У травні Україна відзначатиме 65–ту річницю перемоги над Німеччиною. Здавалося б, свята справа: вшанувати пам’ять полеглих, вклонитися ще живим визволителям Європи від коричневої чуми, подбати про їхню старість. Однак замість цього деякі політичні сили (передовсім ті, що мають одвічне «червоне» забарвлення або просто паразитують на старих ідеологемах) намагаються використати подібні дати виключно для власного піару, а нерідко й для роздмухування печерного українофобства, поділу українців на «своїх» і «чужих».
Сприяють тому й окремі, запозичені з радянських часів та трохи «перелицьовані», державні свята. От, скажімо, зовсім недавно, 23 лютого, відзначали День захисника Вітчизни. Нагадаємо, що свого часу Сталін узяв за «точку відліку» цього свята міфічні «перемоги» Червоної, тобто більшовицької, армії над німцями під Нарвою та Псковом у лютому 1918 року. А фактично за місяць до того, 29 січня, та ж таки більшовицька армія «перемагала» наших студентів — захисників Києва й України — під Крутами... То коли ж і від кого «захищали» нас, українців, більшовики?
За подібними комуно–шовіністичними сценаріями, в тому числі й закордонними, тепер нав’язується відзначення 65–ї річниці Перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Останній термін містить у собі кілька прихованих змістів. Надто з огляду на те, що тоді на територію нашої Вітчизни–України, прагнучи продовжити переділ Європи, прийшли два агресори — сталінський і гітлерівський режими. Вони фізично і духовно знищували українців, які під час Другої світової воювали по обидва боки фронту.
Безперечно, радянські війська у підрадянській Україні були «нашими». Адже в лавах Червоної армії воювали чиїсь батьки, чоловіки, брати. Аналогічно сприймали вояків Української Повстанської армії на Галичині та Прикарпатті, де майже з кожної сім`ї хтось пішов на війну з ворогом у ліс. Отже, в обох випадках ідеться про народні армії — просто наш народ змушений був воювати й проти себе самого... Цю війну ми повинні нарешті закінчити. Згадавши про те, що з обох боків була своя мотивація, свої родини, яким загрожувала смертельна небезпека. Тож обидві сторони заслуговують на повагу та шану.
Чи хотів українець із лівого берега Дніпра перемогти «правобережного»? Ніхто з них навіть у найжахливішому сні не прагнув таких «перемог»: у братовбивчу війну їх усіх утягли Сталін із Гітлером. І те, що саме ці два тирани розпалили світову пожежу, вкинувши українську націю в самісіньке полум’я, є фактом беззаперечним. Як і злочинна сутність обох режимів, котрі спровокували безпрецедентні втрати. Зрештою, війна, навіть переможна, це радше трагедія, ніж привід пишатися. Бо ж вона завжди залишає по собі могили, сиріт, удів та бездомних. Мусимо пам’ятати про це завжди.