Особисто в мене збереглося два чіткі дитячі спогади про нетерпляче очікування. Я не могла ніяк «дотерпіти» до моменту, коли мама дозволить налити у склянку газованої води з вуличного автомата (неодмінно з сиропом!). І коли ж у поштовій скриньці я нарешті знову знайду журнал «Малятко». Минуло чимало років, газовані автомати відправили на смітник історії, змінилося ціле покоління. Але дещо таки лишилося вічним. Тепер уже моя маленька донечка «патрулює» поштову скриньку й щоразу запитує, коли вже прийде ЇЇ «Малятко». Але він досі однаково лишився і «моїм» журналом: той самий собачка з конвертиком, саморобка з жовтою «сорочкою», той самий «дзвіночок» і знайомі з дитинства віршики... Тільки я трохи «підросла». А моєму журналу вже 50 років...
Олесь Гончар, відомий український письменник, свого часу товаришував із «Малятком». Журнал і досі не покидає його родину. «Він з’явився у нас майже 30 років тому, коли нашій онуці Лесі було рочків п’ять, — розповідає дружина письменника Валентина Данилівна Гончар. — Тепер уже її синочки, мої правнучки — Нестор та Дем’ян — залюбки читають «Малятко». Особливо їм подобається саморобка — ось і мені нещодавно подарували одну іграшку, зроблену своїми руками. «Малятко», думаю, виконує добру функцію для наших дітей. Якби ж у кожній українській сім’ї був такий журнал...»
Колись, до речі, так і було. Колишній редактор «Малятка», а нині — член редколегії Анатолій Григорук, який віддав журналові 42 роки життя, згадує: у радянські часи «Малятко» читала вся Україна й цінував увесь Радянський Союз. «На всесоюзних конкурсах періодики ми посідали досить високі місця, — каже Анатолій Іванович. — Скажімо, «Мурзилка» чи «Весьолиє картінки», які були флагманами і певними еталонами в дитячій періодиці, отримували дипломи нижчого гатунку, ніж «Малятко». Це при тому, що наші можливості були значно скромнішими».
То були «золоті» часи для видання. «Малятко» був єдиним у Радянському Союзі журналом, адресованим винятково дошкільній аудиторії. Виходив він «під крилом» ЦК Комсомолу і мав шалені тиражі — аж до мільйона! Та й коштував копійки. Кожен дитячий садочок, причому по кілька десятків примірників, передплачував журнал. Із ним активно працювали вихователі.
Часи змінилися, і зараз ситуація інша: «Малятко» має тираж 36 тисяч і живе значно сутужніше, ніж у радянські часи. Але попри все, власне обличчя не втратив — виходить на сучасному папері, із гарними ілюстраціями та відшліфованим художнім словом. До того ж коштує удвічі–тричі дешевше за розрекламовані видання. І лишається одним із найбільш передплачуваних журналів в Україні.
Щоправда, виживати некомерційному дитячому журналові складно: тим більше всі видання в Україні працюють в однакових ринкових умовах — що журнал «Ліза», що «Малятко». «Вкладати гроші в рекламу ми не можемо, — говорить відповідальний секретар журналу Лідія Андрієць. — Це одразу позначиться на вартості «Малятка», а ми розуміємо: наш читач — це не надто багаті люди».
Водночас на допомогу від держави «батьки» «Малятка» не сподіваються. «Ми не чекаємо фінансової підтримки від інститутів влади, — запевняє редактор «Малятка» Зінаїда Лещенко. — До держави ж ми свого часу зверталися по єдине: просили посприяти, аби наш журнал передплачували у дитячих садках та бібліотеках Півдня і Сходу — в російськомовних регіонах. Ми й самотужки передплачуємо для бібліотек, дитячих будинків «Малятко», але наші можливості дуже скромні. Тоді чиновники нам відмовили — ніхто не зацікавився цим».
Зате діти ще й як цікавляться «Малятком» — про це свідчить і рясна пошта: редакція отримує щомісяця сотні дитячих «звісточок». «Перші малюнки, перші кривулечки на сторінках — це, повірте, зворушує до сліз. «Малятко, я тебе люблю» із пропущеною літерою — найцінніше зізнання для нас», — запевняє пані Зінаїда. Активно відгукуються дітлахи на різноманітні творчі конкурси, надсилають фотографії. І жоден дитячий лист не лишається без відповіді — кожен маленький дописувач отримує від «Малятка» фірмову листівку та персональне вітання від улюбленого журналу.
За «Малятком» можна вивчати історію дитячої літератури. Член редколегії Оксана Кротюк розповідає: свого часу на сторінках журналу вважали за честь виступати такі метри, як Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Наталя Забіла, Платон Воронько та інші. Та якісна дитяча література й досі лишається взірцем для видання. Тим більше що нині з гарним художнім словом для дітей зовсім сутужно. Анатолій Григорук визнає: ще за радянських часів «Малятко» відчувало брак повноцінного художнього матеріалу, а тепер узагалі дитяча література переживає справжній голод.
Між іншим, дитячі психологи кажуть: саме завдяки якісним журналам дітям можна прищепити любов до читання. Адже у книжці тексти одноманітні, малюкам швидко стає нудно. А тут — і віршик, і казочка, і завдання.
Зараз на ринку дитячої періодики видань — хоч греблю гати: лише офіційно в Україні зареєстровано понад 150 журналів. Якість більшості з них залишає бажати кращого. «На жаль, у цю сферу прийшли люди, які керуються тільки меркантильними інтересами. У них досить приблизне уявлення, що таке художнє слово, література для дитини, — каже Анатолій Григорук. — Зараз дуже багато підробок, загравання з дитиною, спекуляцій. Це жирна кістка для критики, а її немає. Дитячою літературою по суті в нашій державі ніхто зараз не займається».
Творити для малюків не кожному під силу. «Максим Горький колись казав: для дітей треба писати так само, як і для дорослих, тільки краще», — зауважує Анатолій Григорук. Над цією істиною чимало «літераторів» не замислюється. «Мені здається, ця посередня література для дитячого організму — як сахарин, — розмірковує пан Анатолій. — Вона не зачіпає душу, лише тримає в полоні голої уваги — достукатися до душі, зачепити якісь струни вона не здатна».
У «Маляткові» ж запевняють: їхнє художнє слово покликане пробудити в маленьких українцях Людину. «Хтось обирає глянцеву цяцьку і до неї якийсь доважок, — каже Зінаїда Лещенко. — Ми ж спокушаємо читача не цяцькою, а змістом». І так уже 50 років.
Мало хто знає, але книжка — ідеальний подарунок на День святого Миколая. Книжка вміщається під подушку, не розтає, не бруднить постіль, не впирається в потилицю, а якщо її підібрати правильно і з любов’ю — приносить щастя, що триває значно довше, ніж радість від цукерок і мандаринок. Отож, поки є час, радимо зайти до книгарні й підібрати кожній дитині по книжці під подушку. >>
Знаний письменник Тарас Прохасько давно хотів написати книжку про життя великої родини кротів упродовж одного року. За його міркуваннями, дорослому читачу ця тема не надто пасує. У співавторстві з дружиною Мар’яною він уперше змережив затишний казковий світ для дітей і батьків про єдність та індивідуальність у сім’ї «Хто зробить сніг», який планує продовжити у ще одній дитячій повісті. >>
Якщо ви одного прекрасного дня, повернувшись додому, побачите на робочому столі свого комп’ютера замість звичної заставки усміхнену мордочку вужа Ониська, можете не сумніватися — ваша дитина уже встигла познайомитися з новими мультимедійними аудіокнигами, які пропонує юним читачам вінницьке видавництво «Теза». А це значить, що відтепер вам потрібно буде докладати удвічі більше зусиль, щоб відвоювати у нащадків комп’ютер, бо крім цікавого тексту, професійно начитаного й аранжованого, тут є ще цікаві ігри, мозаїки, розмальовки та інші цікавинки, відірвати від яких дитину дуже складно. Або навпаки: ваш синочок чи донечка удвічі швидше прибиратиме у квартирі чи вчитиме уроки в обмін на дозвіл погратися з диском за мотивами творів Сашка Дерманського, Лесі Ворониної чи Галини Малик. Причому диски дозволяють одночасно і гратися, і слухати твір. >>
