. А Микола Шемет планує організувати зйомки фільму про життя Варвари Каринської, яке схоже на справжній пригодницький роман. У Харкові на честь оскароносної дизайнерки вже пройшли два міжнародні фестивалі моди і театрального костюма та кілька вечорів пам’яті, організованих до її дня народження.

Але, за словами Миколи Шемета, — це тільки початок. Як колись Орлеанська Діва надихнула Варвару на творчість, так тепер її приклад спонукає засновників однойменного фонду творити у Харкові унікальний культурно–історичний простір. Його вплив на харківську ментальність важко не помітити. Ще зовсім недавно теперішні господарі особняка Жмудських протестували проти встановлення на фасаді будинку меморіальної дошки на честь Варвари Каринської, побоюючись, що кріплення зіпсує їм стіну. А сьогодні неабияк пишаються цим пам’ятним знаком і навіть внесли історію знаменитої родини до свого іміджевого прайсу.