Піонерські «трудодні»

19.05.2010
Піонерські «трудодні»

Плакат для юних ленінців 1930–х.

Кажуть, що у СРСР не було експлуатації дитячої праці. Але ж годували дітей не «за так». Усі мали працювати, щоб їсти. Дорослі вистоювали день біля заводського верстата, а діти — тупцяли під будинком «куркуля», у сніг і дощ вигукуючи гасла про колгосп і тиснучи на психіку господаря. У 1930–ті малеча працювала також донощиками, войовничими безбожниками та «державними» грабіжниками: тисячі піонерів із міст спроваджували до сіл відбирати хліб. Недарма дорослі товариші, які в молодості промишляли грабуванням банків, придумали організацію «юних ленінців», засновану 19 травня 1922 року. Під час війни малолітніх партизанів та синів полків часто безжально посилали на смертельні завдання. А в «холодне» повоєння миловидні тінейджери з червоними краватками прокладали шлях ідеям «світової революції» у душах юнацтва різних країн.

 

«Червоні дияволенята»

«Був березень 1933 року...». Це — початок нарису С. Залєської «Завжди в піонерськім строю» з книжки «Діти–герої». Сирота Ваня Василенко, якого пригрів колгосп на Харківщині, став одним із перших сільських піонерів. «Куркулі, підкуркульники, глитайські прихвосні всіляко намагались розвалити колгосп», — ідеться в нарисі. Якось сестра знайшла біля воріт записку з погрозами, яку підкинув «хуторський глитай, якого вислали, а він втік». Піонер не злякався, а пішов на місце, «де була колись садиба глитая». Побачив, що в «одному місці земля запалася, може, там ховають хліб». Колгоспники влаштували засідку. Після стрілянини «бандити» разом із «хутірським глитаєм» утекли. А якось підстерегли Ваню, — отоді, «в березні 33–го, серед поля» і вбили...

Таких «правдивих» історій багато в товстелезній книжці «Діти–герої», виданої у 1979 році накладом 65 тисяч. Є там історія і про піонера Васю Шишковського з карпатського села. Васю мати не пускала до нової школи, бо знала, що «вчитимуть дітей так, щоб вони рідну мову батьків своїх забули». Почувши таке від хлопчика, вчителька «після уроків пішла до райкому»... В іншому нарисі розповідається, як «Баба Палажка на все село рознесла чутку, що піонери — це дияволи в червоних галстуках». Утім такої думки дотримувалася не лише «Баба Палажка». Більшість батьків попервах не дозволяла дітям вступати до піонерів та комсомольців, хоча й знали, що вища освіта для «ідеологічно не вишколених» буде недоступною. Однак наполягали: з диявольщиною — жодних союзів. А як інакше? У переддень релігійних свят піонерів посилали ходити зі смолоскипами по місту чи селу і вигукували антирелігійні гасла. Найбільші релігійні свята перетворювали для школярів у суботники і недільники. Скажімо, на Великдень треба було будь–що садити дерева або ж носити колоди. І на обід крашанок не брати: побачить директор — покарає.

Пожива з конфліктів

Влада провокувала конфлікт поколінь: «пролетарську» молодь відмежовували від батьків. «І ранній радянський лад із його ставкою на комсомольців — «Комунізм — це молодість світу», і ранній націонал–соціалізм мали виразні риси «молодіжної культури», — писав відомий культуролог Сергій Аверинцев у праці «Солідарність поколінь як чинник громадянської свободи». Він переконаний, що тоталітарний режим експлуатував генераційні розбіжності. Аверинцев нагадує, що ранній більшовизм пропагував «розкріпачення» з акціями «Геть сором!», згодом ця гра перейшла в іншу: плекання ідеалу «міцної» сім’ї, причому «зміст тієї й іншої тактики той самий: прагнення тоталітаризму систематично витісняти всі людські взаємини й підміняти їх собою».

Водночас більшовицька сис­тема провокувала конфлікт «класів» серед дітей. Когось залякували і тримали голодним, когось — підгодовували. «У голод, як ми ходили в школу, там давали дітям чай і цукор. Тільки тим давали, чиї батьки в колгоспі. А інші стояли в стороні й слину ковтали», — розповідає Віра Очеретян, 1924 року народження, з села Козичанка на Київщині. «Як голодовка була у 1932—33 роках, я в 1–2 клас ходила, то їсти давали дітям, батьки яких пішли в колгосп, — згадує Катерина Ходак із Житомирщини. — Мій батько вважався «багатшим» — хата в нас була крита залізом. Так не давали чаю. А потім стали давати всім, тільки за гроші — по 2 копійки. Між старшокласниками були такі, батьки яких вважалися біднішими, так їх уже в начальнички! Вони на уроки не йдуть, ріжуть хліб у їдальні, а тоді чай розносять. А «куркулям» і за гроші не хотіли давать». Такий підхід до школярів був системним по всій підрадянській Україні та в місцях заслання «куркулів». В Архангельську в 1932—1933 роках дітям депортованих не давали шкільних сніданків, а також талонів на одержання одягу. Про це писав Роберт Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи».

Малолітні політв’язні

«Дітей, чиїх батьків знищив режим, виховували за допомогою методів, які розбудили в них найзвірячіші інстинкти, внаслідок чого вони стали найогиднішими прислужниками цього ж режиму, — зазначав Роберт Конквест. — Нам може не подобатися, коли «добре вгодовані діти комуністичної номенклатури, юні піонери, котрі бачили, як виловлювали голодних селян у Харкові, повторювали, мов папуги, слова ненависті, вивчені в школі. Нам може здаватися огидним, коли ми чуємо про піонерський загін, який затримав двох жінок (в однієї чоловіка стратили, а в другої заслали) за те, що вони зібрали для себе кілька колосків пшениці (згодом жінки опинилися у таборі на Крайній Півночі). Але все це було насправді».

Піонерів у голодні роки «мобілізували» наглядати на полях. У хрущовські часи можна було почути запізніле визнання того, що найпершим завданням усього комсомольського виховання 1930–х років було «вишукувати та розпізнавати ворога, якого належало «усувати засобами економічного тиску, організаційно–політичної ізоляції та методами фізичного знищення».

Сиріт «куркульських» не завжди вдавалося «перевиховати». Безпритульні ж на вулицях міст і біля залізниць­ дуже заважали «ідеальній картинці» Країни Рад, твореній для іноземців. 7 квітня 1935 року видано указ, який узаконював страту 12–річних і старших дітей, однак, за історичними даними, ще 1932 року вийшло конфіденційне розпорядження «стріляти в дітей, які обкрадали залізничні вагони». У 1930–ті підлітків нищили й за політичними мотивами. Як свідчив Іван Багряний, «тюрми СРСР тих років знають серед політичних арештантів багато юнаків і юнок від 14 років. Під рубрикою політичних злочинців ішли навіть школярі, обвинувачувані в націоналізмі, опортунізмі, політичному бандитизмі».

«Агенти миру»

Зі звіту представника комітету Національних рад Християнської спілки молоді США і Канади Едгара Маківстена про подорож до СРСР 1929 року дізнаємося про шкільний парад напередодні святкування річниці Жовтневої революції, на якому група дітей була споряджена протигазами. Наступного дня в Одесі на параді комсомольці несли багнети. Через пропаганду в пресі люди переконані, що Польща і Румунія, підбурювані Англією і Францією, жадають війни. Таким чином ще за 10 років до початку ІІ Світової радянську молодь готували до військових акцій.

У роки війни піонери гинули в боях, часто — замість дорослих. Нещодавно стали відомими сторінки безпартійного спротиву нацистам у Ворзелі. Вірогідно, так було загалом по Україні. Організацію створили 13–14 річні підлітки у листопаді 1941 року — тільки–но увійшли німці. Згодом до них долучилися дорослі. Підлітки діставали зброю, підривали залізничні мости й ешелони. Водночас, партизанка Валентина Філіповська згадує, що «лісові діти» мріяли виспатися. «Старші товариші» відсипалися в землянках, а малих посилали на складні завдання. Діти ж, за словами партизанки, хотіли довести старшим і самим собі, що вони «недарма на світі живуть». Коли в селищі відновили радянську владу, юних підпільників зібрали у «винищувальний загін», підпорядкований НКВС. Удень хлопці ходили до школи, а вночі ловили дезертирів. Хотілося лише одного — виспатися, — згадує Володимир Терехов. Згодом він уже як професійний військовий пережив ще два жахіття — випробування атомної зброї за Уралом у 1954 році і екстрим на Чорнобильській АЕС у квітні 1986–го. Утім і досі вірить, що Радянський Союз приніс визволення не лише Європі, а й Африці, Індії, Китаю.

Як же не вірити: про це всі газети чи не щодня писали. Про те, як третьокласник Вітя навчався ненависті з піонерських газет і розповідей старших, розповів у своєму нарисі «Гартуємо звитяжців» Василь Сухомлинський. «Ось мати, плачучи, пригортає до грудей немовля, в очах її крик: пощадіть! Та невблаганно дивляться чорні дула автоматів... А ось лежать трупи жінок, старих, дітей... А поряд у газеті надрукована замітка про те, що в далекій країні В’єтнам, в одному селі, американські солдати зігнали всіх жителів і розстріляли їх», — описує видатний радянський педагог газетну інформацію. Маленьке Вітіне серце затремтіло від болю і ненависті... «Велика місія наша полягає в тому, щоб озброїти кожну душу гнівом, непримиренністю до ворога, — навчав Сухомлинський. — І щоб зброя ця завжди була готова до дії».

 

ЦИТАТА «УМ»

«Радянська влада завжди піклувалась про своїх маленьких громадян... У радянській країні у дітей було дійсно щасливе дитинство. Прийшовши в 1991 році до влади, буржуї відняли у дітей це щастя. Вони намагаються скомпрометувати радянську історію, змусити людей забути про великі досягнення соціалізму, досягнуті під керівництвом Комуністичної партії, в тому числі турботу про підростаюче покоління, виховання його на славних ратних і трудових подвигах старших».

Із сайту Хмельницького обкому Компартії України.

 

ДОВІДКА «УМ»

Піонерську організацію було утворено рішенням Всеросійської конференції комсомолу 19 травня 1922 року. Ставила за мету виховання дітей, вірних комуністичній партії. Всесоюзною піонерською організацією керував комсомол, який, у свою чергу, контролювала КПРС. Клич піонерів: «До боротьби за справу комуністичної партії будь готовий!», відповідь: «Завжди готовий!». Атрибути піонера — червоний (кольору крові) галстук і піонерський значок із зображенням Володі Ульянова. У СРСР для піонерів виходило друком понад 25 газет і журналів.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>