Володимир В’ятрович: Відкритість архівів — це показник демократії

25 березня 1992 року було створено Службу безпеки України, — спецслужбу нової, незалежної держави. Нове законодавство гарантувало громадянам право на інформацію, на свободу поглядів і віросповідання, на недоторканність приватного життя особи. Здавалося б, у далекому минулому залишилися «чорні воронки», які серед ночі забирали людей «відомо куди», переслідування за «не таку віру», масове пограбування населення, засилля «жучків» і чималий апарат «оперативних працівників» для стеження за всіма більш–менш помітними в суспільстві людьми. Інформація про таку «відповідальну роботу» та її методологія накопичувалася в архіві КГБ, зокрема в його українській філії. З постанням національних держав шматки того масиву документів позалишалися на теренах 15 братніх республік. Не дивно, що в уже демократичних країнах постало питання розсекречення даних про криваві таємниці держави, що розвалилася. Водночас в Україні творився новий архів національної Служби безпеки, покликаний сприяти захистові інтересів громадян держави... Розмову з людиною, яка чи не найкраще обізнана з історією і сьогоденням «секретних» архівів, — колишнім директором Галузевого державного архіву СБУ Володимиром В’ятровичем, пропонуємо читачам «УМ».

«Незаконно засекречувати дані про порушення прав...»

— Пане Володимире, скорочення праці з розсекречення матеріалів радянських спецслужб, новий голова української спецслужби Валерій Хорошковський пояснив тим, що «турбота спецслужби, передусім, у тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали»? Але ж СБУ — це не КГБ...

— Так, Служба безпеки України — це нова незалежна структура і, очевидно, має вивчати досвід КГБ із точки зору, якою не повинна бути спецслужба у демократичній країні, що йде до Європейської співдружності.

— Очевидно, йдеться про різні поняття — з одного боку, розсекречення злочинів колишньої системи, і з другого — засекречування нинішніх державних таємниць.

— Для цього достатньо перечитати Закон України «Про державну таємницю» — там чітко виписано, що такою є інформація, розголошення якої може завдати шкоди національним інтересам України. Яка шкода може бути від оприлюднення інформації про злочинне масове знищення українського населення у ХХ столітті? Про насильне виселення кримських татар із батьківщини? Про роль і місце Української Повстанської армії у Другій світовій війні? Чи про придушення інакодумців у СРСР? З іншого боку, СБУ не може засекречувати інформацію, яка їй не належить — ту, яку збирали ЧК, ГПУ, НКВС, КДБ і яка їх обслуговувала. Згідно з чинним законодавством, незаконно засекречувати дані про порушення прав і свобод громадян. До речі, архів — це ж не просто збірка старих паперів. Це насправді дуже важливий чинник демократизації суспільства. На приміщенні Національного архіву Сполучених Штатів Америки золотими літерами виведено фразу: «Тут міститься демократія». Власне, рівень відкритості архівів, доступу до історичної інформації є показником рівня демократії.

Варто нагадати, що, тільки–но розпочавши роботу з історичним архівом колишнього КГБ, ми готували його передачу або в окремий Архів національної пам’яті, або в архів Українського інституту національної пам’яті. Здійснити це можна було двома способами — через рішення парламенту або через рішення уряду. Ні та, ні інша структура не спромоглася вирішити це питання. І ми постали перед вибором: узагалі нічого не робити або робити таку працю від імені Архіву СБУ. Я вважаю, що наше рішення було правильним, зважаючи на те, який суспільний резонанс спричинила така праця і скільки інформації вдалося оприлюднити.

«Цю роботу слід продовжувати»

— Ще років п’ять тому ви, очевидно, не сподівалися, що будете директором архіву, до якого чимало науковців намагалися «достукатися» упродовж років незалежності. Наскільки злаго­дженим видався вам цей трудовий «організм» у понад 200 співробітників?

— На початках зовсім розбалансованим. Його було створено, щоб зберігати секрети. Усі попередні, переконані в цьому кадри, залишалися в архіві. Частина людей, особливо пенсійного віку, які не бажали працювати по–новому, пішли з цієї роботи. Можливо, свого часу вони були причетні до карально–репресивної діяльності цієї організації. Утім і таких удалося дещо переконати працювати по–новому, вони побачили результат: тисячі людей знаходили інформацію про своїх рідних, здавалося б, безвісти зниклих.

Ми набрали також молодих науковців. Архів СБУ перестав бути лише архівом (фонди й читальний зал), додався електронний архів, розгорнутий по всій Україні, постійні періодичні громадські слухання, які стали інформаційним і дискусійним майданчиком для істориків і журналістів. Ми почали творити унікальну базу даних, що дозволяє знаходити інформацію про тих чи інших репресованих чи переслідуваних людей за лічені секунди. Сьогодні до неї внесено відомості про понад 250 тисяч осіб. І цю роботу слід продовжувати.

Було спрощено доступ до документів і розширено можливості роботи з ними — скажімо, ми дозволили кожному охочому робити копії документів на цифрові фотоапарати. За ці два неповних роки ми активно розгорнули міжнародну діяльність. Налагодили співпрацю з Польським інститутом національної пам’яті, з подібним чеським інститутом. Готувалася угода про співпрацю з Угорським інститутом воєнної історії, Литовським центром геноциду і резистансу. З Латвійським музеєм окупації, Естонським воєнним музеєм.

— Очевидно, з російським «Меморіалом» теж...

— Так. Ми співпрацювали як із московським, так і з петербурзьким «Меморіалом». Зокрема, наприкінці минулого року «Меморіал» зробив запит на понад 100 дисидентів усесоюзного масштабу, аби ми за своїми матеріалами підготували про них біографічні довідки. Ми, до речі, мали десятки, навіть сотні запитів із Росії на пошук інформації про загиблих рідних і близьких. Однак деяким політичним колам РФ наша робота була, як більмо в оці, бо в той час, коли там закривали архіви, аби безперешкодно возвеличувати сталінсько–тоталітарний режим, в Україні відбувався цілком протилежний процес. Відповідно, це зайшло в гострий конфлікт між нашою діяльністю і їх­ньою. Звісно, якщо нашу діяльність буде згорнуто, це буде не на користь російському народові, який дуже постраждав від тоталітарного режиму.

— Усе таки результати вашої праці залишаться, громадськість і тепер зможе користуватися електронним архівом, базою даних?

— Так, деякі зміни є незворотними. Зокрема, започаткований процес розсекречення, розроблено методологію розсекречення, створено відповідну комісію, що розпочала роботу в масштабах усієї України. Хочу наголосити, що все, що ми робили, не було якоюсь політичною кон’юнктурою, це опиралося на чинну законодавчу базу. Думаю, що треба було б працювати інтенсивно ще рік–два для того, щоб повністю завершити цю роботу. Далі, незворотними змінами стали електронні архіви, які ми почали відкривати в обласних центрах. Буквально за тиждень до мого звільнення встановлено такі архівні системи у Львівському національному університеті та в Києво–Могилянській академії (18 березня там відбулася презентація).

«Київ став «меккою» для совєтологів із Заходу»

— Якийсь час Київ був чи не єдиним віконцем на теренах колишнього СРСР, через яке дослідники з інших країн могли пізнати реалії життя при радянській владі...

— Так, ще в другій половині 2009 року Київ став набувати значення «мекки» для совєтологів із Заходу. Вони приїжджали до нас, аби вивчати радянські моделі управління, радянську репресивно–каральну систему. Якщо архіви почнуть закривати, вірогідно, це викличе обурення і на міжнародному рівні. Слід згадати, що сам процес відкриття архівів в Україні супроводжувався величезною інформаційною кампанією на Заході.

— Очевидно кримськотатарські, єврейські, польські громадські й наукові організації в Україні налаштовані наполягати надоступі до історичної інформації?

— Багато хто з національних громад скористався нашим архівом. Найбільш плідною була співпраця з нашими польськими колегами. Зараз вона увінчається виходом великого двотомника про так звану «польську операцію» — репресії проти 150 тисяч поляків у 1936—38 роках в УРСР. Була активною наша співпраця з єврейськими організаціями, зокрема з Яд–Вашемом (Єрусалим, Ізраїль) і Національним музеєм Голокосту (Вашингтон, США), куди ми передали великий масив інформації. Ми розпочали пошук даних про репресії проти кримських татар, організували у Криму невелику виставку таких матеріалів. Думаю, що і національні громади не сприймуть обмеження доступу до інформації в Україні.

ВАРТО ЗНАТИ

У європейських державах, що колись мали нещастя побувати в «соцтаборі» — Литві, Естонії, Польщі, Чехії, НДР, Угорщині, Румунії, Болгарії, Словаччині, Хорватії, — архіви комуністичних спецслужб переважно передано в спеціалізовані історичні установи, з відкритим доступом до них науковців, родичів і громадськості.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир В’ятрович

Народився у Львові 1977 року.

У 1999 році закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. Закінчив аспірантуру Інституту українознавства, 2004 року захистив дисертацію на тему «Закордонні рейди УПА».

Кандидат історичних наук. Автор кількох книг про ОУН і УПА. Від 2002 року — директор львівського Центру досліджень визвольного руху. З 2007 — співробітник Українського інституту національної пам’яті. У 2006 р. виступив із критикою СБУ, що «зберігає секрети неіснуючої держави», і підготував конструктивні пропозиції для зміни ситуації. В’ятровича запросили працювати в СБУ. Півроку він працював як радник із наукових питань, а в жовтні 2008–го призначений директором Галузевого держархіву СБУ.

Звільнено з посади 11 березня 2010 року.

Наукові зацікавлення: польсько–українські, єврейсько–українські стосунки в роки Другої світової війни, євреї в УПА, еволюція ідеології ОУН.