Великдень пані полковникової

У пані полковникової з ніжним прізвищем Май — натруджені руки. Той, хто народив і виховав хоча б трійко дітей, знає, що майже неможливо виростити і поставити їх на ноги, не наживши кривавих мозолів. Уявіть собі: тих, хто називає Тамару Миколаївну мамою, — не двійко і не трійко, а аж 33 — семеро своїх і... Проте хіба можна назвати чужими тих, у кого ти вклав серце і душу — до останньої краплини?

Діти із серця

За тиждень до Великодня Тамара Миколаївна встала як завжди — до схід сонця. Поки хлопці, яких вона виховує в сімейному дитячому будинку, ще сплять, посвистуючи носами, вона порається на кухні. Помішуючи у величезній каструлі наваристий борщ, намагається не гриміти посудом. Відомо ж бо, що сон на світанку міцний, особливо у цих зірвиголів.

Тихо, впівголоса, пані Тамара розповідає мені останні новини. Оце, каже, завітав на КамАЗі синочок — Льоша Затула. Запитав: мовляв, мамо, у тебе є що поїсти. Заїжджав він до «мамаші» (так він називає ту, котра колись народила його на світ і покинула), так у неї — нічогісінько. Звісно, пані Тамара нагодувала і в сумку дещо поклала — що Бог послав... Дзвонила Рита. Вона збирається на заробітки. Мовляв, мамо, придивись за Віталиком. Біологічна мати доньки–вихованки померла в тюрмі, а «круті» родичі навіть у гості не пускають — ні московська багата тітка, ні ті, що мешкають у котеджах у Глухові. Пані Тамара думає ж так: де п’ятеро має прихисток, там і шосте буде доглянуте.

Сьогодні під її опікою — п’ятеро шибайголів. Хлопців, та ще й тих, які мають проблеми зі здоров’ям, бездітні родини всиновлюють неохоче. Дівчатка, мовляв, спокійніші. Тамара ж Миколаївна не перебирає. За два десятиліття, відколи жінка опікується чужими дітьми, разом із чоловіком–полковником Миколою Олександровичем вона всіх їх вивела у люди:

— Ніхто не став наркоманом і не пішов грабувати на широкий шлях, — каже вона. — Як на свято поназ’їжджаються — повна хата. Той — прапорщик, той — тракторист, інший — шофер... Лише онуків — вісімнадцятеро. Останній раз усі збиралися на похорон Миколи Олександровича, який своє лагідне серце віддав дітям. Тепер усе — на її материнських плечах.

Обітниця апостолам

Якщо ви запитаєте Тамару Миколаївну, що спонукало її на материн­ство, то вона вам порадить переглянути фільм «Роменська мадонна». Він про жінку з Сумщини Олександру Деревську, яка виховала 47 дітей. Усіх їх сиротами зробили війни і голодомори. Хлопчика Вітю підкинули «мадонні» у собачу будку тоді, коли жінка вже пересувалася у кріслі–каталці. Вітя ходив хвостиком за нею, тримаючись за спідницю, за що й отримав відповідне прізвисько. Потім, прочитавши у газеті про Тамару, вже дідусь Вітя Хвостик напише їй листа: мовляв, я радий, що в моєї матері є такі послідовники.

— Нічого випадкового у житті не буває, — каже пані Тамара. — Я сама сирота: мама загинула під час війни, батько, повернувшись із фронту, одружився з санітаркою. Мачуха не жалувала мене. Правду люди кажуть: «Сироту хто не йде — той скубне». Отож не дивно, що цей фільм тоді вразив мене, восьмирічну.

Але головним у її материнській долі було оте видіння, коли вона ніби вмерла.

— Я взяла гріх на душу, коли на п’ятій дитині вирішила перервати двомісячну вагітність, — розповідає Тамара Миколаївна. — Я бачила власне тіло, Гути, Харків... І дітей, яких полишила. Тоді й видіння було: ніби я в такому підземеллі, як Києво–Печерська лавра. Спускаюсь ніби печерами до великої зали. Посеред неї — столітній довжелезний вичовганий ліктями стіл із виточеними ніжками, а за ним старці в одіяннях — як на святих чи апостолах. Коли я увійшла, то всі повернули в мій бік голови: мовляв, чого ти тут, тобі ще рано, але раз прийшла, то сідай.

Вона тоді завагалася сідати: замало місця було за столом, адже потрібно посунути якогось апостола. Потім сліпий столітній чернець із Загорська скаже їй, що якби вона сіла, то вже б не повернулася у цей світ.

А поки жінка розмірковувала, що робити, з’явилася черниця — невеличка горбата жінка у темному одязі.

— Добра вона душею, — сказала черниця, — один на ній великий гріх — немовля погубила... Та відпустіть її — вона зробить багато добра, та й за дітьми вона дуже страждає...

Черниця ніби читала про дітей у її двадцятивосьмирічній душі. А потім взяла Тамару за плечі, підштовхнула, і та полетіла вниз. Глипнула очима, а довкола — лікарі... Вже не сподівалися на її повернення, адже Тамара перебувала у стані клінічної смерті аж п’ять хвилин... Опісля її довго ще ставили на ноги. Навіть хотіли запровадити до «психушки». У брежнєвські часи це було звичайним ділом. Мовляв, вона бачила Бога... Добре, що начальник Академії бронетанкових військ імені Малиновського, де вчився тоді її чоловік, запросив велике світило з Ленінграда. Професор слухав її мовчки, а потім сказав: «Відпустіть її, жінка здорова, вона побувала в іншому вимірі...»

А потім, уже в Харкові, ця історія мала продовження. Відомий керівник області Олександр Масельський запропонував Тамарі Миколаївні взяти участь у створенні першого сімейного дитячого будинку. Серед дітей, яких вона мала взяти на виховання, була дівчинка — горбата, в корості. Тамарі так не хотілося її брати — голомозу, всю в зеленці, з висолопленим язиком, з якого стікає слина. Але коли вона глянула на горб дівчинки, то раптом прозріла, адже щось було в ній від горбатої черниці, при якій брала обітницю робити добро. Можливо, це вона прийшла в образі дівчинки перевірити свою «хрещеницю».

У своїх здогадках пані Май переконалася, коли пізніше, якось купаючи Катрусю, побачила, що горб у дівчинки зник і з гидкого каченяти вона стала красунею. Щоправда, сталося це не саме собою, а з допомогою лікарів, масажистів, завдяки відпочинку на морі. Тамара Миколаївна вклала в це не лише чоловікові заробітки, а й прикраси, включно з власною обручкою.

Про чорне і біле

У Тамари Май — правдивий характер: вона голосує за кого хоче, каже те, що думає... І ставить багато запитань чиновникам: де мікроавтобус, від якого привселюдно вручали ключі, де той котедж, який їй нібито збудували. А ще: чому затримують гроші, як бути з її вихованцями, які напівголодні вчаться в ПТУ чи технікумі і приїздять до матері. Опіку з неї знято, то нехай живуть як знають? Але ж мати — це не тимчасова робота і дитина — не іграшка. Словом, чиновники з відділу освіти Харківського міськвиконкому років чотири чи п’ять тому вирішили забрати у неї дітей. Мовляв, вона стара, вік не дозволяє... А ті 20—30–річні, які дітей залишають у пологових будинках, чи ті, кого позбавляють батьківських прав, справляються? А їй же Бог дав сил не в приклад їм.

З міськими чиновниками вона судилася. Казала: забирайте, але собі додому, забезпечивши умови кращі, ніж у неї... Бо після її домашніх борщів не солодко буде в інтернаті. Каже, знущалися з неї більше року: викликали до суду, а самі не з’являлися. Потім урешті–решт влаштували судилище: їх, чиновників з юристами, — дюжина, а вона одна. Прискіпувалися до всього: і де вона бере гроші, щоб возити вихованців на море, і чому переїхала в селище Коротич. Тамара Май слухала, а потім видала таке, що суддя сміялася в рукав: мовляв, гроші у неї від трьох крутих коханців на джипах... Отож дітей у матері не відібрали.

Щодо грошей. Сьогодні держава трішки краще платить на дітей, а раніше виділяла копійки — десь 2 гривні з гаком на харчування. Тому й стала фермером: її наділили кількома десятками гектарів землі. Довелося викорчовувати терни, чистити болітця. Згодом земля почала приносити прибуток. Вівці давали вовну, яку сама мила і з якої стьобала ковдри. Тримала свиноматок, іншу худобу... Допомагали й рідні діти, які влаштувалися на добру роботу. Словом, мала копійку, щоб справляти весілля, влаштовувати проводи в армію, класти харч до торби студентам. Проте сім років тому її ферма пішла вогнем на небо. Пожежні напишуть: «Підпал невідомими особами». А насправді, хто знає, що сталося: чи хтось позаздрив сирітському шматкові хліба, чи занадто дорогою стала земля у Коротичі, під самісіньким Харковом...

Kinder–хутір

Кажуть: земля не робить багатим, а робить горбатим. Чому ж Тамара Май так чіпляється за свої гектари? Щоб не виставили її землю на аукціон і не забрали, вона аж у Полтаві найняла трактори, аби обробити сирітські гектари. Вона хоче заснувати тут свій kinder–хутір. Про дитячі села (kihderdorf) сьогодні написано багато. Створив ці SOS–містечка австрієць Герман Гмайнер у 1949 році для сиріт, яких наплодила Друга світова війна. Сьогодні таке містечко будується в Броварах. Там, у котеджах разом із матерями–виховательками — самітніми жінками не старшими 30—40 років, мешкатимуть сироти.

Пані Тамара почерпнула свою ідею також у столипінському хуторі. Столипін переселяв на хутори багатодітні сім’ї. Отримавши наділ і збудувавши хату, вони обживали землю, обробляли її. У неї є земля й дешеві технології будівництва житла. До Зеленої неділі Тамара Май обіцяє здати дві хати з саману, облицьовані сучасними матеріалами, під шифером. Біля хати — наділ.

— Тут потрібні не так гроші, як патріотизм, — говорить пані Май.

Такий хутір, за її словами, вирішує багато проблем — даху над головою, зайнятості, виробництва екологічно чистої продукції. Вони можуть сприяти розвитку зеленого туризму. Зважте: є тут ставок, можна обзавестися конем...

Пані Май пообіцяла запросити мене у гості, десь на Зелені свята, щоб показати перші два споруджені будиночки. Робить вона їх без допомоги держави, щоб передати своїм дітям щось у спадок, не залишити їх перекотиполем. А скільки у нас покинутих сіл... Та поки що деталей свого проекту з певних причин Тамара Миколаївна повністю не розкриває.

Леонід ЛОГВИНЕНКО