Поляки повертаються. З грошима

Із вікон монастирського корпусу, що дивляться на захід, відкривається чудова панорама м’яких рельєфів Верхнього Подністров’я. Праворуч, як і колись, над Більшівцями возвеличується костел Воскресіння — пошрамована часом перлина пізньобарокової архітектури ХVІІ—ХVІІІ століть. На величезному подвір’ї — будівельний гармидер: штабелі цегли, риштування і місиво гравію з перезволоженою землею. Тут уже п’ять років триває відбудова духовного комплексу, котрий у період свого розквіту вважався одним із найвпливовіших католицьких центрів Галичини.

У чужий монастир зі своїм статутом

У капітально відремонтованій двоповерховій споруді монастиря — аскетична вишуканість інтер’єру під «католицький модерн». Господарюють тут поки що троє ченців під проводом о. Гжегожа Цімбали, котрі представляють на землях давнього Галича Орден братів менших конвентуальних Святого Франциска. Незвичні, як для української спільноти, монахи носять чорні ряси, підперезані білими шнурками з різною кількістю загадкових вузликів — чи то на позначення ієрархічного становища, чи вислуги чернечих років. Уся ця культова територія, передана в 2002 році під опіку братам–францисканцям, уже встиг­ла пройнятися польським духом.

Власне, поляки почуваються тут невимушено, як у себе вдома. Можливо, завдяки генетичній пам’яті, котра дотепер багатьом із них нагадує про тривалий, до 1939 року, панівний статус їхньої нації на галицьких кресах. Принаймні флюїди давнього гонору, за спостереженнями автора цих рядків, подразнювали й атмосферу ІV Міжнародної конференції «більшівці 2010», що відбулася в монастирі наприкінці лютого. Незважаючи на присутність чималої кількості українських фахівців, запрошених для діалогу щодо відбудови та реставрації костелу, модератори — отець Ярослав Захаріяш та пані Вєслава Голік — спілкувалися винятково «по–польскему», як і решта гостей із сусідньої держави. На прес–конференції кореспондент «УМ» попросив польських достойників на запитання про кошторис проекту та джерела фінансування відповісти українською мовою, проте вони, мило посміхаючись і старанно декламуючи слова, продовжували гнути свою мовну лінію. Вочевидь, підданим білого орла із золотою короною варто демонструвати більшу «пшиязнь» до громадян держави, на території якої вони перебувають. Зрештою, це тема іншої розмови. Далі — про унікальну пам’ятку архітектури, котру безбожна радянська влада мало не перетворила на купу будівельного сміття, а в незалежній Україні не знайшлося коштів, аби її врятувати самотужки.

Трохи історії — давнішої і новітньої

Світським патроном костелу Благовіщення в Більшівцях, збудованого в 1624 році на високому пагорбі ченцями Ордену кармелітів, був власник цього села, розташованого за 10 кілометрів від княжого Галича, коронний гетьман Мартин Казановський. Спершу храм та монастир були дерев’яні, згодом їх обвели мурованими стінами. Через тридцять років, під час бойових дій, культові споруди зазнали руйнації. У 1777 році на пожертви знатних польських вельмож, передусім із роду Яблонських, на цьому місці постав один із найкрасивіших храмів і найвпливовіших монастирів у Галичині. Ченці–кармеліти видавали тут книги, малювали ікони, опікувалися хворими та школою, при монастирі існував притулок для вбогих. Конвент у Більшівцях був центром римо–католицької парохії.

Із приходом «совєтів» унікальна пам’ятка сакрального зодчества зазнала зневаги і спустошення. Лише на початку третього тисячоліття завдяки керівництву Національного заповідника «Давній Галич» на неї звернула увагу українська влада. Та коштів із держскарбниці вистачило лише на виготовлення науково–проектної документації у Львівському інституті «Укрзахідпроектреставрація». Знайти фінансових донорів у своїй Вітчизні не вдалося. Поляки погодилися допомогти, але за однієї умови: вони нам — кошти на відбудову, ми їм — святиню у довічне користування.

«Наша фірма виграла тендер і вже п’ять років працює над реставрацією костелу і відбудовою монастирських приміщень, — розповідає директор київської будівельної компанії «Алекс» Олексій Марковський. — Виконали половину запланованих робіт. Їхні темпи залежать від обсягів фінансування, що надходить із Варшави».

Скільки злотих спромоглася виділити для більшівцівського духовного об’єкта польська сторона — комерційна таємниця. « Кошти на реставрацію костелу на 99 відсотків забезпечує міністерство культури Польщі, — відповіла «УМ» Вєслава Голік, яку називають «двигуном, мозком і серцем» відродження сакральної перлини. — Другий проект — спорудження на території комплексу Молодіжного центру миру та поєднання — на 99 відсотків фінансує польський Сейм».

Відбудова — понад усе

Окрім задекларованої турботи про спільну культурну спадщину, поляками, як прагматичними європейцями, вочевидь рухають й інші, суто національні інтереси, про що вголос мало хто говорить. «Відродження культурних надбань — важлива справа для зміцнення традиційно приязних стосунків між двома народами. Це по–перше. По–друге, відновлені костел та монастир стануть духовним центром розвою для тутешніх поляків, чудовим місцем для молодіжних прощ та спілкування поважних науковців, котрі працюють у сферах релігієзнавства, археології, антропології та архітектури», — переконує керівник комісії у справах поляків за кордоном польського Сейму, сенатор Лукаш Абґаровіч.

У майбутньому, за словами о. Гжегожа, при костелі діятиме потужний духовний осередок із бібліотекою, сучасними залами для вивчення польської та англійської мов. Тобто цей комплекс має стати популярним місцем для зібрань молоді, з якої при вмілому підході можна ліпити що завгодно.

Українські фахівці з охорони культурної спадщини раді вже тому, що унікальну пам’ятку пізньобарокової архітектури вдасться вберегти для нащадків. «Можливо, нашим друзям–полякам здається, що це — польська пам’ятка за межами їхньої держави, нам — що українська, — обґрунтовує свою точку зору генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Олександр Береговський. — Але всі разом ми помиляємося, бо це — пам’ятка, яка належить усьому світові. І дуже добре, що знайшлися люди, котрі побачили в ній не політичний підтекст, а проблему, розв’язання якої допоможе врятувати і зберегти визначний сакральний комплекс, а для поляків привілеєм буде можливість ним користуватися».

«Цю пам’ятку, безперечно, треба рятувати, бо інакше залишимо після себе голу землю. Прикро, звичайно, що роблять це поляки, а не ми. Та якщо не вміємо самі берегти і відбудовувати, то треба вчитися в них. Чи вестимуть тут релігійну агітацію ченці–францисканці? Можливо, але все, знову ж таки, залежатиме від нас: як ми її сприйматимемо і наскільки в нас міцні духовні засади», — ствер­джує директор Львівської філії Національного науково–дослідницького реставраційного центру Мирослав Откович.

Та навіть ідеально відреставрований костел вочевидь не стане повноцінно відро­дженим, якщо в його духовній діадемі не засяє найкоштовніший діамант — чудодійний образ Більшівцівської Божої Матері, який наприкінці Другої світової війни кармеліти вивезли до Польщі. Нині він зберігається у костелі святої Катерини у Гданську, і його чомусь не поспішають повертати на історичну батьківщину, аби зміцнити підвалини спільної культурної спадщини.

ДУМКА З ПРИВОДУ

Борис Возницький, директор Львівської галереї мистецтв, Герой України:

— Відновлення цієї святині — велика справа. Її ніхто з нашої землі не забере. Важливо, аби за дискусіями про те, чия це спадщина, вона не зникла назавжди. Лише на Львівщині за роки радянської влади на колгоспні ферми розібрали два потужні замки. І тепер з охороною пам’яток у нас біда. Добре, що хоч Віктор Ющенко за п’ять років, що був главою держави, встиг зробити для нації більше, ніж його попередники за півтора десятиліття. І те, що він заклав, уже нікому не під силу зламати.