Родичка Шевченка Ольга Шарапа.
Із Тарасом Шевченком черкащанку Ольгу Шарапу, яка є директором Черкаського музею «Кобзаря», пов’язує не тільки посада. Вона ще доводиться поету і прапраправнучкою по братові Микиті. Ольга Михайлівна родом із рідного села Тараса Григоровича — Кирилівки, яке тепер називається Шевченкове, що у Звенигородському районі. У цьому селі досі мешкає багато поетової рідні не лише по брату Микиті, а й по брату Йосипу та сестрах Ярині й Катерині. Ольга Шарапа каже, що уперше усвідомлено дізналася про те, що вона родичка «того самого Шевченка», вже коли пішла в школу — тоді їй про це сказала мама, сільська вчителька. У школі до цього ставилися спокійно, адже в селі було чимало родичів Кобзаря. А в Київському університеті, де пані Ольга навчалася на філолога, про це ніхто й не знав. Своїм корінням із великим Шевченком Ольга Михайлівна ніколи не вихвалялася, бо, як сама каже, «моя заслуга в цьому найменша».
Понад двадцять років тому пані Ольга стала ініціатором створення Музею «Кобзаря» — єдиного такого в Україні та світі. Вона добилася того, аби він розмістився в колишньому маєтку купців Цибульських на Хрещатику, в якому в 1859 році бував Тарас Шевченко. Сьогодні в цьому Музеї однієї книжки можна побачити рідкісні зібрання «Кобзаря», тут відкрито шевченківську вітальню, а Ольгу Михайлівну в Черкасах називають справжньою берегинею духовної спадщини свого великого родича...
Створити в Черкасах Музей «Кобзаря» родичка Тараса Шевченка надумала ще в 1987 році, коли працювала науковим співробітником у Черкаському обласному краєзнавчому музеї. «Шевченко не раз бував у Черкасах, а його музею тут немає. Ця думка мені спокою не давала», — зізнається «УМ» пані Ольга. Вона каже, що мріяла, аби він був не такий, як інші. У тих роздумах і народилася ідея започаткувати Музей однієї книжки та зібрати в його фондах усі «Кобзарі», видані при житті Тараса Григоровича й після його смерті.
Зі своєю ідеєю вона вперто ходила по владних кабінетах і доводила, що такий музей потрібний не лише Черкащині, котра є батьківщиною Шевченка, а й усій Україні. Її почули: Черкаська обласна рада таки ухвалила рішення про створення Музею «Кобзаря».
Ольга Михайлівна пригадує, як спочатку під приміщення Музею однієї книжки в Черкасах виділили старовинний будинок на дніпровських кручах. Тут свого часу бував Тарас Шевченко, доказом чого була меморіальна дошка на фасаді будинку. Музей «Кобзаря» розпочинався тоді з однієї шафи, стола та невеликого зібрання книг, з якими в те приміщення перебралася нова директорка.
Але згодом, розповідає Ольга Шарапа, вона з’ясувала, що будівлю, котру в місті вважали «шевченківською», зведено у 1913 році, тож Кобзар у ній ніяк не міг бувати. З цим своїм «відкриттям» родичка Шевченка знову пішла по владних кабінетах. Вона доводила, що новому музею місце в колишньому будинку купців Цибульських, який зберігся в центрі на Хрещатику і в якому точно бував Тарас Григорович.
«Довелося зіставляти кілька документів і переконувати, що саме на будинку Цибульських треба встановлювати меморіальну дошку. Адже Шевченко гостював у братів Цибульських чотири дні. Тут він написав два вірші — «Сестрі», «Колись, дурною головою...», намалював краєвид «У Черкасах», — зазначає Ольга Михайлівна. Завдяки її зусиллям музей таки переселили в історичний маєток Цибульських.
«Вирішили, що відкриємо Музей «Кобзаря» до травня 1989 року, який ЮНЕСКО визначило роком Шевченка. Але будівельники не вправлялися, ремонт затягувався. І тоді ми написали на паркані великими літерами: «Українці! Кому не байдужа доля української культури — приходьте на суботник!», — пригадує Ольга Шарапа.
Вона каже, що на ту пору саме повіяло українським духом. І на суботники почали приходити люди, для яких патріотизм був не порожнім звуком. Вони працювали у вільний час, прискорюючи відкриття музею. Вже коли його відкрили, з тих добровільних помічників й утворилося в Черкасах громадське товариство «Заповіт». Більше сотні шанувальників таланту Кобзаря, палких патріотів України, по кілька разів на тиждень збиралися у підвальному приміщенні музею. Вони власним коштом організовували там лекції, вивчали українські народні пісні та колядки, опановували традиційну техніку української вишивки. Черкаський «Заповіт» також популяризував українську книгу, навіть відправляв посилки в сусідню Польщу, за свої гроші «заповітівці» передплачували українські газети для черкаських шкіл, організовували вечори Василя Симоненка, їздили на козацькі свята до Запоріжжя.
«Ті зібрання не всім подобалися. І на музей наслали перевірку. Тож у 1991 році «Заповіт» закрили. Але чимало членів нашого товариства потім пішло в партії демократичного спрямування», — наголошує Ольга Шарапа.
«Цей музей — краща частина мого життя», — зізнається прапраправнучка Шевченка. Вона справді багато зробила для того, аби зібрати й популяризувати творчість Шевченка, аби до музею йшли люди і щоб там було що побачити. На придбання колекції «Кобзарів» у радянські часи було витрачено 20 тисяч карбованців. Нині у фондах цього музею більше тисячі книжок Тараса Шевченка, виданих у різні часи, в тому числі й надзвичайно рідкісні. Ользі Михайлівні вдалося придбати для музею кілька унікальних колекцій «Кобзарів» і літературу про них.
«Мені так хотілося дістати перший «Кобзар» Шевченка, виданий у 1840 році. Він дуже рідкісний, їх є всього до десятка у світі. Коли дізналася, що харківський колекціонер Євген Артеменко має цей «Кобзар», то втратила спокій і сон», — каже пані Ольга. Вона довго вмовляла колекціонера, і таки переконала продати зібрання черкаському музею «Кобзаря», хоча розжитися таким скарбом воліли й інші музеї України. Ще одну рідкісну колекцію «Кобзарів», серед яких і два десятки дореволюційних видань, жінка придбала в Сумах у тамтешнього колекціонера Сергія Миколайовича Арбузова. Частину своєї колекції «Кобзарів», на її прохання, подарував музею й волинський колекціонер Микола Павлович Куделя.
Тижня не минало, щоб директорка Музею «Кобзаря» не їхала до столиці й не обходила букіністичні магазини в пошуках книжок свого великого родича. Раритетні видання на її прохання надсилали навіть із Санкт–Петербурга — це був прижиттєвий «Кобзар» Шевченка і ще дві рідкісні книжки поета. Тепер у фондах музею є «Кобзар» 1860 року, який видав меценат Платон Симиренко, є «Буквар южнорусский», який Шевченко видрукував своїм коштом і розіслав по недільних школах України, є твори Шевченка у двох томах, видані у Празі 1876 році, є «Кобзар» та поема «Гайдамаки», датовані тим самим роком, є «Кобзар» 1914 року. Є «Кобзарі», перекладені на сорок п’ять мов. Аби про фонди музею знало якомога більше людей, тут видали спеціальний каталог. А недавно вийшов у світ сигнальний екземпляр, підготовлений науковими працівниками музею, популярного видання «Шевченківські Черкаси».
З ініціативи Ольги Михайлівни та завдяки коштам державної програми «Золота підкова Черкащини» в музеї створено Шевченкову світлицю, в якій відбуваються виставки картин. Завдяки цьому вже вдалося сформувати мистецький арсенал на шевченківську тематику.
«Нема такого, щоб ми сиділи і спочивали на лаврах. Якщо вийшло якесь видання про Шевченка, то ми повинні його знайти і придбати. На жаль, чимало часу та сил витрачається на пошук грошей, аби ці видання купити», — підсумовує Ольга Михайлівна. Але завдяки небайдужим спонсорам, колекція музею постійно поповнюється.
У Черкасах Тарас Шевченко перебував із 18 по 22 липня 1859 року. Він приїхав в Україну після заслання і вибирав землю під Каневом, щоб збудувати там хату. Під тамтешнім селом Пекарі його заарештували. Шевченко мав сидіти у в’язниці в Черкасах. Про це дізналися черкаські купці Андрій та Юхим Цибульські. Брати тримали магазин «Вина и другие заморские товары», постачаючи продукцію до столу Лопухіних, Бобринських. Ця родина була освіченою, мала велику бібліотеку, в цьому домі поважали слуг і не цуралися обідати з ними за одним столом. Юхим знав Шевченка ще з Петербурга, тож він пішов у поліційну управу, дав черкаському ісправнику Табашникову 500 рублів хабара і домовився, що Шевченко житиме у їхньому будинку, але щодня ходитиме в управу відмічатися. Підірване здоров’я та черговий арешт настрою Тарасу Григоровичу не додавали, але теплий прийом купців Цибульських став доброю підтримкою для поета. У них Шевченко пробув чотири дні, а тоді прийшло розпорядження їхати до Києва. Після відвідин української столиці він уже так і не повернувся в Україну живим.
Черкаський Музей «Кобзаря» працює з 10.00 до 18.00. Вихідні дні: понеділок і п’ятниця. У приміщенні музею також працює єдина в місті українська книгарня, де можна придбати класичну та сучасну літературу.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
