Юрій Павлович: «Це мій художньо оформлений мисливський трофей».
«Будете в Кутах — знайдіть Юрія Павловича. Рівних йому різьбярів в Україні немає. Гарантую», — сказав, як прибив авторитетну мистецьку печатку, косівчанин Роман Стринадюк. Йому можна вірити на слово, бо теж — майстер. Таких старовинних рушниць та пістолів, які виготовляє він, сьогодні не робить ніхто. Хоча похвала знаного зброяра ще торік видалася дещо гіперболізованою, тим паче що обидва майстри у минулому — затяті мисливці. Та, побувавши в Кутах, розташованих на лівобережжі Черемошу, сумніви розвіялися: в оцінці Павловича пан Роман уцілив у десятку.
Від робіт 68–річного кутського різьбяра справді неможливо відвести погляд. З’ясувалося, що не один я з порога потрапив під його художній гіпноз. На фестивалі «Великдень у Космачі» від тарелей Павловича довго не відходив Віктор Ющенко, а його дружина Катерина майже побожно запитала: «Чи можна це придбати?». У відповідь почула несподіване: «Ні, пані Катерино, це не продається». Чому різьбяр, котрий чи не першим отримав із рук Віктора Андрійовича почесне звання «Заслужений майстер народної творчості», відмовив тодішній першій леді держави, великій шанувальниці українського декоративно–ужиткового мистецтва? На те були особливі причини.
— Пане Юрію, за стилем життя ви, мабуть, більше схожі на схимника, ніж на сучасного митця. Адже навіть у Кутах — сам пересвідчився — мало хто знає не тільки про ваше місцеперебування, а й про унікальний дар різьбяра. Чим викликана така конспірація?
— Майже все моє творче життя було пов’язане з художньою обробкою деревини — оформляв із колегами інтер’єри багатьох об’єктів в Україні та Молдові. Це була робота заради хліба. Душа ж вимагала сповіді, але я ніколи тоді не мав достатньо часу, аби піднятися над буденщиною. Тепер маю. Облаштував собі усамітнене середовище існування, схоже на земний рай. Не в сенсі розкошів, а щодо можливостей безперервної творчої праці. Я тепер дуже щасливий, бо можу робити те, що хочу, й без поспішності. І мені ніхто не заважає. Великих грошей не потребую — на кулешу і бринзу вистачає пенсії. Швагер і сестричка створили умови, за яких нині ні на що не відволікаюся. Я ізолював себе від суєти — і в цьому найбільша розкіш.
— Хтось із відомих, між іншим, зауважив, що талант потребує визнання і заохочення. Невже ви зовсім байдужі до променів слави?
— Мені зараз не потрібні ніякі премії чи показова похвала. Помпезне визнання для мене — як нуль, перекреслений десять разів. Єдине, в чому маю надзвичайну потребу, — час. На жаль, він летить, як куля після пострілу. Мушу поспішати, бо маю стільки задумок — знадобилося б зо три життя, аби їх реалізувати. Нині майже ніхто з різьбярів не працює творчо. Якусь тарілку ще хтось утне, а решта зосередилася на прибутковішому ширвжитку.
Колись професор Володимир Шухевич, дід майбутнього Головнокомандувача УПА, у п’ятитомній праці «Гуцульщина» законсервував тогочасний світ гуцулів, їхній дух, звичаї та вірування. Я хочу за допомогою різця і дерева зберегти те, що ще можна зберегти. Багато побутових речей горян уже зникло безповоротно. Їх не побачиш у жодній етнографічній експозиції, але вони будуть увічнені в моїх роботах.
— Благородна мета, проте доступ до ваших праць, наскільки я знаю, обмежений вузьким родинним колом.
— Творити тільки для власного задоволення — це гріх. Результати моєї праці невдовзі зможуть побачити всі охочі. Стараннями племінника в Кутах уже виросла ошатна будівля, весь третій поверх якої призначений для родинного музею. Я мушу заповнити його своїми роботами. Тому й не продаю жодної з них, працюю дуже напружено. Завершена таріль упродовж місяця — моя виробнича норма. Інколи почитаю вірші, заспокою душу. Без поезії не можу. У мене настільні книги — «Кобзар» Тараса Шевченка і «Рубаї» Омара Хайяма. Вони допомагають глибше зазирнути у суть речей, бо з першого погляду мало що побачиш. Я з власної волі створив собі такий світ і мушу ні на що другорядне не зважати, бо смертний, як усі. На три життя не можу розраховувати.
— Невже ваші роботи не прикрашають кабінети високих чиновників?
— Чому ж, табу на продаж своїх творів я встановив кілька років тому, коли твердо вирішив створити свій музей. А до того в мене замовляли речі для поважних персон. Президент Леонід Кучма, приміром, подарував мій альбом–шкатулку «Лірика Карпат» королю Карлу ХVІ Густаву. Шведський монарх, розповідали очевидці, відразу заповнив його кубинськими сигарами і поставив на свій робочий стіл. Та це — в минулому. Незабаром мої роботи стануть доступними усім. І ні в кого із сильних світу цього не виникне спокуса щось присвоїти, бо з музею виносять враження, а не експонати.
— Це ви по собі хочете залишити таку пам’ять?
— Так. Гуцульщина — моя духовна Мекка. Нічого подібного у світі немає. Зауважте: приїхав сюди Михайло Коцюбинський — з’явилися «Тіні забутих предків». Пізніше вірменин Сергій Параджанов за мотивами цієї повісті зняв безсмертний фільм. Поляк Станіслав Вінценз написав тетралогію «На високій полонині», яку європейські вчені називають «Енциклопедією гуцульської духовності» або «Карпатським зеленим Євангелієм». Сподіваюся, і я своїм скромним внеском зміг поповнити цю скарбницю.
— Як народжуються задуми ваших робіт — тематично різнопланових, надзвичайно насичених композиційно і філігранних щодо техніки виконання?
— По–різному буває. Здебільшого, купую щорічник «Гуцульський календар» і в ньому знаходжу всі визначні дати з історії рідного краю та його видатних людей. Торік у березні виповнилося 160 років від дня народження Володимира Шухевича, то з цього приводу я зробив файний триптих «Вікно в гуцульський світ». В осерді кожної з трьох тарелей традиційного для мене діаметру 60 сантиметрів помістив портрети знакових постатей. На центральній — самого професора, на бокових — патріарха гуцульського різьбярства Юрія Шкрібляка та Параски Чукутихи з люлькою, світлина якої, зроблена Миколою Сеньковським, у 20–ті роки минулого століття удостоїлася золотої медалі на фотовиставці в Парижі. Довкола портретів вирізьбив майже сотню мініатюрних речей і предметів побуту горян, сценки з їхнього життя, гуцульську церкву і гражду. До ювілейних річниць чи сумних дат створив із віршованими присвятами портрети короля гуцулів Лук’яна Кобилиці, Станіслава Вінценза, Параски Плитки–Горицвіт. Окрема таріль присвячена плеяді знаменитих гуцулів усіх часів. Їх я вибрав дванадцять — за кількістю апостолів. Оздоблюю мисливські трофеї, роблю пістолі й бартки.
— Вирізьблені вами на дереві портрети надзвичайно виразні. Не всякий художник навіть за допомогою пензля досягає такої схожості з оригіналом.
— У Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва я досконало вивчив пластичну анатомію людини, тому навіть у мініатюрних портретах стараюся дотримуватися бездоганних пропорцій. Крім того, на основі класичної гуцульської різьби, після тривалих пошуків і самовдосконалення, виробив власний стиль, який ніде більше не повторюється. Це підтверджують авторитетні мистецтвознавці.
— Із придатних для художнього різьблення матеріалів ви працюєте тільки з грушею?
— Ця деревина найважче піддається обробці. Вона — найтвердіша з «різьбярських» порід, зате має унікальний природний колір і добре зберігається. Заготовки треба витримувати не менше п’яти років. Виготовляю з груші не тільки тарелі, а й руків’я барток — знаменитих гуцульських топірців. До речі, одну з них я подарував Вікторові Ющенку, якого шанував і продовжую глибоко шанувати.
— То ви у своєму ізольованому творчому світі теж не вбереглися від політичних подразнень?
— Як і кожному свідомому українцеві, мені прикро за державу. Ющенко був єдиним з–поміж можновладців носієм українського духу. Він думав, що відбудує Батурин, нагадає своєму народові про його славне козацьке минуле й українці возродяться як велика нація. На жаль, народ нині передусім хоче хліба, бо він — обманутий і голодний. Але все так не буде.
— За що ж третій Президент незалежної України удостоївся від вас іменної бартки?
— То, на мій погляд, цікава історія. Якось на початку сімдесятих років минулого століття до рук потрапив популярний журнал «Наука и жизнь». На одній із його сторінок я побачив знімок надгробної плити, яка на Соловках прикрасила могилу останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Її власним коштом встановив закарпатський поет, мій однофамілець Олександр Павлович. Той журнал десь загубився, але вчинок земляка (я також народився на Закарпатті) зберігся в пам’яті й нагадав про себе в 2004–му, коли Віктор Ющенко балотувався в Президенти. З матеріалів відомого політичного діяча і журналіста української діаспори Петра Мірчука я довідався про те, що претендент із Хоружівки — нащадок знаменитого козацького роду Ющенків–Калнишевських. Тоді й згадав прочитану в журналі історію і вирішив: якщо цей Ющенко стане Президентом, то я мушу йому щось подарувати знакове. За булаву не брався, бо це вже — розтиражований атрибут влади. Я зробив йому бартку — вічний символ моєї Гуцульщини, яку Віктор Андрійович відкрив для себе ще в молодості й ніколи не соромився висловлювати до неї свою любов.
Родоначальником класичної гуцульської різьби вважається Юрій Шкрібляк, який народився в селі Яворів неподалік Косова в 1822 році. Він прикрашав свої вироби — баклажки, барильця, тарелі, хрести, чаші, топірці, пістолі, кріси, порохівниці — пласкою й ажурною різьбою, геометричним орнаментом, інкрустацією металом або мідним дротом. Його роботи з незмінним успіхом експонували на численних етнографічних виставках.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
