Творець Болгарії

Добиратися до села Круподеринці Погребищенського району зручно, бо розкинулось воно за сім кілометрів від райцентру, посередині між двома автомобільними дорогами. Та й коли у вас немає авто чи не встигли на автобус — не біда. Погожої днини прогулятись пішки до Круподеринців через лісове урочище з поетичною назвою Босий брід — одне задоволення.

Цей шлях добре відомий не тільки місцевим жителям чи фахівцям з історії краю. У селі нерідко бувають гості з Росії — науковці та співробітники посольства, оскільки тут у фамільному склепі похований граф Ніколай Ігнатьєв, один із найвидатніших російських дипломатів XIX століття. Їздять сюди і гості з Болгарії, адже внесок цієї людини у здобуття балканською країною незалежності неможливо переоцінити.

За «бідного» гусара замовили слово

Початок кар’єри Ігнатьєва був настільки блискучим, що ніхто б не відважився передрікати, що він доживатиме віку на периферії імперії напівзабутим. Ніколай Ігнатьєв народився 1832 року в Санкт–Петербурзі, у сім’ї високопоставленого військового (пізніше його батько Павел Ігнатьєв стане санкт–петербурзьким генерал–губернатором, а наприкінці служби очолюватиме Комітет міністрів), так що стартовий майданчик виявився чудовим. Закінчивши Пажеський корпус, який тоді вважався елітним військово–навчальним закладом, Ігнатьєв деякий час служив у лейб–гвардійському гусарському полку, затим вступив до військової академії, яку закінчив із великою срібною медаллю (тоді це був рідкісний випадок).

Деякий час Ігнатьєв займав різні посади у військах, потім перейшов на дипломатичну службу. І вже у 24 роки, що для дипломатії вважається віком надто юним, він блискуче проявив свій хист. Його включили до складу російської делегації, що брала участь у Паризькій мирній конференції в лютому–березні 1856 року. Ігнатьєв виявив недогляд російських дипломатів, у результаті якого при встановленні нового кордону частина бессарабських територій мала відійти Австрії, тоді як їх могла собі залишити Росія. Після відповідної аналітичної службової записки, поданої керівництву, Ігнатьєву доручили безпосередньо взяти участь у переговорах — і домагання Австрії залишилися безрезультатними.

Уже цей епізод виразно показує магістральні напрями міжнародної політики Санкт–Петербурга: зовнішня експансія, прирощення територій та розширення сфер впливу. Талант Ігнатьєва був поставлений на службу амбіціям імперії, тим паче що і світогляд його базувався на ідеях панславізму.

Звідси грозити будемо японцю

Деякий час Ніколай Павлович перебував у Лондоні, його планували відправити послом у Персію, однак це призначення не відбулося. Натомість Ігнатьєву доручили очолити військово–дипломатичну місію до Хіви і Бухари. Краї були малодослідженими і небезпечними, досить сказати, що озброєна охорона складалась із п’ятдесяти чоловік. Ігнатьєв вирушив туди у травні 1858 року. На батьківщині вже вважали, що місія загинула, коли несподівано вона повернулась — аж у грудні. І не тільки привезла вигідний торговельний договір, а й звільнила російських невільників, яких утримували в Бухарі.

А вже у березні перспективний молодий дипломат вирушив на Далекий Схід, де виникли серйозні непорозуміння з Китаєм. Уміло скориставшись присутністю в тому регіоні англо–французьких військ, він схилив китайський уряд до підписання Пекінського договору 1860 року, в результаті якого до Росії відійшли лівий берег ріки Амур та території нинішньої Приморської області. Все це уможливило заснування там форту, а затим і міста Владивосток. Тоді ж, у віці двадцяти восьми років, Ігнатьєв отримав звання генерал–ад’ютанта і підвищення в посаді — став на чолі азійського департаменту Міністерства зовнішніх справ.

Архітектор балканської незалежності

Центр європейської політики поступово змістився на Балкани. Потреба мати в тому регіоні досвідченого дипломата стала причиною того, що в 1863 році Ігнатьєва призначають посланником у Стамбул, а через три роки він отримує ранг надзвичайного і повноважного посла. Організувавши розгалужену агентурну мережу, він чудово володіє обстановкою в Османській імперії, що дозволяє йому точно прогнозувати розвиток подій.

У 1875 році в Боснії і Герцеговині спалахнуло антитурецьке повстання, яке перекинулось на Болгарію. Лідери його ставили питання про звільнення від колоніального гніту та здобуття незалежності, але військами султана народні виступи були жорстоко придушено. Ігнатьєв виступив на захист боснійців і болгарів, що підняло йому авторитет у Європі, особливо серед слов’янських народів. Йому належить ідея створення адміністративної автономії Болгарії на чолі з християнським губернатором.

Звичайно, Росія в цьому питанні не відзначалась альтруїзмом, бо мала в регіоні насамперед свої глобальні інтереси. Її цікавив вихід до Середземного моря або безпосередньо, або через контрольовані нею держави–сателіти, і саме цього побоювались уряди західних країн.

У квітні 1877 року розпочалась чергова російсько–турецька війна. Ігнатьєв вважав, що її мали розпочати принаймні на рік раніше, коли турки не були готові до кампанії, а так у них з’явився час, аби підготуватись. Війна закінчилась на початку 1878–го спочатку перемир’ям, а потім Сан–Стефанським договором. Згідно з його умовами, отримували незалежність Сербія, Чорногорія і Румунія, а також створювалось автономне князівство Болгарія, яке розширювалось від Дунаю до Егейського моря. З боку Росії договір підписав Ніколай Ігнатьєв.

Щоправда, йому ж довелось на власні очі побачити, як плоди багаторічної праці дуже скоро — через лічені місяці — було зведено нанівець. Улітку відбувся Берлінський конгрес, на якому інтереси країни представляв граф Петро Шувалов. Унаслідок його недалекоглядності всі вигідні для Росії пункти було анульовано, а Болгарію розділили на дві частини. Відтак боротьба за об’єднання країни тривала ще сім років, аж поки завершилася успіхом.

Болгари виявилися по–справжньому вдячними людині, котра багато зробила для їхнього визволення. У 1902 році графа Ігнатьєва запросили на урочистості з нагоди 25–річчя початку російсько–турецької війни, що принесла народу свободу. На його честь названо село Граф–Ігнатієво, а в багатьох містах його ім’я мають вулиці й площі.

Парадокси імперської вдячності

У російській політиці брали гору тенденції, які суперечили панславістським поглядам Ігнатьєва, тому він змушений був піти з дипломатичного відомства. Втім і на державній службі Ніколай Павлович довго не затримався. Деякий час він був нижегородським генерал–губернатором та міністром державного майна, близько року — міністром внутрішніх справ. Його погляди і дії виявились занадто прогресивними для тодішніх обставин (наприклад, спроба скликати Земський собор). Проти нього налаштовується всесильний обер–прокурор Побєдоносцев, а найкрасномовнішим підтвердженням опали стала власноручна записка царя Олександра, надіслана Ігнатьєву в травні 1882 року: «Взвесив нашу утреннюю беседу, я пришёл к убеждению, что вместе мы служить России не можем».

П’ятдесятирічний генерал — досвідчений, сповнений сил — виявляється непотрібним. Він йде у відставку і незабаром назавжди оселяється у Круподеринцях. Цікаво зазначити, що в різних губерніях Росії графу належало близько сорока маєтків (багато з них перебувало в плачевному стані, бо служба за кордоном заважала контролювати управителів), однак для життя він вибрав мальовничу місцину на Поділлі.

Відтак у політику Ніколай Ігнатьєв уже не повернувся, займаючись хіба що громадською діяльністю (наприклад, був президентом слов’янського благодійного товариства, коштом якого представники південно–слов’янських народів здобували освіту в Росії).

Зосередився він також на розбудові подільського маєтку. При ньому в селі спорудили триповерховий млин, чудову велику церкву, у скрипті якої влаштували усипальню. Тут, на території церкви, споруджено пам’ятник полеглим у російсько–японській війні 1904—1905 рр. — єдиний в Україні. Річ у тім, що племінник і син графа Ігнатьєва (а він мав шестеро дітей) загинули в Цусімській морській битві. Знавці місцевої історії розповідають, що граф Ігнатьєв вклав гроші у будівництво вокзалу в містечку Погребище і нібито навіть збирався протягнути семикілометрову залізничну колію до села, але не встиг — влітку 1908 року помер від серцевого нападу.

До сьогодні збереглись у Круподеринцях і млин на березі Росі (нині недійовий), і церква, і старовинний панський будинок, в якому розташована школа з двома великими музейними кімнатами. Бувають тут різні делегації, іноді приїжджають нащадки Ніколая Ігнатьєва, котрі мешкають і в Україні, і за кордоном, допомагають селянам.

От тільки... порожнісінькою стоїть школа: залишилось у ній усього два класи, в яких разом навчається дев’ять учнів. У селі, яке 1900 року нараховувало 1064 жителі, сьогодні мешкає утричі менше людей. Якщо так і далі піде, то через два–три десятки років уже не буде кому передати унікальну історичну спадщину, якою можуть похвалитись небагато населених пунктів...