Хочу розповісти про події 65–річної давнини, учасниками яких була сім’я батьків моєї дружини Білоус (Басюк) Галини Миколаївни в роки Другої світової війни.
Батька моєї дружини, Миколу Петровича Басюка, в перші дні війни мобілізували офіцером на фронт. 27–річна його дружина Валентина Яківна залишилася в Києві з трьома неповнолітніми дітьми: двома синами і дочкою — їм не пощастило евакуюватися, й вони опинилися в окупованому Києві фактично без засобів існування. А у травні 1943 р. їх, як і кількасот киян, заарештували німці, повантажили у товарні вагони й повезли в Німеччину. Але, мабуть, через те, що прямі шляхи до Німеччини було запружено ешелонами з військами і військовою технікою, то бранців повезли обхідним шляхом — ешелон із майбутніми остарбайтерами попрямував не на захід, а на південь. У кожному вагоні, крім людей, було по двоє озброєних німецьких вартових.
Через кілька днів їхній ешелон зупинився на залізничній станції «Котовськ», де були також ешелони з німецькими військами і технікою. Тут, на першій платформі, відчепили п’ять товарних вагонів із людьми. Вночі налетіли на станцію «Котовськ» радянські літаки й почали бомбити. Одна з бомб влучила в передостанній вагон із людьми. Передні вагони від удару зрушили, покотилися по схилу із наростаючою швидкістю й наздогнали поїзд із німецькими військами і технікою, який спішно покинув станцію. Товарні вагони з людьми вдарилися в останній вагон військового ешелону, виникло зчеплення, і поїзд потягнув вагони з людьми за собою. Казали, що цей поїзд у степу розбомбили радянські літаки, а німецькі солдати, які залишилися живими, розстріляли наших людей...
Останній вагон із п’яти, що стояли на першій платформі, і в якому була сім’я Басюків, від вибуху відкотився на кількадесят метрів назад і зупинився. Під час бомбардування і стрілянини з літаків та німецьких зеніток охоронці вагонів розбіглися, а за ними — люди.
Валентина і діти кілька днів переховувалися в бур’янах за містом, але голод і холод привів їх знову в Котовськ. Їм дала притулок якась сім’я на своїй приватній садибі, здається, по вул. Луначарського. Там вони мешкали в літньому будиночку, який стояв у дворі садиби.
Як майже чотири роки прожила мати з трьома дітьми без засобів для існування — тільки Богу відомо.
Батько Микола Басюк дійшов до Берліна, а звідти його перекинули воювати на Далекий Схід. Лише наприкінці 1946 року він знайшов свою сім’ю.
Але в Києві для тих, хто воював після 9 травня 1945 р., уже житла не було. То сім’ї Басюків довелося мешкати кілька років у селі Орани Київської області...
Хотілося б, щоб хтось, кого зацікавить мій лист, відгукнувся й повідомив додаткові відомості про долю інших людей, що були у вагонах. Якщо людей із вагонів, що зчепилися з поїздом, фашисти дійсно розстріляли, то де вони поховані, чи є на тому місці хоч якась могила чи пам’ятник?
...Батьки довго листувалися з тими людьми, що дали прихисток сім’ї. З часом зв’язки обірвалися, можливо, тому що в 1960 році передчасно померла мати, в якої воєнні роки забрали так багато фізичних і душевних сил.
У 70–х роках ми з дружиною спеціально зробили пересадку на поїзд у Котовську, шукали садибу–рятівницю, але не змогли знайти. Надсилаю вам копію світлини вродливої Валентини Миколаївни, з товстою косою до пояса. Фото було зроблене за кілька днів до початку війни.