Олена Журавська: Майже всі свої картини я спершу «з’їла» сама

Квартира Олени Журавської — дуже рибне місце. Всі стіни тут завішані картинами з кісток морської чи річкової риби. Рибні хребти в родини Журавських не відходи, а матеріал для творчості. У, здавалося б, звичайному хребті карася чи сома Олена бачить пелюстки квітів, рею вітрильника чи дзьоб півня. Її чоловік жартує: вона в мене сама рибу ловить, сама готує, сама кістки збирає і з них викладає картини, які сама і придумала. Уявляючи собі композицію, Олена філігранно викладає кісточки на чорний оксамит, приклеює їх клеєм та покриває лаком для нігтів. А потім роботу перевертає і... б’є по ній молотком. Перевіряє на міцність. Про особливості свого незвичного заняття художниця розповіла в інтерв’ю «УМ».

Спочатку були квіти, в планах — тварини

— Таке заняття зовсім не нове і колись було досить популярне. Наприклад, у Великобританії в XVII сторіччі в крамницях продавали іграшкові набори для дітей, як зараз у нас — конструктори чи мозаїки, але з риб’ячих кісток, намистинок і подібного краму. А в Единбурзі, в королівському музеї навіть висить картина невідомого художника «Кошик квітів із пікші» (пікша — це така риба сімейства тріскових). І оскільки в тієї картини авторства немає, певно, їй літ і літ... Думаю, що це мистецтво родом із тих часів, коли знаряддя праці і прикраси робили з кісток.

Я про нього дізналась років сім тому, коли ми з сім’єю та друзями відпочивали на морі і постійно купували рибу. А одна жінка весь час мила кістки, сушила і складала окремою купкою. Мені стало цікаво, і вона розповіла про своє хобі — робити картини з риб’ячих кісток. А в Києві їх показала: вся квартира була завішана. Я задумалася: чи зможу викласти таку картину, бо матеріалу було більш ніж достатньо — ми з чоловіком обожнюємо рибалити. Тобто майже всі свої картини я спочатку «з’їла» сама. Навіть перша робота мені вдалася. До речі, я днями її на одній виставці продала.

— Щоб гармонійно викласти композицію, треба витратити чимало часу. Скільки це спочатку тривало у вас?

— Спершу я викладала їх ночами: на кухні закривалась і сиділа до ранку. Я можу безкінечно цим займатися — посувати кісточки на півміліметра, щоб знайти саме ту правильну позицію. Комусь це, може, набридло б, а мені дуже подобається. Маленьку композицію за ніч могла викласти. Згодом почала робити масштабніші картини — квіткові композиції, пальми на острові, пейзажі. Оскільки я архітектор за фахом, то виклала одразу складну конструкцію — Видубицький монастир. Один ювелір запитав, чи хрести на куполах під мікроскопом клеїла, бо дуже вже філігранно вийшло, але насправді викладала лише з допомогою звичайної зубочистки.

Поступово я перейшла до зображення людей, зараз планую спробувати викласти тварин. Колись я мріяла зробити зебру, бо на той час це було досить важко технічно. А сьогодні вже відчуваю, що маю силу й для зебри, й для дракона.

Рибалити корисно для мистецтва

— Скільки триває увесь процес створення картини — від виношування ідеї до фінального покриття лаком?

— Що довше я думаю про роботу, то швидше її потім викладаю на оксамит. Про картину «Горох» думала півроку. І настільки чітко врешті її уявила подумки, що виклала рекордно швидко. Я не малюю ескізи, а просто бачу готові картини в голові. Але складність у тому, що треба не просто точно уявити, як це буде виглядати, а з яких саме кісток і якої риби воно робитиметься. Бо матеріал хоч і різноманітний, але не безкінечний. Є в деяких картинах такі моменти, які взагалі не можна ні з яких кісток скласти. От важко, наприклад, знайти абсолютно пряму кісточку. Як правило, вони покручені. Якось шукала реї для вітрильника — прямі й довгі — кілька місяців. А буває, гну кісточку, а вона у найвідповідальніший момент ламається.

— З кістками якої риби працюєте найчастіше?

— Спочатку треба накопичити чимало кісток різних розмірів, щоб було з чого вибирати. Тому збираю все. А найчастіше в українських річках трапляються окунь, карась, короп, плітка, щука. Але працюю і з морською рибою. Якось мені привезли голову екзотичної для України доради. Вона живе в Середземному морі, але і в українських великих рибних магазинах теж продається. Втім мене в такі склади, мабуть, не можна пускати... (сміється. — Авт.)

А от особливо цінні кісточки, від природи деформовані — наприклад, десь вдарилась риба чи в сітку потрапила. У мене є картина «Пальма», зроблена зі зламаного хребта коропа. Я сама його витягла з води й одразу зрозуміла: буде стовбур пальми. Бо самому так хребет не зігнути. Кістки сома не збираю взагалі — вони нагадують свинячі і для філігранної роботи не годяться.

Коли немає з чого викладати роботи, ми навмисне їдемо на рибалку. Або хтось із друзів, буває, зловить саме таку рибу, як треба для картини, то прошу відрізати голову — використаю в творчості.

Пилочка для нігтів, зубочистка, пензлик...

— Які інструменти використовуєте, коли клеїте картину?

— Нічого складного: зубочистки, пилочка й лак для нігтів, ножиці, пензлик, яким забираю пилинки з оксамиту, і клей ПВА. От, наприклад, я працюю над картиною «Чорнобривці». Для цього беру луску плітки. Скручую з неї конуси й обережно клею поруч, допомагаю собі зубочисткою — це будуть пелюстки. І триватиме цей процес викладення і допасовування дуже довго. Тоді з довших кісток викладаю стебла квітів, листочки — з менших. Найважче працювати на оксамиті, бо навіть крапля води залишає плями і доводиться починати все спочатку. Коли вже вся картина наклеєна, не менш обережно я покриваю кісточки перламутровим лаком для нігтів.

— Уже, мабуть, стали фахівцем із лаків для нігтів...

— Справді! Найкращий лак, як на мене, — український. Він рівно лягає, середньої густини й ідеально перламутровий. До речі, ви знаєте, що перламутр теж роблять із риб’ячої луски?

А от клей ПВА почали робити неякісно: повільно застигає, відклеюється, фарбує білим чи занадто рідкий, погано зчіплює. Новий клей одразу застосовую в роботі, і якщо вдало зчіплює, одразу біжу на те місце і беру оптом. Якщо клей якісний, то через якийсь час картину й зубами не віддереш. Тому я наприкінці перевертаю роботу і з усієї сили б’ю по ній молотком — якщо все на місці і не відклеїлось — буде вічна.

— Як рідні та близькі сприйняли ваше захоплення?

— Чоловік і син, коли бачили мої перші роботи, завжди посміхалися. Бо виходило дуже незвично: раптом із звичайних кісток народжуються китиці горобини чи грона порічок. Син навіть деколи каже: «Мамо, а що це ти сидиш? Піди над картинами попрацюй!» Це ж теж праця! Я й справді постійно думаю про свої роботи. А зараз уже родичі, друзі, сусіди приносять риб’ячі кісточки. І кішка дуже мені «допомагає»: стрибає постійно на тарілку з кістками, там же суха луска шарудить, їй цікаво, ще й пахне! Або може влягтись на картину чи поцупити якусь кістку, а тоді заховається і гризе.

КОЛЕГИ

— Чи знайомі ви з людьми, у яких аналогічне захоплення?

— Так, я в інтернеті знайшла роботи двох художниць — з Японії і Казахстану. Але в них дещо інша техніка. У Херсоні живе жінка, яка теж робить щось схоже, ми з нею знайомі. Взагалі хотілось би організувати виставку таких–от незвичних творів — не лише картин із риб’ячих кісток, а й творів інших людей із цікавими хобі.