Кросовер «Хюндай» Олександра Ткаленка не надто вирізняється серед інших подібних машин. Чи не єдиною ознакою тюнингу, яка, втім, відразу впадає у вічі, є літери заміть цифр на номерному знаку «Майстер»...
— У діда була майстерня, — згадує Олександр. — Він садовив нас із братом на стільчики, давав рейку замість ковадла, відро погнутих цвяхів — і ми їх рівняли. Молоточок у нас у кожного був свій і ми займалися цією «творчістю».
Очевидно, ця ілюзія влади над металом й надихнула шестирічного Сашка на спробу створити свій перший у житті ніж.
— Зазвичай у нас цвяхи клали на залізничні рейки — крізь це всі пацани проходили. Цвях трохи приплющувався і ставав схожим на кинджал. Однак мені не подобалося, що він залишався все ж надто товстим. І я засунув цвях у піч, розкував його на рейці — зробив отаку ось «плюшку». Нерозплющений кінець обмотав дротом. Не сподобалося тільки, що він гнувся, як фольга якась.
Батько, побачивши перший витвір рук сина, ледь не загубив молодий талант:
— Він його затис у лещата, узяв молоток — такий дзвін стояв! А на майстерню було повішено амбарний замок. Тож доводилося... «шифруватися».
Гнів на милість батько змінив, коли син навчався у старших класах. Сашко тоді зробив ніж із рукояттю у вигляді соколиної голови. Прохання батька подарувати йому ніж проігнорував, але за його ж порадою продав ніж другові–мисливцю. Аж за 50 карбованців.
— Пропали ці гроші разом із Радянським Союзом...
Розпад Союзу Олександр Ткаленко зустрів у Німеччині, коли служив у Радянській армії. Там він теж займався улюбленою справою — на прохання отців–командирів. Після звільнення працював прохідником у шахті, потім шукав щастя за кордоном... Якось, гуляючи Прагою, звернув увагу на хлопців, що, на догоду публіці, на її очах виготовляли сувенірні ножі. От у цей момент Олександр зрозумів: час повертатися додому!
Якось Ткаленкові до рук потрапив альбом із фотографіями витворів златоустовських зброярів початку XIX століття. Особливо йому сподобався блакитний відтінок сталі, з якої були виготовлені уральські клинки. І він методом спроб і помилок розгадав їхній секрет. Який, до речі, самі златоустівці давно втратили.
— Жодної літератури на той час просто не було. Я навіть учителя не мав, який би показав, як треба починати й чим завершувати роботу. Просто мав альбом із роботами старих златоустовських майстрів — Бояршина, Івана Бушуєва... На чорному тлі — оці шпаги, шаблі. Дуже мені подобалося саме синіння й золочення.
Два кольори українського прапора.
Роботи майстра з Антрацита вже набули визнання у приватних колекціонерів і в отаманів різноманітних козачих військ — від Сяну до Дону включно, — але у виставках він почав брати участь не відразу. Уперше йому запропонували взяти участь в обласній виставці, присвяченій 10–річчю незалежності України. Роботи Ткаленка так ефектно виглядали на тлі експозиції, що він не став відмовлятися, коли почали надходити інші пропозиції. Тепер у нього ціла колекція дипломів, здебільшого — найвищого ступеня.
У Києві майстер зазвичай виставляв довгомірні клинки, себто шаблі. Виняток він зробив у 2008–му, представивши так звану кабінетну композицію «Діамантова Україна». На унікальному італійському синьому мармурі, що символізує хвилі Дніпра, — золота мапа України із контурами областей. Кожний обласний центр виділено діамантами, і лише для одного «звичайного» міста зроблено виняток — для Антрацита. За задумом це мав бути чорний діамант, але не зміг знайти рідкісний камінчик.
Золоті ніжки підставки символізують коріння, яке охоплює чотири кути, виплескуючись на мармур золотими тризубами. По боках — два золоті кубки (теоретично — для тримання ручок або олівців; але хто ж ризикне так прозаїчно використовувати цю красу). А головна деталь композиції — власне ніж — спирається лезом на парус козацької чайки. Ніж тут і справді — головний, оскільки домінує навіть над розкішшю підставки. Рукоять вилита зі срібла; білі накладки із зуба кашалота утримуються золотим лавровим листям. Прорізне лезо виконане у формі українського знамена, де синій колір — ота сама златоустівська (а радше, все ж — антрацитівська) синя сталь, а жовтий — позолота.
Наступного року Ткаленко вразив журі козацькою шаблею «Козаки пишуть листа турецькому султану», на лезі якої вигравірував повний текст листа. А в цьому році — знову кабінетна композиція, як продовження «Діамантової України»: кортик «За мужність». Ті ж елементи підставки, тільки мармур цього разу — зелений, символ берегів Дніпра. Чайок цього разу дві — їх козаки витягли на берег; очевидно, відпочивають після виснажливого походу. Ті ж кубки, те ж коріння, що переростає в тризуби, тільки цього разу — золоті. І — кортик у піхвах. Точніше, він так невимушено наполовину витягнутий зі сріблясто–синьої піхви, аби було видно золотий тризуб у його основі і синю та золоту грані клинка. Рукоять обвита золотою філігранню; верхня частина прикрашена золотим портретом Богдана Хмельницького, нижня — тризубом.
— Ця робота виявилася несподіванкою для колег?
— Вона була несподіванкою для мене самого. Адже на виставку «Майстер–Клинок 2010» я взагалі готував довгомірну роботу, тобто шаблю. Та зателефонував генеральний директор виставки й повідомив, що вона пройде не наприкінці квітня, як завжди, а розпочнеться 17 березня, і часу в мене — півтора місяця. Для майстра це дуже мало; я зрозумів, що шаблю зробити не встигаю, й мізки в мене запрацювали трохи в іншому напрямку. Довелося робити кабінетну композицію. Ось це й стало несподіванкою для колег–зброярів. Усі ж знали, що я роблю довгий клинок (тут Ткаленко вважається неперевершеним. — Ред.), і наготували кабінетних композицій. Були засмучені.
— Але чому саме кортик? І чому — «За мужність»?
— У Росії напис на нагородній зброї — «За храбрость». Я залишати його не захотів і зробив український варіант — «За мужність». Як на мене, сьогодні він прийнятніший. Адже час у нас мирний, і потрібно більше мужності, ніж простої хоробрості. А кортик — тому що він завжди був символом офіцера, його доблесті, частиною статутного однострою. Кортик — це зброя перемоги України; я цю роботу присвятив 65–річчю перемоги над нацистською Німеччиною і всім воїнам–українцям, що наближали перемогу.
Робота всім дуже сподобалася, і мене вже запитують, чи буде продовження. Мовляв, є ніж, є кортик — має бути шабля, зроблена в тому ж стилі. Думаю — буде. Я її собі вже уявляю.
Олександр Ткаленко
Народився 15 грудня 1972 року в місті Антрацит Луганської області. За освітою — гірник–прохідник.
Виготовленням холодної зброї професійно займається з 1995 року. Голова Східно–українського відділення Спілки зброярів України «Біла зброя». У 30 років отримав звання народного майстра самодіяльного декоративно–прикладного мистецтва Луганщини.
Створив більше 500 довголезових виробів (шаблі, шпаги) та більше 1000 ножів, які є справжніми витворами мистецтва. У роботі зброяр використовує такі дорогі матеріали, як ріг лося, бивень мамонта, зуб кашалота, кістка моржа, шкіра ската. А також дорогоцінні камені, золото, срібло та цінні породи деревини.
Одружений. Виховує чотирьох доньок.
Усі вироби Олександра, які експонуються на виставках, — тупі. Інакше це вже буде справжня холодна зброя. Майстер каже, що самостійно нагострити ту ж таки шаблю клієнт, що її замовив, не зможе — це не кухонний ніж, потрібна спеціальна технологія.
Знайомство з родиною Ткаленків для кореспондента «УМ» почалося з відвідання... кварталу імені Ткаленка.
— Коли дід помер у 1983 році, міськрада Антрацита вирішила увічнити пам’ять свого почесного громадянина №1 і запропонувала на розгляд сім’ї два варіанти: встановити бюст або перейменувати одну з вулиць. Сім’я обрала вулицю. У результаті з’явився квартал Ткаленка, а ми з гордістю носимо прізвище діда.
Вадим Якович — герой не містечкового рівня. У Сталінграді залишилося всього дві ділянки фронту, де німці не прорвалися до Волги, і на одному з них оборону тримав батальйон під командуванням старшого лейтенанта, згодом капітана Ткаленка. Там він і зустрівся з фронтовим кореспондентом «Красной звезды» Костянтином Симоновим. За підсумками спілкування із героїчним комбатом Симонов спочатку опублікував нарис «Бій на околиці». А трохи згодом вийшла повість Симонова «Дні і ночі», прообразом головного героя — капітана Олексія Сабурова, став комбат Ткаленко (того ж року вийшов однойменний фільм).
Про те, що дійових осіб своїх книг класик радянської літератури писав, серед інших, і з Вадима Ткаленка, він сам заявляв усно й письмово. А після війни Симонов і Ткаленко дружили до самої смерті письменника. В сімейному архіві Ткаленків зберігається чималий стос листів від корифея. Ну і фотографії...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
