Над Варшавою — Москва?

«Чесно і чемно» — поняття не для тих, хто вирішив будьякою ціною присвоїти собі певні землі з їх надрами і населенням. І для воєвод царя Олексія Михайловича, і для «секірників» Петра Першого, для більшовиків із багнетами і танкістів та ракетників РФ слова «справедливість», «мир» і «братерство» означають щось трохи інше. І собі самим, і всьому світові таким чином доводять, що, завойовуючи чужі багаті землі і винищуючи непокірні народи — для зручності, зіштовхуючи їх один з одним — вони встановлюють у світі мир. «Миротворці» не зважають на тимчасові неуспіхи. Так, за українську Волинь у роки ІІ Світової війни зчепилися росіяни, поляки і німці. З посмішкою спостерігаючи за «вавилоном» ІІ Світової війни, вусатий вождь, врешті, і Волинь собі залишив, і Польщу присвоїв, і шмат Німеччини відхопив.

Нині, разом із радянською символікою, у правонаступниці СРСР оживають і кількасотлітні ідеї світового панування. Поперед танків пускають галасливу пропаганду. Особливо корисно у слушний момент «перевести стрілки» з власного злочину на трагедію народів, до якої й самі доклали рук. Так, у переддень відзначення початку ІІ Світової війни у вересні минулого року російські ЗМІ переконували світ, що війну розпочала... Польща. А в переддень 70ліття розстрілів польської еліти в Катині під Смоленськом прокремлівський політик запросив російських і польських журналістів до Києва на виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУНУПА»...

Документи без джерел

Досі не відомо, які саме науковці є авторами цієї виставки. Ні на стендах, ні в «Каталозі документальної фотовиставки» не вказано жодного прізвища. У «Каталозі» відсутні обов’язкові атрибути, визначені Законом «Про книговидавництво», приміром ISBN. Це відверта ознака підробки. Ні одне фото не задокументоване понауковому, немає посилань на архівні джерела, звідки взято «документи». З чого має бути зрозуміло, що численні фото усміхнених чоловіків і жінок зображують саме майбутні жертви УПА? Дивно, що й убиті органами НКВС представлені на виставці як жертви «українських націоналістів». Хіба всі ці фальсифікації не мають стати предметом розслідування Службою безпеки України?

У назві виставки фігурують «єврейські жертви», у ЗМІ повідомлялося, що виставку підтримали «єврейські організації». Проте жодна конкретна єврейська громада не схвалила це «дійство». На відкритті побували окремі постаті — акордеоніст Ян Табачник і скандальний «громадський діяч» Олександр Найман, який наприкінці 1980х грав роль борця з сіонізмом (пригадаймо, з сіонізмом уперто боролося КДБ), а нині перетворився на активного борця з антисемітизмом...

Представники Польського інституту національної пам’яті заперечили свою причетність до організації цієї виставки. Посольство Польщі в Україні відмежувалося від виставки, яку аташе з питань науки і культури, історик, професор Варшавського університету Ольга Гнатюк назвала «гострою маніпуляцією». Виставка, впорядкована за кордоном, мала би пройти експертизу у відповідних державних органах України. Згідно з чинним законодавством, такою установою є Український інститут національної пам’яті. Однак співробітників УІНП не допустили до огляду виставки навіть у день відкриття.

Відколи власівці — українські націоналісти?

Нині готовий експертний висновок УІНП. Основна заувага українських науковців: автори виставки вдалися до підтасовування фактів та спотворення підписів до фотокарток. Так, фото символічних пам’ятників, де польські написи свідчать про вшанування полеглих від німецької поліції, гестапо, німецьких військ та НКВС, підписано як «могили жертв УПА». Фото зруйнованих за радянських часів костелів подаються як «знищені українськими націоналістами». Під фотокартками, де зображено понівечені тіла людей, написано, що то «поляки, які постраждали від українських націоналістів». Однак не додано жодного архівного документа, який свідчив би про те, що це скоїли вояки УПА, а не гітлерівські каральні загони, Армія Крайова чи війська НКВС, — наголошується в експертному висновку.

На сторінці 165 каталогу є фото начебто убитих у селі Полівці Чортківського району вояками УПА. Але відомо, що розстріли у Полівцях здійснювали солдати Російської визвольної армії генерала Власова. До «злочинів» українських націоналістів зараховано також убивство польських професорів у Львові та єврейські погроми у Львові 2—4 липня 1941р. «Західнонімецький суд у 1961 році визнав, що ці злочини вчинила німецька спеціальна зондеркоманда. Наказ про знищення львівських професорів віддав шеф СД у Генеральному Губернаторстві, бригаденфюрер СС Карл Ебергард Шенгарт. Пошук та розстріл інтелектуалів виконала очолювана ним «Айнзацкоманда для особливого застосування», — каже професор Володимир Сергійчук. — Німецькі документи свідчать, що масові розстріли євреїв (1400 осіб) у ніч із 4 на 5 липня 1941р. у Львові здійснила німецька поліція безпеки. Погром та екзекуції здійснив відділ карателів, очолюваний гауптштурмфюрером СС Феліксом Ландау». Професор Володимир Сергійчук опрацював у архівах історичної Волині (а це нинішні Волинська, Тернопільська, Житомирська, Рівненська області) документи, що стосуються польськоукраїнського протистояння. Зокрема радянські акти судовомедичної експертизи 1944 року та поіменні списки загиблих. Там немає фактів розстрілів євреїв у 1943 році. Адже після нацистських погромів 1941 — 42 років на Волині їх майже не залишилося...

«Змова сепаратистів»

Цікаво, що підписи українських територій на планшетах виставки подано за польським адміністративним устроєм. Українські області звуться там «воєвудствами», райони — «повятами». Хоча ті землі можна було б вважати приналежними до УРСР або ж, на 1943 рік, до Рейхскомісаріату Україна. Річ у тім, що «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» у Вроцлаві, що впорядкувало виставку, є так званим «кресовим» товариством, яке досі прагне поширення Польщі в межах 1772 року зі східним кордоном по Дніпру. Це товариство випускає журнал Na Rubiezy, де на першій сторінці подається карта Польщі в кордонах до 1939 року по Збруч, а на четвертій — на момент 1772 року, по Дніпро. Присутній на відкритті виставки Володимир Воронцов, мешканець СанктПетербурга, назвався представником того вроцлавського товариства. «На час початку ІІ Світової війни адміністративний поділ цієї території був саме таким. Це так звані південносхідні креси ІІ Речі Посполитої», — авторитетно пояснив пан Воронцов, який у себе вдома надає інформацію історикам для написання текстів про «боротьбу органів держбезпеки з українськими націоналістами».

Право Польщі на Західну Україну люб’язно обстоюють і проросійські організації в Україні. «Польська Україна, що тягнеться від Карпат до Полтави, була заселена в XVII столітті, і там зовсім інші традиції, ніж у Російській Україні, — пише Ангеліна Дем’янюк, яка висвітлювала тему виставки «Волинська різня...» на сайті «Одна Родина». — Уявляється раціональним здійснити якщо і не розлучення за прикладом Чехословаччини, то хоча б вибудувати конфедерацію чи для початку федерацію». На потребі цього наголошує також нинішній міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Він неодноразово заявляв, що Україну слід розділити: одну частину віддати Польщі, другу — Росії. Отже, виставка співзвучна з кадровими призначеннями нового уряду. Незадовго до відкриття виставки віцепрем’єр­міністр із гуманітарних питань Володимир Семиноженко звернувся до Польського інституту національної пам’яті з проханням «допомогти розслідувати злочини ОУН на території Польщі» — маючи на увазі територію Західної України, зокрема Волині. «Дивно, що академік Семиноженко не знає, що українські й польські вчені працюють над цією темою вже 20 років, відповідна державна комісія діяла ще при Президенті Леонідові Кучмі, випущено сім томів документів та аналітики», — каже голова київського «Меморіалу» Роман Круцик. Він нагадує, що апетити частини польських шовіністів дозволяють Москві використовувати Польщу в розігруванні української карти. «Історія не навчила поляків, що втрата незалежності України призводить до втрати незалежності Польщі, — каже пан Круцик. — Росія реалізовує ідею євразійського простору — «Від океану до океану» (від Тихого до Атлантики й від Північного до Індійського), а в цьому просторі ані Польщі, ані Україні місця немає».

Вроцлавський Кремль

Польські історики вважають «Товариство вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» у Вроцлаві промосковською структурою, що співпрацює з ФСБ. Його очолює Щепан Секерка, колишній вояк Армії Крайової, а згодом бойовик винищувального батальйону НКВС. Ще в 1993 році в часописі Товариства Na Rubiezy вмістили скандальне фото «Польські діти, замордовані загоном Української Повстанської армії восени 1943 року». Там кілька малюків прибиті до великого дерева. Александр Корман у своїй книжці «Ставлення УПА до поляків на південносхідних землях II Речі Посполитої» (Вроцлав, 2002) переконує, що упівці зробили багато таких «віночків» на алеї, яку назвали «дорога до самостійної України». Утім виявилося, що фото зняте в 1923 році й оприлюднене у 1928му у статті «Маніакально­депресивний психоз у судовопсихіатричній казуїстиці». На ньому — жертви божевільної циганки.

25 квітня 2009 року те дивовижне Товариство організувало у Вроцлаві конференцію про «український націоналізм». Її учасники «засудили злочинну діяльність ОУН і УПА» та вперше презентували виставку «Волинська різня...». Тоді ж глядачам показали «Каталог» виставки та книжку «Геноцид, здійснений ОУН і УПА стосовно священиків латинського обряду і знищення римокатолицьких сакральних об’єктів». Утім відомо, що католицьку церкву не сприймала саме Москва, а православні церковники Польщі, пов’язані з Москвою, під’юджували волинських селян виступати проти «іновірців».

Ще один «лобіст» теми «геноциду» і роздмухувач міжнародного протистояння — ксьондз Тадеуш Ісакович­Залевський із Кракова, відомий пристрастю приєднати Західну Україну до Польщі. 1 квітня в інформаційному агентстві Інтерфакс у Києві відбулася його пресконференція з приводу можливого суду щодо звання Героя України для Романа Шухевича і Степана Бандери. Виглядає, що ксьондз патронує всі «кресові» товариства Польщі і полум’яно закликає їх ворогувати з українством.

Супроти президента

Ксьондз Тадеуш у липні 2008го прославився тим, що нав’язливо картав президента Польщі Леха Качинського за «неувагу до Волинської різанини». Президент, мовляв, відмовився покровительствувати організованій «кресовиками» відповідній конференції, а натомість відвідав Фестиваль української культури у Свиднику. У листі ж, який пан Качинський направив учасникам конференції, не було слова «геноцид». Зрештою, президент 14 липня змушений був заявити, що «на Волині стався геноцид». Через рік, 15 липня 2009го, польський Сейм під тиском «кресовиків» назвав події на Волині «етнічною чисткою, характерною для геноциду».

За кілька днів у польському тижневику Przeglаd вийшла друком стаття Моніки Шладевської «Волинська трагедія замість геноциду», де журналістка заявляє: «В Україні при владі перебувають продовжувачі традицій ОУН і УПА, а офіційна Варшава заплющує очі на геноцид, оскільки виконує волю Вашингтона». Жінка нарікає, що польські президенти, починаючи від Леха Валенси, «здійснюють геополітичну стратегію США». Авторка картає польських науковців, університетських професорів і політиків, які дозволяють собі визнавати, що «УПА мала національно­визвольний характер». Вона обурюється, що, приміром, професор Павел Вечеркович у часописі Wprost за 31 серпня 2008 року називає Волинські події «польськоукраїнською громадянською війною», яку використовували у своїх інтересах як Москва, так і німці. Професор, до речі, стверджує, що спеціальні загони червоних партизанів представлялися як українські підрозділи, коли виступали проти поляків, або, навпаки, маскувалися під самооборону чи Армію Крайову, коли чинили «умиротворення» українських сіл.

Уже згадуваний Володимир Воронцов у інтернет текстах також повчає поляків і міжнародну громадськість. Він схвалює «польські політичні сили і ветеранські організації, які вважають УПА злочинною і домагаються її засудження» і шпетить «борців за політичний капітал», які «найбільш активні й помітні у своїх антиросійських і антирадянських висловлюваннях і вчинках». Він обурюється, що таких «все влаштовує в польськоукраїнських взаєминах» і вони, «як і українські націоналісти, стверджують, що польськоукраїнське примирення відбулося». Але ж справжнє примирення не входить у плани тих, хто прагне «роздмухати світову пожежу»! Дивно нав’язливим, особливо на тлі нинішніх трагічних подій, виглядає його побажання незалежній Польській державі: «хочеться вірити, що в Польщі буде такий президент, який спільно з Сеймом і польською громадськістю очистить історію польськоукраїнських стосунків від брехні»... Але ж слова «мир», «справедливість», «правда» і «брехня» у кремлівських пропагандистів мають якесь інше значення. У що ж тоді віримо ми? І чия віра все ж переможе?

ДОБРИЙ СПОМИН

«Світлої пам’яті президент Польщі Лех Качинський і голова Польського інституту національної пам’яті Янош Куртика довгі роки працювали, щоб між нашими народами були добрі стосунки».

Роман Круцик, голова київського «Меморіалу».

ДОВІДКА «УМ»

26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». У бесіді з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек заявив, що його країна претендує на частину українських земель, зокрема на вихід до Чорного моря. Фундамент під майбутнє польськоукраїнське взаємознищення закладав генерал Владислав Сікорський — прем’єр польського емігрантського уряду в Лондоні у вересніжовтні 1941 року під час переговорів із Молотовим. Керована лондонським урядом Сікорського Армія Крайова, вступивши на Волині в порозуміння з німецькою окупаційною адміністрацією, регулярно провадила антиукраїнські спецоперації, готуючись до встановлення контролю над західноукраїнськими територіями.

Із 7 червня 1943 року почався генеральний наступ німецьких поліційних сил на загони УПА. Як нацисти, так і червоні налаштовували поляків і українців одне проти одного. Для червоних союз АК і УПА був небажаним. Гауляйтер України Еріх Кох заявляв, що буде втішений, коли «при зустрічі українець уб’є поляка, а поляк — українця». Німецька адміністрація на Волині була сформована з поляків, і вони також скеровували гнів окупантів проти українського населення. Сотні тисяч поляків пішли служити до німецького Вермахту, війська СС, допоміжну поліцію та охорону концтаборів. Як стверджує ізраїльський дослідник Зеєв Тагор, поляки обслуговували табір смерті Аушвіц.

Сікорський доручив Армії Крайовій «розчистити політичне поле» на Волині, усунувши з нього український етнічний і військово­політичний фактор. Характерно, що коли з ініціативи АК розгорілась взаємна українсько­польська різанина і митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, закликав свого колегу польського єпископа Твардовського спільно звернутись до мирян із закликом «Не убий!», той відмовився. І владика Андрей самостійно видав таку листівку до вірних УГКЦ. Провід ОУН звертався до польського уряду в екзилі (у Лондоні) з пропозицією сісти за стіл переговорів і припинити різанину. Але відповідь була однозначною: Волинь має бути польською. На час звільнення від німців на цій території мали б кількісно переважати поляки. У разі плебісциту вони висловилися б за приналежність цієї території до Польської дер­жави.

Корінний народ на Волині — українці. За польськими переписами, поляків там налічувалося максимум 15 відсотків у «найбільш польському» повіті. У 1944 році експерти СРСР склали списки жертв на Волині — від різних режимів. Виявилося, що найбільше убитих — від рук польських шовіністів.