27 березня — у Міжнародний День театру — столичні (і не тільки) глядачі, актори, режисери, критики і можновладці вітали передусім Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Урочистий вечір, присвячений 90–літтю свого театру, «франківці» поєднали з професійним святом свідомо («день народження» театру — 28 січня 1920 року), запросивши чимало гостей.

Передислокувавшись із Театру оперети, де вручали «Київську пектораль», до Російської драми на традиційний «капусник», театральна громада міста наче опинилася в іншому мистецькому вимірі. Досліджувати фінансовий бік справи, аби хоч якось виправдати таку разючу відмінність цих двох подій, процес безнадійний хоча б тому, що в театрі імені Лесі Українки про якісь спеціальні фінансові вливання взагалі не йшлося. Просто захотіли люди зробити свято собі та своїм друзям — і вони його зробили. Не пошкодувавши для цього ні часу, ні таланту, ні душі.

Двадцять років не виходило жодної нової книжки поетеси Ліни Костенко, і ось за два тижні — дві! Минулого понеділка в «Українському домі» презентували перевидане і геніально (правда, без перебільшення) проілюстроване Сергієм Якутовичем «Берестечко», у Вербну неділю в тому ж залі — збірку «Гіацинтове сонце» вкупі з двоплитником Ольги Богомолець (обидва носії доповнено картинами Івана Марчука). Видавництво «Либідь», яке видало обидві книжки, і редактор обох видань Світлана Головко — іменинники на всю Україну, романтична деталь, яку переповідають усі причетні, — книжка «Гіацинтове сонце», куди ввійшли ті вірші Ліни Костенко, які стали піснями Ольги Богомолець, Світлані Головко... наснилася. Тепер ті, хто був малим, коли востаннє видавали поезію Ліни Костенко (1989 рік — «Вибране»), і ті, в кого взяли «почитати» цей раритетний томик назавжди, мають офіційну «Біблію» Ліни Василівни — нехай усього 35 віршів, але вичитаних, без помилок виданих, з авторськими комами і тире, словом, канонічних.

На фестивалі документального кіно, який стартував у столичному Будинку кіно минулої п’ятниці, презентують 32 документальні фільми. Настрій стрічок про права людини відображає виставка карикатур на ту саму тему, її експонують на другому поверсі: ситуація гірка, але відображена таким чином, що роботи викликають щирий сміх. Утім голова журі — славетний французький документаліст Патрік Барберіс — передбачає, що глядач на фестивалі на власній шкурі відчує, що таке катарсис через кіно. «Фільми такого жанру та рівня вивертають навиворіт душу, змушують переживати і плакати. Коли розумієш, що там, на екрані — не гра, там — справжнє життя, а не вигадані історії, починає змінюватися твоя свідомість, відбувається кардинальна переоцінка цінностей — від миттєвих задоволень до загальнолюдських істин».

Чи можна театр, із його багатогранністю форми і змісту, загорнути у сіру обгортку з написом «протокол»? Та ніколи, це таке мистецтво, яке здатне проявлятися крізь найгрубіші «фантики», — скажете ви, і відразу стане зрозуміло, що на цьогорічній церемонії нагородження лауреатів театральної премії «Київська пектораль» вам побувати не довелось. Усупереч усім можливим уявленням про мистецтво, акторство, професії режисерів та художників, автори віншування переможців пішли шляхом економії (і на творчому підході до підготовки вечора також), конкретики й офіціозу. Якщо коротко, то урочистості, яких театрали чекають цілий рік, виглядали таким чином: отримав «Пектораль», подякував — сідай на місце. А після того до уваги усіх «опекторалених» та інших учасників свята — концерт від артистів Театру оперети.