Зазвичай під час служби священик стоїть до парафіян спиною. Отець Ігор вніс у це правило поправку.
Тернопільський священик Ігор Шкодзінський править службу Божу на мові жестів. У суботу та неділю 34–річний священик спеціально приходить у церкву Матері Божої Неустанної Помочі, аби провести богослужіння для людей із вадами слуху. Священик каже, що на службу приходять 30—40 парафіян, а у свята — значно більше. Мову жестів отець Ігор спеціально вивчив, щоб спілкуватися зі своєю найстаршою донькою Анастасією.
Коли його донечці був усього рік, у дівчинки відмер слуховий нерв, і вона повністю втратила слух. «Ми були у великому розпачі, коли зрозуміли, що наша Настя не чує, — розповідає Ігор Шкодзінський. — Донька ніколи не хворіла, нормально розвивалася. Правда, дружина двічі під час вагітності лежала на збереженні, тому ми припускаємо, що такі ускладнення міг дати якийсь медичний препарат. Ми й досі не знаємо, що стало причиною втрати слуху в Насті, навіть київські медики цього не змогли пояснити».
Спершу сім’я мешкала в селі Миколаївка Бучацького району. Там отець Ігор мав свою парафію, однак згодом родина була змушена переїхати в Тернопіль, щоб Настя змогла нормально розвиватися, відвідувати школу. У селі для дівчиники з вадою слуху не було ніяких перспектив, і батьки це чудово розуміли.
«У Тернополі Настя почала відвідувати спеціалізований садочок «Колобок», — каже священик. — Я ще остаточно не міг змиритися із тим, що моя дитина не чує. Весь час молився Богу і просив, щоб повернув їй слух. Але одного разу, коли прийшов забирати Настю з садка, на сходах зустрівся із цілою групою дітей. Я почав з кожним вітатися за руку, адже для дітей з вадами слуху це дуже важливо, інакше вони можуть образитися. Тоді подумав, ну добре, я випрошу в Господа ласки для своєї дитини, а що буде з ними?.. І вирішив покластися на волю Всевишнього, який знає, як краще вчинити».
Перед своїм приїздом до Тернополя сім’я Шкодзінських планувала виїхати до Канади, там їхній дитині було б набагато легше адаптуватися до життя у суспільстві. У Канаді простіше ставляться до людей із вадами слуху. Однак Шкодзінським не відкрили візу. «Коли я зрозумів, що нам не вдасться виїхати за кордон, почав вивчати мову жестів, — розповідає отець. — Це було 8 років тому. Я брав уроки з мови жестів у працівниці УТОГу. Спершу я вивчав жестову абетку, а потім спробував «говорити» жестами. Пригадую, спочатку було важко — від незвички дуже боліли руки. Аби все запам’ятати, малював кожен жест у зошит. Нині знаю 200 жестів, а їх усього — 3,5 тисячі. Увесь час поповнюю свій «жестовий» запас».
Якось отець Ігор дізнався, що у церкві Святого Михаїла, яка розташована у Львові, черниця Анна Чоп’юк переклала службу Божу на мову жестів. Священика це дуже зацікавило, він спеціально поїхав до Львова, щоб познайомитися з нею. «У церкві Святого Михаїла не проводять службу окремо для людей, які не чують, а паралельно: як для звичайних парафіян, так і для людей із вадами слуху, — зауважує він. — Черниця стоїть поряд із священиком і перекладає його слова мовою жестів. Я домовився з Анною Чоп’юк, що вона навчить мене проводити службу Божу мовою жестів. Монахиня навіть спеціально для цього приїжджала у Тернопіль. Протягом тритижневого навчання всю службу Божу мовою рук я вже знав напам’ять. Правда, довелося ввести певні зміни. Замість того щоб читати тихі молитви, стоячи спиною до парафіян, як це зазвичай прийнято на службі, повертаюся до них і пояснюю молитву мовою жестів. Люди з вадами слуху не вміють правильно будувати речення і не знають багатьох синонімів, наприклад, таких як «жона» «отець», я пояснюю, що це «дружина» і «тато». Після служби вони запитують значення незрозумілих для них слів. Через те, що мушу носити кадило і хреститися, не можу повноцінно правити жестами. Тому замість дяка запросив сурдоперекладача. До речі, служба через це у нас коротша, триває лише півгодини».
Першу cлужбу для людей із вадами слуху отець Ігор провів на День матері у 2008 році. Відтоді він уже обвінчав десять пар, охрестив двох малюків із такими проблемами. Каже, що навіть проводить спеціальні навчання для молодят, які планують одружитися. Словом, надає увесь спектр «послуг», як і для здорових людей.
«Я пояснюю своїм парафіянам, що мови жестів не треба соромитися, адже вона така ж красива, як будь–яка інша, — зауважує священик. — Чомусь вони закомплексовані, стараються не розмовляти нею в публічних місцях. Пригадую, якось у тролейбусі запитав Настю, а вона показала «тихо, соромно, усі дивляться». Думаю, це через упереджене ставлення до людей з вадами слуху, але вони такі ж самі люди, як і ми».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
