Патріот із лопатою

Багато хто сприймає 75–річного Івана Павликівського як людину не від світу цього. «Мене, мабуть, вважають найбільшим диваком на цілу Україну, — зізнається він. — Та хтось мусить це робити. Раніше і під багнетом я не поліз би в яму — гнітюче це заняття. Але там — наша історія, наші герої, яких треба знати поіменно і належним чином пошанувати».

Два десятиліття тому, за часів пізнього Горбачова, прикарпатські «меморіалівці», першими в Україні розкопавши приховані владою місця масових поховань жертв сталінського терору, поклали початок потужному антикомуністичному рухові в Галичині. Дехто із зачинателів тих резонансних розкопок через рік–два зробив блискучу політичну кар’єру, хтось узагалі відійшов від активного громадського життя. Масовий інтерес до «черепів і кісток» згас, обмежившись невеличким колом дослідників національно–визвольної боротьби середини ХХ століття. Та Іван Павликівський уперто продовжував копати, і лише йому втрамбована, а подекуди заросла піввіковими деревами земля відкривала таємниці героїчної загибелі нескорених українських патріотів. Господь Бог, за словами пана Івана, вочевидь дав йому інтуїцію для вдалих пошуків та обдарував здатністю до передбачень.

Дрючком — по марксизму–ленінізму

Народився він у передгірському селі Іваниківка, яке разом із довколишніми населеними пунктами Богородчанщини славилося зухвалою непокірністю «совєтам», тому й зазнало найжорстокіших репресій. В Іваниківці тоді було 310 дворів, і більш ніж із половини тутешніх осель хтось загинув у рядах УПА. За незалежність України в ті часи полягли 183 мешканці села, кілька сотень іваниківців радянська влада вивезла на заслання.

...Талант до ратної справи представники чоловічої лінії Павликівських мали незаперечний — Іванові батько й дід повернулися з фронтів Першої світової війни зі срібними бойовими медалями на грудях. Воювали під штандартами цісаря, але твердо почувалися українцями. Нащадків теж виховали не полохливого десятка й національно свідомими людьми. З їхньої родини в боротьбі з німцями та енкаведистами загинули 13 хлопців. І це — тільки сини батькових п’ятьох рідних братів і сестри.

Коли прийшли москалі, малий Іван гордо прикріпив до одежини тризуба і таки попався на очі «визволителям». Били підлітка нещадно: і за тризуб, і за братів–повстанців. Кілька разів їхній сім’ї вдавалося уникнути вивезення. Фатальним став 1950–й. Опинилися Павликівські аж у Східному Сибіру. 15–річного Івана завезли в тайгу й наказали виконувати ударну норму на лісоповалі. Через кілька місяців непокірний хлопець утік із ліспромгоспу й добрався до Комсомольська–на–Амурі. Там закінчив ремісниче училище і працював до завершення десятирічного заслання. У рідні краї повернувся в 1960–му під пильним наглядом КДБ. Проте зламати його нікому не вдалося.

«Видається дивним, але я ще десятилітнім хлопчаком у 1944–му, ночуючи в чужих стодолах, аби не попастися в руки москалям, вірив, що Україна стане самостійною, — переконує Іван Юркович. — Це було моїм найбільшим дитячим бажанням, схожим на казку. Тоді ми потрапили в безвихідь, але більшість моїх односельців не зрадила українську ідею. Вірив я в неї і тоді, коли повернувся з Сибіру в Івано–Франківськ та влаштувався токарем в експериментальний цех «Промприладу». Я попереджав заводських сексотів (є свідки тих розмов), що невдовзі їм доведеться відповідати за ганебну співпрацю з КДБ, бо Україна стане незалежною державою. Аби наблизити цей час, наприкінці 80–х я вдався, може, й до смішної, але радикальної акції — взяв довгого дрючка і почав збивати зі стін цеху червоні транспаранти з марксистсько–ленінськими гаслами. Тоді всі присутні там працівники перелякано повтікали надвір. І таки ж мої передбачення збулися. Окрім хіба що покарання сексотів».

Докази, добуті з–під землі

У вересні 1989–го, коли розпочалися розкопки в сумнозвісному Дем’яновому Лазу на околиці Івано–Франківська, Іван Павликівський одним із перших узявся за лопату. Треба було в буквальному сенсі з–під землі добути докази звірячої суті системи, яка в той час агоністично силкувалася переродитися в «соціалізм із людським обличчям», придушуючи національні рухи в бунтівних республіках Прибалтики і Грузії.

Хоча надворі вже було не так спекотно, як у серпні, працювати в розритих екскаваторами траншеях доводилося до сьомого поту. Робота не для слабкодухих. «Там енкаведисти поскидали на купу безліч розстріляних тіл, — пригадує пан Іван. — Без чобіт у ями не можна було спускатися. Ми мали сітку і проціджували розріджену масу — виловлювали навіть зуби. Згодом усі останки перепоховали по–християнськи, як і належить цивілізованим людям».

Після перших розкопок спалося важко. Зі свідомості ні вдень, ні вночі не зникали страшні картини звірств, учинених носіями «людинолюбних» комуністичних ідей. Масові передвоєнні роз­стріли мирного населення Прикарпаття радянська пропаганда, ясна річ, приховувала, як державну таємницю, зате люто розвінчувала українських націоналістів–бандерівців, котрі нібито воювали зі своїм народом. Багаторазово повторена ідеологами Кремля брехня ставала «історичною правдою», яку зі шкільної лави вчителі наполегливо втовкмачували в голови підростаючих поколінь.

Іван Павликівський на власні очі бачив іншу правду і мусив доводити її з лопатою в руках. Упродовж 1990—91 років розкопувати захоронення в Посічі, поблизу Чорного лісу, де енкаведисти розстрілювали священнослужителів, семінаристів, монахинь та членів українських патріотичних організацій, йому допомагала група прикарпатських ентузіастів. Потім помічники кудись зникли, і пану Івану довелося продовжувати важку справу самотужки. Посічнянська земля відкрила лише частину своїх страшних таємниць. На всі — не вистачає двох рук Павликівського. Можливо, процес активізується після ухвалення 28 грудня минулого року обласної Програми пошуку та перепоховання жертв тоталітарних режимів. Поки що зі 114 відомих поховань розкопано приблизно 80.

Україна — дорожча за життя

Скільки знайшов і розкопав могил Павликівський, достеменно й сам не знає — не підраховував. Та кожного разу перепоховання знайдених ним останків вояків УПА й підпільників ОУН ставали не тільки виявом християнського етикету, а й відчищали від червоного ідеологічного бруду священну українську ідею, за яку усвідомлено гинули тисячі переважно молодих патріотів. Павликівський написав 500 сторінок спогадів — своїх та очевидців — про незламний дух борців за волю України. Якби вони були представниками інших народів, то, поза сумнівом, потрапили б до пантеону героїв нації, а в суверенній Україні частина політиків, на жаль, продовжує одурманювати свій електорат страшилками про бандерівців.

«У селі Тулова, — розповідає далі пан Іван, — вдалося знайти останки трьох молодих українців, котрі загинули в 1952–му, через сім років після завершення війни. Їхню криївку, викопану в стодолі, виявили енкаведисти. Капітан спецназівців наказав підлеглим узяти підпільників живими. Проте спуститися в криївку вони боялися, а оточені навідріз відмовилися здаватися. Тоді москалі підпалили стодолу. Так заживо згоріли 23–річні колишній студент університету Степан Костенчук (псевдо Кривоніс) та донька греко–католицького священика Оля Гравінська. Особу третього загиблого встановити не вдалося».

Одним із найрезонансніших поминальних заходів осені–2009 стало відзначення 65–ї річниці знаменитого бою УПА із військами НКВС у Братовому лісі поблизу Олеші Тлумацького району. У тій місцевості, за розповіддю пана Івана, стояв повстанський вишкільний табір, який будь–що намагалися знищити радянські полководці, зосередивши довкола лісу силу–силенну підрозділів НКВС. Упродовж тижня вони 12 разів розпочинали масований наступ і щоразу змушені були безславно відступати. На допомогу упівцям зі своїми хлопцями пробився безстрашний сотник Шрам і вивів товаришів по зброї з оточення. Вдалося зібрати відомості про 160 загиблих у Братовому лісі повстанців. Треба шукати ще. Це завдання на наступні роки.

Жертовність і зажерливість — кожному на вибір

Якось, міркуючи над результатами своїх пошуків, Іван Юркович зрозумів, що про них мало хто знає. І тоді в нього народилася цікава ідея — описати кілька маршрутів у районі гірських сіл Яблунька та Богрівка, де в 1944–му дислокувалися вишкільні табори УПА чисельністю п’ять і більше тисяч повстанців. Так з’явилися його п’ять маршрутів, зокрема в урочища Плоске, Малиновище та до колишнього партизанського шпиталю, де загинуло 165 українських вояків. Хтось видав «совєтам» місцерозташування цього обладнаного в гірському лісі лікувального стаціонару. Коли туди ввірвалися розлючені важким переходом енкаведисти, то почали колоти багнетами медсестер та беззбройних важкопоранених упівців. «Я там розкопав 12 поховань і знаю точно, що їх значно більше, але мені всіляко перешкоджають продовжувати цю справу. У довколишніх лісах масово крадуть деревину і не хочуть, аби я там мозолив їм очі», — з прикрістю зізнається пан Іван.

Жертовність і зажерливість, благородство і ницість — кожному на вибір. І тоді, і тепер.

«Мене одне радує, — жвавішає співрозмовник. — Своїми маршрутами я вже провів кілька груп школярів, зокрема й зі Східної України. Діти з надзвичайною цікавістю ставляться до історії нашої національно–визвольної боротьби та шаною — до загиблих патріотів–українців. Від таких зустрічей набираюся снаги: поки рухатимуся, буду це робити».