Це тільки здається, що жінки — слабкі й беззахисні. Вони часто здатні витримати й досягти більше, ніж може уявити собі «сильний» чоловік. Українські жінки — поготів. Наші землячки безстрашно шугали в небі, підкорювали космос (іменем однії з астронавток українського походження навіть названо кратер на зворотній стороні Місяця). Українки боролися на барикадах Паризької комуни й у криївках УПА, були снайперами під час Другої світової й льотчицями–винищувачами. Навіть форвардами олімпійських чемпіонів із хокею. Наших жінок чимало у світовій політиці: губернатор Санкт–Петербурга, міністр освіти США й заступник держсекретаря США. Серед вихідців з України є навіть одна із засновників держави Ізраїль і прем’єр–міністр цієї країни. Наші дівчата виборювали «Оскари» та «Греммі», ставали всесвітньо відомими актрисами і простими дружинами турецьких султанів. Серед наших — відомі дресирувальниці тигрів і володарка 12 світових рекордів із метання диска та штовхання ядра. Одна українка нині очолює провідне ділове видання світу «Файненшл таймс», інша — є найвідомішою письменницею Бразилії.
Про те, чого досягли наші жінки на міжнародній арені, розповідає «УМ» Олена Ясинецька, керівник проекту «Українці у світі» з питань духовно–просвітницької роботи (нагадаємо, що цей проект створений Всеукраїнським об’єднанням «За Помісну Україну!» з ініціативи Петра Ющенка).
Доля Катерини Десницької цілком могла б стати тлом для будь–якого серіалу про те, як дівчина–напівсирота з Луцька стала дружиною сіамського принца. Катерина народилася у родині головного міського судді, але вже в трирічному віці залишилась без батька. І тому мусила з матір’ю та старшим братом Іваном переселитись до Києва, щоб отримувати допомогу від родичів. А після смерті матері разом із братом вона опинилась у столиці Російської імперії — Санкт–Петербурзі (де згодом закінчила курси медичних сестер). Там у 1905 році на молодіжній вечірці познайомилася з гвардійським гусаром, навіть не підозрюючи про його походження. Це був майбутній принц Сіаму (нинішнього Таїланду) Чакрабонгсе Буванафа. Дізнавшись урешті про його високе походження, Катерина вирішила відректися від кохання — і під час російсько–японської війни 1904—1905 років пішла на фронт (як дипломована медсестра).
До Петербурга Десницька повернулася з трьома бойовими нагородами, серед яких був і Георгіївський хрест за мужність. Тут доля знову звела закоханих. Розроблений ними план вінчання тримався у глибокій таємниці: щоб уникнути перешкод, змовники виїхали аж у далекий Константинополь, де у грецькій церкві Святої Трійці й відбулося вінчання відповідно до православного обряду. Звідти молоде подружжя вирушило до Таїланду. Через два роки Катерина народила принцеві сина, якого назвали Чула. Сама ж Катерина отримала за тайською традицією нове ім’я — На Пітсанулок — та титул сіамської принцеси. До речі, про батьківщину Катерина також не забувала і навіть зважилася на тривалу подорож до міста свого дитинства — Києва.
Але безхмарне сімейне життя дало тріщину: проблеми виникли тоді, коли Чакрабонгсе (відповідно до тайських традицій) почав підшукувати собі другу дружину. Катерина, не бажаючи із цим змиритися, зважилась на розлучення, і її шлюб із Чакрабонгсе розпався. Та навіть і після смерті Чакрабонгсе за Катериною Іванівною зберігся титул принцеси Таїланду і в її власність відійшла резиденція в Бангкоку. Однак Катерина вирішила залишитися в Шанхаї (Китай), куди виїхала відразу після розлучення: тут мешкав її брат Іван та існувала велика російська колонія. Згодом Десницька вийшла заміж за американця Гаррі Клінтона Стоуна. Разом із чоловіком вона переїхала в Париж, де й прожила останні роки свого життя. Син Катерини Десницької Чула Чакрабонгсе — письменник, мандрівник, генерал.
Це про неї Ельдар Рязанов зняв відомий музичний кінофільм «Гусарська балада». І мало хто знає, що прототип відомого «кавалериста–дівиці» — киянка Надія Дурова. Вона дійсно була військовою діячкою, першою в Російській імперії жінкою–офіцером («кавалерист–дівицею»), письменницею. І мала непросту долю. Народилася Надія у сім’ї відставного гусарського офіцера, згодом — чиновника. Матір, не задоволена тим, що народилася дівчинка (а вона чекала сина), віддала її на виховання гусару Астахову, який прищепив Надійці любов до військової справи.
У віці 18 років Надія вийшла заміж за чиновника 14–го класу Сарапульського нижнього земського суду Василя Чернова, народила сина Івана і, залишивши чоловіка, повернулася з дитиною до батьків. А в 1806 році, у день своїх іменин, вона вирішила змінити своє житя: Надія вирушила купатися, прихопивши старий козацький одяг. Перевдягнувшись у чоловіче вбрання, залишила на березі свою сукню. Батьки вирішили, що вона втопилася. А Надія у чоловічому одязі, назвавшись «поміщицьким сином Олександром Васильовичем Дуровим», приєдналася до донського козачого полку, що прямував на війну з французами. У 1807 році була прийнята товаришем (рядовим із дворян) кінного Польського полку під чоловічим іменем Олександра Соколова.
Полк наприкінці березня направили до Прусії, звідки Дурова написала лист батькові, просячи пробачення за свій учинок. Батько звернувся до царя з проханням розшукати дочку. Але, за повелінням государя, Надію Дурову залишили на службі з присвоєнням їй імені Олександра Андрійовича Александрова (яке вона носила до смерті) та зарахували корнетом до Маріупольського гусарського полку, який дислокувався на Волині й у Тернопільському окрузі. За участь у боях та врятування життя пораненого офіцера Надія була нагороджена солдатським Георгіївським хрестом (перша жінка, яка за бойову відвагу нагороджена солдатським знаком військового ордена). Тимчасово служила ад’ютантом генерала в Києві.
Згодом Дурова перейшла до Литовського уланського полку, у складі якого брала участь у бойових діях Вітчизняної війни 1812 року, командувала взводом, напівескадроном. У Бородинській битві її було контужено, проте вона залишилася у лавах збройних сил. Невдовзі стала ад’ютантом (ординарцем) фельдмаршала Кутузова, пройшла з ним до Калузької області. А прослуживши майже 10 років, у чині штаб–ротмістра Дурова вийшла у відставку. Потім кілька років мешкала в Санкт–Петербурзі в дядька, у Москві, а звідти виїхала до Єлабуги. У своїх численних походах Дурова вела записки, що згодом стали основою її літературних творів. Вона написала спогади «Кавалерист–девица», які високо оцінив Пушкін. Померла Надія Дурова у віці 83 роки. Поховали її, згідно із заповітом, у чоловічому вбранні, з воїнськими почестями на Троїцькому цвинтарі Єлабуги.
В «емансипованому» Радянському Союзі українські жінки задніх не пасли й виконували важку фізичну працю на рівні з чоловіками. Доказ тому — Парасковія Ангеліна, перша жінка–трактористка та організатор першої на селі жіночої бригади трактористок.
Народилася вона в сім’ї селянина–батрака на Донеччині. Ще на початку колективізації Паша Ангеліна, як любовно називали її в народі, однією з перших серед жінок оволоділа новою технікою і з 1933 року упродовж 26 років очолювала тракторну бригаду. Як годиться, бригада Ангеліної була ініціатором соціалістичного змагання механізаторів «за високі врожаї, високопродуктивне використання техніки, зниження собівартості тракторних робіт». Паша Ангеліна просувалася й політичними сходами: була делегатом численних з’їздів КПРС, її не раз обирали членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР I—V скликань. Двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР. Нагороджена трьома орденами Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора. Похована на батьківщині, де в рідному селі (тепер смт Старобешів Донецької області) на увічнення пам’яті народної героїні поставлено бронзове погруддя.
Наталі Вуд (справжнє прізвище та ім’я якої Наталія Захаренко) пощастило здійснити свою неймовірну мрію: вона стала всесвітньо відомою актрисою. Талант Наталі, доньки українських емігрантів Марії та Миколи Захаренків, яскраво виявився ще з раннього дитинства. У п’ять років дівчинка вже зіграла свою першу роль у кіно, і дебют був успішним. У вісім років вона вже одержувала тисячу доларів щотижня й фактично утримувала свою родину. Своє 18–річчя акторка відзначила зйомками у своєму 25–му фільмі. Після участі у фільмі «Бунтівник без причини» її стали називати то другою Елізабет Тейлор, то Мерилін Монро. Визнання не забарилося — після участі у знаменитій «Вестсайдській історії» — кіноверсії сучасного прочитання драми кохання Джульєтти та Ромео — вона стає всесвітньо відомою кіноакторкою. Але номінування на «Оскар» не принесло очікуваної перемоги — її так і не було нагороджено цією найпрестижнішою премією Американської кіноакадемії (хоча сам фільм отримав «Оскар» як найкраща стрічка). Згодом запрошення зніматися ставали все рідшими…
Повним інтригуючих сюжетів було й особисте життя кіноактриси: її прихильності свого часу прагнули Френк Сінатра, Уоррен Бітті, Елвіс Преслі. Останній ледь не одружився з Наталі, та на заваді стали його родичі. У 1957 році актриса вийшла заміж за голлівудську зірку, заможного спадкоємця Роберта Вагнера. Подружжя то розлучалося, то знову брало шлюб... А листопадової ночі 1981 року Наталі Вуд знайшли мертвою в прибережних водах Лос–Анджелеса.
Eлен Таафе Звіліч, народившись у сім’ї емігрантів–українців, стала однією з найвідоміших американських композиторів. А перед тим були роки невтомної праці: Флоридський державний університет, робота в американському симфонічному оркестрі під управлінням Л. Стоковського. Eлен удосконалювала свою музичну майстерність в училищі «Джулліард Скул», де в 1975 році здобула ступінь доктора музичного мистецтва (до речі, першою з жінок у світі). Елен отримала Пулітцерівську премію, премію Елізабет Кулідж (у галузі камерної музики), почесну стипендію імені Гуггенгейма. Мала також кілька «Греммі», а також звання «Композитор року» у США.
Сільвія–Ольга Федорук, дочка українських емігрантів, народилася у Канаді. Ректор Саскачеванського університету, віце–губернатор провінції Саскачеван, професор онкології — Ольга Федорук присвятила чималу частину життя діагностиці раку, стала учасником розробки першого у світі апарата «Кобальт–60» та одного з перших ядерних медичних сканерів. П’ятнадцять років була членом Канадської ради з контролю атомної енергії, консультантом з ядерної медицини в міжнародному агентстві атомної енергії у Відні. Сільвія–Ольга 35 років працювала в Саскачеванській раковій клініці (головним медичним фізиком). Згодом стала ректором Саскачеванського університету та віце–губернатором провінції Саскачеван. Сільвія Федорук — кавалер Ордена Канади і Почесний доктор Віндзорського університету. З 1986 року встановлена премія її імені в галузі медичної фізики «За найкращу наукову статтю». Цього ж року Сільвію Федорук у Канаді назвали «Жінкою року», нагородили орденом «За заслуги» — вищою нагородою провінції Саскачеван.
Роберта Бондар із дитинства мріяла стати вчителькою. Батько (а народилася Роберта в сім’ї етнічних українців) обладнав їй домашню лабораторію, де дівчинка проводила різноманітні біологічні досліди. У школі Роберта захопилася космосом: спостерігала за зірками, читала фантастику та наукову літературу. І не знала, що це стане справою її життя. Роберта навчалася в Університеті Гвелф, закінчила докторантуру в Торонтському університеті й захистила дисертацію в галузі медицини.
А вирішивши стати астронавтом, Роберта освоїла пілотування літака. Працювала у військово–медичній школі Університету Макмастер у Гамільтоні, Університеті Західного Онтаріо, Медичному Центрі Бостону (США). Була зарахована до загону астронавтів, пройшла підготовку до космічного польоту в NASA (США). І в 1992 році Роберта Бондар стала першою канадською жінкою–астронавтом (ну й українкою — заодно). Під час космічного польоту, який тривав вісім діб, вона проводила дослідження впливів антигравітації (невагомості) на людину та рослини. Вона переконана, що результати експериментів її та її колег допомагають вивчати тяжкі захворювання, зокрема діабет та хворобу Паркінсона.
Роберта — володарка численних урядових нагород, обрана членом Королівського наукового товариства Канади, почесний доктор понад 20 університетів США та Канади.Ім’я Роберти Бондар — у Залі слави Канади. Її ім’ям названо кілька шкіл, а в рідному місті — парк.
Харків’янка Валентина Гризодубова стала живою легендою Великої Вітчизняної війни — радянська льотчиця, учасниця одного з рекордних перельотів, одна з перших жінок, удостоєних звання Героя Радянського Союзу та Героя Соціалістичної Праці. Іншої долі в неї і не могло бути — народилася ж Валентина в сім’ї відомого авіаконструктора Гризодубова. Навчалася в Харківському технологічному інституті, закінчила Харківську школу пілотів цивільної авіації. Ще до війни дівчина встановила 5 світових рекордів висоти, швидкості та дальності польоту. У вересні 1938 року як командир екіпажу на літаку АНТ–37–біс «Батьківщина» здійснила безпосадковий переліт за маршрутом Москва — Далекий Схід, встановивши жіночий світовий рекорд дальності польоту, того ж року була відзначена званням Героя Радянського Союзу.
Під час війни Валентина ким тільки не була: начальником Управління міжнародних повітряних ліній Центрального повітряного флоту СРСР, командиром Московської авіагрупи особливого призначення, згодом — командиром авіаційного полку. Лише за два роки здійснила понад 200 бойових вильотів на бомбардування військових об’єктів ворога та доставку вантажів партизанам. А після війни займалася льотною підготовкою нової зміни.
Катерина Есау народилася у Дніпропетровську, в сім’ї німців–колоністів (батька Катерини свого часу навіть обирали міським головою тодішнього Катеринослава). Але «гримнула» революція 1917 року, і Катерина разом із батьками виїхала до Німеччини. Там вона навчалася в Берлінському аграрному коледжі (тут її зацікавленість до наукової праці підтримував німецький генетик Бауер). Згодом емігрувала до США, де продовжувала навчання у Каліфорнійському університеті в Девісі. Катерина — доктор наук, професор ботаніки, викладач університету в Берклі. Ще в Німеччині вона зацікавилася дослідженнями, спрямованими на поліпшення цукрового буряку (досліджувала хвороби рослини та опір вірусам). В Америці Есау перейшла до фундаментального вивчення анатомії рослин. Згодом її обрали членом Національної академії наук США. Її внесок у науку фахівці називають безцінним: професор Катерина Есау підготувала 15 докторів наук, але її учнями вважають себе всі ботаніки, які вчилися за посібниками Катерини Есау. А її класичне дослідження «Анатомія рослин» вважається у світовій науці біблією «Анатомії рослин». За заслуги Катерині Есау 1989 році Президент США Джордж Буш (старший) вручив Національний орден науки.
Ларису Латиніну (дівоче прізвище — Дерій) добре знає весь спортивний світ: дев’ятиразова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики з Херсона, володарка найбільшої кількості олімпійських нагород за всю історію Олімпійських ігор — 18 (9 золотих, 5 срібних, 4 бронзові). Щоправда, Лариса Дерій у дитинстві спочатку займалася балетом, але згодом перейшла в секцію спортивної гімнастики, оскільки балетмейстер виїхав із міста. Захопившись гімнастикою, дівчина у 1951 році стала першим майстром спорту в Херсоні в цьому виді спорту. А через три роки на дебютному для себе чемпіонаті світу в Римі виграла золоту медаль у командних змаганнях у складі збірної СРСР.
На Олімпіаді у Мельбурні Лариса виграла абсолютну першість, золоті медалі в команді, «золото» у вільних вправах і опорному стрибку, «срібло» на брусах, «бронзу» в командних вправах із предметом (тепер такої дисципліни немає). Далі були ще дві Олімпіади, золоті та срібні нагороди — у Римі та Токіо. Після завершення кар’єри Лариса була тренером збірної СРСР, відповідала за організацію змагань із гімнастики на Московській олімпіаді 1980 року. Нині вона — громадянка Росії, живе в місті Семенівське Московської області.
Латиніну включили до Міжнародної зали Слави спортивної гімнастики: адже вона — восьмиразова чемпіонка світу з гімнастики, учасниця трьох Олімпійських ігор.
Марцеліна Даровська із села Шуляки Жашківського району могла лише мріяти про те, що стане відомою подвижницею католицької церкви й що її беатифікує сам Папа Іоанн Павло ІІ. Але доля — річ химерна, а мрії здійснюються. Марцеліна народилася п’ятою дитиною в сім’ї Котовичів. Змалечку хотіла стати черницею і служити Богові. Коли Марцеліні виповнилося 12 років, її відправили на навчання до одеського пансіону. У 22 роки дівчина вийшла заміж за Кароля Даровського. Продовжуючи мріяти про чернецтво, вона біля статуї Чорної Мадонни в Ченстохові залишила свої шлюбні персні й поклялася жити «у Бозі й для Бога». Після смерті чоловіка в 1854 році вона вирушає до Європи, відвідує Гайдельбург, Париж, Варшаву, Рим. Знайомиться з Адамом Міцкевичем, Фридериком Шопеном.
Згодом вона разом з Юзефою Карською заснувала в Римі конгрегацію Сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, щоб працювати над відродженням сім’ї шляхом виховання молодих жінок. Згодом Марцеліна Даровська повернулася до України і тут стала засновницею і першим керівником Згромадження Сестер Непорочного Зачаття на Тернопільщині. Це була перша в цілій системі християнська школа–інтернат для дівчаток зі шляхетних католицьких родин. Матінка Марцеліна розробила оригінальну методику виховання і навчання, яка давала добрі результати. Конгрегація швидко розвинулась. Її духовність полягає у шуканні Бога в істині та у виконанні Божої волі за зразком Непорочної Діви Марії. Сім черниць–сестер на чолі з Марцеліною Даровською, які першими прибули до села, стали зразком для таких закладів по всій Польщі, Західній Україні та Білорусії. Із благословення Папи Пія ІХ, сестрам Непорочного Зачаття було даровано під монастир палац польської королівської родини. Мати Марцеліна закладала також інші школи початкового типу для сільських дітей Поділля. У цих школах навчали дітей усіх віросповідань.
До Другої світової війни школи сестер–непорочниць діяли в Польші, Україні, Білорусіі. Похована Марцеліна Даровська в місцевому склепі–гробниці, що частково врізаний у скелясту гору. А в 1996 році в Римі Папа Іоанн Павло ІІ проголосив Марцеліну Даровську блаженною.
Про Квітку Цісик в Україні дізналися не так уже й давно — її пісні тривалий час були не доступні. Американська співачка народилася в сім’ї скрипаля з Франківщини. Саме батько з п’ятирічного віку вчив Квітку гри на скрипці. Після школи вона вступила до державного університету Нью–Йорка на клас скрипки. Проте з дитинства Квітка більше любила співати, й тому через рік вона кинула університет і була прийнята в Mannes School of Music, де під керівництвом професора Себастіана Енгельберга навчалася вокалу.
Працювати Квітка почала ще під час навчання в консерваторії, оскільки потрібно було оплачувати навчання та допомагати родині. Саме тоді вона подалася в світ шоу–бізнесу і дуже швидко зарекомендувала себе як досконала вокалістка, почувалася вільно в будь–якому музичному стилі. Тоді ж Квітка обрала собі псевдонім Кейсі (Kacey — за першими літерами її імені та прізвища К.С.). Її почали навперебій запрошувати до роботи над своїми альбомами поп– та рок–зірки. Виконувала вона й заголовні пісні у фільмах. А в 1977 році Квітка Цісик здобула нагороду «Оскар» у номінації «Краща пісня для кіно» за саундтрек до фільму You Light Up My Life.
До речі, Квітка стала однією з найбільш високооплачуваних виконавиць рекламних мотивів для радіо та телебачення. Її голос звучав у рекламних роликах таких відомих американських брендів, як Coca–Cola, American Airlines, Mr. Pibbs, Sears, JC Penney, Safeway grocery stores and Starburst candies. З 1982 року й до смерті вона була єдиним і незмінним голосом компанії Ford Motors.
Проте в душі Квітка завжди залишалася українкою і відчувала, що повинна була зробити щось для неї. У 1980 році вона записала свій перший альбом «Пісні з України», у 1989 році — другий альбом, який отримав назву «Два кольори». До участі в записі цих альбомів вона запросила найкращих інструментальних музикантів Нью–Йорка, партії роялю виконувала сестра Марія, всесвітньо відома піаністка, яка була директором Сан–Франциської консерваторії. Недарма ці диски зібрали купу нагород у Канаді, а в 1990 році були номіновані на «Греммі» в категорії Contemporary folk. Коли у 1983 році Квітка разом зі своєю матір’ю Іванною приїжджала в Україну, її пісні ще заборонено було «крутити» по радіо. Після проголошення незалежності України вона мріяла дати серію концертів на батьківщині. Та, на жаль, її мрії не здійснилися — Квітка померла від раку...
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
