Ліна, принцеса воїнів

Про Ліну Костенко всім є що сказати. Усім, хто просто читав її вірші та поеми, хто має душу і має совість. Просто ці слова абстрактні, а Ліна Василівна — жива та конкретна, і сьогодні їй виповнюється 80 років.

Перед ювілеєм ми в газеті вигадували різні концепції — зібрати думки поетів про поезію Ліни Василівни, але чи коректно це, чи дозволяє талант промовців говорити про її поезію. Думали також зробити підбірку «Хто боїться Ліну Костенко?». Знаючи її прямоту, бояться всі. І ми побоялися попросити про інтерв’ю. Зрештою, що запитати? Чим зараз живе? Своїми творами, доводить до ідеалу написане, готує до друку роман. «Вона працює, як каторжна, — каже Борис Олійник. — Хтось видає напівфабрикати, сировину, а вона над кожним рядком вмирає». Ліна Василівна «ворочає» такими категоріями: народ, честь, любов, гідність, совість, всесвіт, а ти — з набором газетної цікавості. Я закомплексувала. А люди з ближнього кола Поета, які знають, як Ліна Костенко ставиться до ювілейних віншувань, «датського» обожнювання, теж бояться: сказати щось інтимне, щось відверте — Ліна Василівна може розгніватися. Так і готували цю підбірку.

Для мене Ліна Костенко — насамперед людина, яка в час абсолютних маніпуляцій сама керує своїм життям. Більше таких людей я не знаю. Вона пише вірші, вона їздить у Чорнобиль, вона читає лекції студентам, приходить на презентацію книжки доньки і на вечір пам’яті чоловіка, вона відмовляється брати нагороди і критикує Президента, вона не видає книжки і не дає інтерв’ю. Вона САМА вирішує що (с)приймати і від чого відмовлятися, вона не списує свої вчинки на обставини — вище цієї мужності і чесності із собою немає нічого.

З Днем народження!

Ліні Костенко con amore

Ольга Богомолець–Шереметьєва, доктор медичних наук, співачка

Для мене Ліна Костенко — не поет, вона для мене Особистість з великої літери, єдина постать, з якою я б хотіла асоціювати Україну і себе. Геніальна, неперевершена, яка може простими словами, котрими користуються всі, сказати такі глибинні речі, що можуть перебудувати твою душу, відстроїти її як камертон. Ми всі — просто сучасники Ліни Костенко. Для мене велике щастя — доторкнутися до того повітря, яким вона дихає, мати можливість бачити її очі, спілкуватися з нею.

* * *

Несподівано наприкінці минулого року виникла думка зібрати всі мої пісні на вірші Ліни Костенко і дати їм нове життя у сучасному і зрозумілому сьогоднішній молоді звучанні. Я себе відношу до покоління батьків, і я хотіла поезію Ліни Костенко зробити доступною дітям. Вони — майбутнє України, а майбутнє без Неї, без очищення Її творчістю не відбудеться. Два молоді композитори — Олексій Прощенков і мій старший син Андрій Богомолець — зробили сучасні аранжування всіх пісень. Вони працювали два місяці без вихідних, з 8 ранку до 4 години дня. Якби нова музика зашкодила поезії Ліни Василівни, я б відмовилася від цього проекту і залишила стару, просту музику — з гітарою, флейтою і саксофоном. До того ж без благословення Ліни Костенко я б не ризикнула вийти за межі звичного. У цих двох нових дисках — «ПО–ЛИЦЮ–ДОЩ» і «ґіацинтове сонце» — буде 30% нових пісень, які не ввійшли в жоден із попередніх дисків. Вони будуть видані одним альбомом, який називатиметься «Ліні Костенко con amore». З часом я мрію зробити спільну акцію, щоб ці диски потрапили в усі школи. Паралельно у видавництві «Либідь» вийде книжка «ґіацинтове сонце» — з тими віршами Ліни Костенко, які я співаю, а також ноти до цих пісень. Вступ до цієї книги — це були найвідповідальніші 5 сторінок у моєму житті. Довго не наважувалась їх почати, але потім усе написалося дуже просто. Відомий український художник Іван Марчук дозволив використати свої картини для оформлення книги. 28 березня в Українському домі відбудеться презентація нового альбому і мій концерт із камерним оркестром, у ньому також братиме участь джазовий секстет United peope, де співає моя старша донька, а середня співатиме сольно. Наступні концерти пройдуть в арт–холі «Кайрос» на розі вулиць Інститутської і Шовковичної.

* * *

Для мене Ліна Костенко — в першу чергу особистість — цілісна, відкрита, безкомпромісна. Без подвійних стандартів. Вона не дає шансу на брехню нікому. Якщо у людини є бодай мінімальні внутрішні сумніви з приводу того, як вона живе, — вона буде сторонитися Ліни Костенко. Коли я вперше побачила Ліну Василівну, я не наважилася підійти до неї. Це було в музеї літератури на початку 90–х років — вона була на літературному вечорі, а мене запросили співати пісню, і я думала, що не доспіваю до кінця — так боялася. Я тоді не наважилася підійти, і довго ще не наважувалася. Поки в одному з інтерв’ю на радіо Ліна Василівна не сказала, що їй подобаються її вірші у моєму виконанні.

А для більш близького контакту пройшли роки, роки і роки, поки я збагнула, чому вона не така, як її поезія. Для цього мені треба було пережити ту кількість різних життєвих труднощів, які дозволили мені це зрозуміти...

Духовна суверенність

Сергій Тримбач, кінокритик

Є люди, яких багато... Книжка за книжкою, роль за роллю, промова за промовою. Та чим більше такого, тим помітнішою є мізерія й неміч тусовочного персонажа. Ліни Костенко мало. Було так у віці минулому, коли її просто забороняли. І є так нині, коли вона сама себе забороняє. Її ідеали, її цінності ніяк не монтуються з тим, що торжествує в наших реаліях. Чуже їй кіно крутиться на всіх екранах, де «герої нашого часу» стромляють (бо ж «стрьомно»!) свої пики і пички у спеціально вирізані для них діри, аби 1) схвотографіруваться для народа і 2) отримати шанс на півдулі від начальства. Було ж, скажімо, кілька літ тому, коли Ліні Василівні спробували вручити Зірку героя України... «Це ви мене в отакий ряд ставите?» — запитала й одразу випрозорила таку звичну для більшості (і митців, на жаль) фальш і звання самого, і нагороди, заляпаної брудом пристосуванства, а то й просто очевидного усім злочинства.

Іноді видається: вони мовчать, два поети. Тарас Шевченко і Ліна Костенко. Першого так само все намагаються підпрягти до державної карети і громадського воза, а — не виходить. Тільки березневої днини щороку чиновне воїнство усіх політичних кольорів хапливо кланяється пам’ятнику і відбігає подалі, щоби не почути вслід: «раби, подножки, грязь...». Та чи ж тільки чиновникам те адресовано, може, й нам, таким патріотичним і ніби свобідним, варто вслухатися?

І від нашої сучасниці так само:

Якби не дощ... якби не ремст і розбрат...
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід...
якби, якби, якби, якби, якби!!!

Оте вічне хохлацьке «якби», за яким стільки рабської кирпогнучкошийості і виправдального фальшу: я би зміг, але ж хто навколо? А навколо ми, і тільки ми, які ніяк не спроможуться підрости і стати врівень викликам часу.

Обидва поети народжені березнем, коли ще не одійшла зима, але вже провесінь. Коли під снігами вже народжуються тіла і душі квітів. І слів, ще приморожених, ще у пуп’янку.

Колись, на початку 1960–х, Євген Маланюк написав про Духовну Суверенність, про Україну в серці і мозку — це те, чого «Ліні не вибачають». Досі так. Одначе ж сьогодні вже вона не вибачає відсутності тієї суверенності нам. Її мовчання промовистіше слів, бодай най­страшніших.

Умовкніть, піїти, стиштесь, музики політичних симфоній. Спробуймо почути Мовчання Поета...

І сходить наді мною Ваше слово

Жанна Храмова, філолог, м. Львів

Травень 1987–го видався теплий і лагідний. Київ буяв пишним квітом, і ми, вчителі, що так незвично опинилися тієї гарячої для школи пори поза нею, раптом уторопали: весна! Та ще й яка!

Везли нас, делегатів з’їзду вчителів України, з вокзалу через місто, прикрашене веселими транспарантами з привітаннями на нашу честь. Розвозили по готелях. Ясна річ, уже в потягах зав’язалися знайомства, щораз частіше чулися радісні вигуки: земляки впізнавали один одного.

Назавтра — перший день роботи з’їзду. Палац «Україна». Урочиста сцена. Піднесені доповіді, схожі одна на одну. Урочисті фотосесії. Десь другого чи третього дня в залі раптом залягла якась дивовижна тиша. Ловлю себе на тому, що відверто засинаю. Обертаюся — з’їзд тихо і чемно спить... Пізніше, пригадавши це, ми подумали не лише про нудну монотонність чергової тогочасної урочистості і весняну перевтому «вчительського корпусу», а й про нещодавній Чорнобиль...

Наше ж справжнє життя розпочиналося після засідань: музеї, галереї, нескінченні розмови. Найсердечніша — з учителькою української мови і літератури, колишньою колегою по роботі Емілією Теофілівною Затурською. Не бачилися кілька років, було що згадувати, про що питати. І раптом вона мені: «Почитай–но свої вірші». І хоча стояла глибока ніч, відмовитися не випадало. Слухати Міля вміла і, коли я замовкла, обронила: «А тепер слухай, це спеціально для тебе».

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт...

Не згадаю, на яких словах мені перехопило подих, і коли вона закінчила вірш, ще довго не відпускало...

Поверталася я до Львова з трьома збірками Ліни Костенко. І розпочався цей мій тихий шал: «Напитись голосу твого...», «Затінок, сутінок, день золотий...», «Іде гроза дзвінка і кучерява садам зомлілі руки цілувать...», «В безсмертя також повні очі сліз...», «Вечірнє сонце, дякую за день...», «Найвище уміння — почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе...», «Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою лишиться душа?!»

Шукала хоч яких публікацій, прагнула подробиць життя. Нарешті збагнула: все — тут, у невичерпній криниці її чару, болю, сповідальності. І незламності.

...Уже лежали перед моїми учнями темно–сині збірки «Вибраного», і читала я студентам університету «Марусю Чурай», і вчителі на курсах підвищення кваліфікації «замовляли» мені Слово про Ліну Костенко. А бажання поділитися тим скарбом із друзями поза Україною наштовхнули на спробу перекладу. І наперекладалася ж тоді! На щастя, давно зрозуміла: з усього того «набутку» чогось варте так небагато. За що не соромно. Може, таке ( з вірша «Виходжу в сад, він чорний і худий»):

...И я пришла не собирать ренклод,
чтобы плоды прибытком привечали.
Чужие пусть приходят в час щедрот,
а я.... я только в час твоей печали.

А згодом відбулася і зустріч. Моє місто шанувало Ліну Костенко. Ущерть заповнений зал театру. Незабутнє кількагодинне спілкування. А потім — черга за автографами. Уперше в житті стоїмо в такій вервечці і ми з чоловіком. До речі, останніми. Несподівано для себе назустріч її пильному поглядові я наважуюсь прочитати власний вірш:

Перекладаючи Ліну Костенко

«Настане день,
обтяжений плодами...»

Ліна Костенко

Коли вже я, обтяжена бідою,
плачу шукаю, а його нема,
і годі розродитись ним: німа, —
я кличу вашу тугу, аби тою
Омитись. І, забувши про свою,
Жагучий біль з душі крешу я знову.
І сходить наді мною Ваше слово.
І міцно я над прірвою стою.

Про ті теплі слова, які почула у відповідь, промовчу. Вони зігрівають мене і сьогодні.

«За себе і за Марусю Чурай»

Іван Малкович, поет, видавець

І в поезії, і в житті Ліна Костенко вражає своєю особливою афористичністю. Коли свого часу в останній момент у філармонії відмінили моновиставу за «Марусею Чурай», Ліна Костенко прийшла до директора філармонії, підвела його під люстру (щоб краще видно) і «відляпасувала» йому фізію. Той нерозумний директор подав на неї в суд, — зрештою, це відома історія. Але найбільше мені подобається те, що було далі... Ліну Костенко викликали в суд і запитали, чи не заперечує вона того, що дала ляпаса директорові філармонії. «Заперечую» — сказала Ліна Василівна. «Як, ви це заперечуєте?». «Так, заперечую! — відказала вона. — Бо я дала не одного, а два ляпаси — за себе і за Марусю Чурай».

Гадаю, що якби видати окрему збірку поетичних і життєвих афоризмів

Ліни Костенко, то вона не поступалася б ні за обсягом, ні за дотепністю знаменитому Оскарові Вайльду.

Пракорабель

Ліні Костенко

Вантажений калиною, сповільна
він рівно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна
у тих прозорих водах глибина,
Там сховок духу, там — ясна година,
комори наші: з тих запасників
зцілюща виринатиме калина
на сотнях затаєних кораблів.

Два слова про Ліну Костенко

Про Ліну Костенко писати важко, принаймні мені. Бо можна збитися на загальники, сповзти в пафос, а не хочеться... Завжди трохи нервували й нер­вують патетичні калинопідіймальні зітхання: «А чому мовчить Ліна?» «А що б вона сказала про...». Господи, кривишся подумки, та що ж вона повинна сказати ще, навічно вивершивши брили власного слова край українського шляху? Розгортайте книжку, здіймайтеся, якщо зможете, на ті крем’яні висоти, з них краще вдивлятися у світову даль. І навіть те, що, можливо, «лишилось несказанним» чи несказаним, сьогодні виповідається голосом Оксани Пахльовської, котрий теж є «Ліною Костенко сьогодні», для мене це однозначно. Просто треба чути. І відчувати Поета, що ось може зараз іде по Гончара чи Хмельницького, зблискуючи молодими очима. Впевнений, так буде завжди. Ліна Костенко — категорія вічна. Змінюються «рухомі естетики сучасності», накочують одне на одне покоління, а вона лишається. Лишається масштаб таланту й особистості.

Був у мене з Ліною Василівною епізод, за який, каюсь, навіть трохи нарікав на неї подумки. Не буду зараз про це. Може, колись вставлю в якусь прозову річ. Єдине скажу, що якраз вона в підсумку виявилась мудрою і далекоглядною, а я помилявся. Визнаю. Хоч, думаю, сама Ліна Василівна вже й забула про ту історію. Та й мене збурює зовсім інший сюжет, більше схожий на міт чи легенду. Це коли Ліна Костенко під філармонією якомусь досить відомому персонажу за антиукраїнські розпатякування, не довго думаючи, заліпила смачного ляпаса. Я, звичайно, «в ділі» Ліну Василівну не бачив, не довелось, тому й не знаю всіх нюансів, але чомусь саме цей епізод (а це таки не легенда, з’ясовував у ду–у–же обізнаних людей) для мене чи не найпромовистіший у загальному контексті. Це акція прямої дії. Це метафора. Це, знову ж таки, рухома естетика сучасності, котра в поєднанні зі словом і постаттю Ліни Костенко набуває просто вибухової сили. Це неозвучений докір до всіх, і до мене зокрема. Погодьтеся, скільком фігурантам сьогодні годилося б врізати по фізії, тільки в неймовірно осяжніших масштабах... Так–так, недемократично, так, неполіткоректно, хто б сперечався, але якби хоча б через раз антиукраїнські та й узагалі антилюдські вихватки одержували відповіді в такому стилі, все б в Україні виглядало справедливішим і притомнішим.

Колись писав, що не соромно бути українцем, раз у нас є Вінграновський. І Ліна Костенко, безумовно. З ними Україна виглядає гідно. Аби ще й із нами всіма теж.

«Кожна її книжка — це детективна історія»

Борис Олійник,
поет, голова українського Фонду культури

Стосовно Ліни Костенко, я скажу без жодного перебільшення: вона унікальне явище в українській літературі, яка за будь–яких змін кон’юнктури моменту завжди була собою і вела лінію, аби Україна зайняла своє гідне місце у світовому співтоваристві. В наші часи владцям це було дуже не до шмиги, думаю і деяким нинішнім така незалежна позиція не вельми подобається. Ліна Василівна не підігравала нікому. І з нею ні член Політбюро, ні президент, ніхто не зважиться на фамільярність, вона відріже, як бритва.

Я щасливий, що на шляхах–дорогах мав дотичність і до літературного процесу, і до її особистої долі як поета. Мені випала честь після 15–річного мовчання поетеси вибивати видання її книги «Над берегами вічної ріки». Власне, кожне її видання — це детективна історія: з доносами, затримкою верстки, дрібними інтригами. Але не всі тоді були боягузливо–покірними, як зараз хтось хоче подати. Я не був близький до її кола. У неї сподобитись на повагу важко, але «цехові» стосунки в час роботи над книжкою у нас були оптимальні.

Я не маю права давати їй оцінку, бо її вже дали час і народ. Ми — змінні величини, вона — постійна. Це щастя, що в Україні є така поетеса — безмежно талановита, світового рівня, якій підвладні всі стилі, всі жанри, всі форми. Жаль тільки, нинішня ситуація така, що ті, хто мали право сидіти на покуті на святі незалежності, витіснені на узбіччя, а на їхніх раменах всілися обивателі і кон’юнктурники, в яких на вибоїнах еволюції випав ген совісті.

У день першого повноліття Ліни Костенко від усіх симпатиків Фонду культури доземно кланяюся і кладу перші весняні квіти на її підвіконня. Дай Боже вам, Ліно Василівно, щасливого творчого многоліття!