А поговорити?

Кожне з літературних поколінь має пубертатний період свого становлення, в якому зазвичай не враховується такий самий, юнацько–незграбний досвід попередників. Але проти природи жанру не попреш, і випадок харків’янки Анастасії Афанасьєвої, яка працює судовим психіатром і яка свого часу виграла конкурс «Молодіжного міського роману» видавництва «Фоліо» — не виняток із вищезгаданого правила. Оскільки нагадує літературний дебют Франсуази Саган з її сповіддю дівчинки–підлітка «Здрастуй, смуток!», настукану за місяць двома пальцями на друкарській машинці, яка принесла авторці світову славу.

Збірка «Солдат белый, солдат черный» Анастасії Афанасьєвої складається з прози і віршів 28–річної авторки. Прозова частина, що має назву «Говорить» і жанрово визначається авторкою як «эпос в своем роде», містить повісті «Говорить о детстве», «Говорить о Сабуровой даче», «Говорить о том, как бегут девочка и пони» и просто «Говорить». Поетичний розділ містить вірші з попередніх збірок Афанасьєвої, виданих у Росії. До речі, в анотації оглядач російського журналу «Новый мир» зазначає про «безыскусное письмо» авторки, а також відсутність «преображающей силы искусства».

У принципі, мистецтва як такого у книжці Афанасьєвої негусто, хіба що це «мистецтво оповіді», а про такі речі кажуть, що вони індивідуальні, і що «каждый пишет, как он дышит». Творче дихання у нашої авторки не спринтерське, а марафонське — вона готова переказувати власну біографію із щоденниковою дбайливістю, не випускаючи ані титли, ані коми з написів у громадських закладах свого юнацтва. Словом, репортаж з удавкою моралі на прищавій шиї — як це вже було в таких автобіографічних текстах, як «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко, «Сьомга» Софії Андрухович і «Добло і зло» Ірени Карпи. З тією лише різницею, що це сповідь суто «харківської» авторки, яка відрізняється від вищезгаданих тим, що «українське» тут не ночувало.

Стиль усіх чотирьох «говорильних» частин книжки Афанасьєвої — відповідно, про дитинство, отроцтво, студентську юність і робочу практику — краще за все визначає сама авторка. «В разговорах о детстве купили в мини–маркете кучу всякой необязательной мелочи: какие–то мини–сникерсы, несколько маленьких йогуртов, еще что–то мелкое», — деталізує вона, зауважуючи, що все це аж ніяк не «ностальгия по детству». Хоч саме з такої «дріб’язковості» часом складаються «ностальгии по настоящему». Що ж до жанру, то з ним іще легше, оскільки нас одразу попереджають, що «это — повесть, написанная в форме пьесы, с элементами дневниковых записей в жанре нон–фикшн и вставками тишины». Хіба що згодом дивуються тому, як «повесть о позднем детстве превратилась в историю школьной любви», хоч мама героїні тут–таки роз’яснює, чому саме, задоволено вирікаючи: «Благодари, что я эту гадость не выбросила».

Справді, з батьками у героїні цієї книжки не просто. У них із культурного баласту — Окуджава і Городницький, а в неї — як результат — розбитий мамою ніс за першу п’янку в під’їзді й улюблений альбом Queen на магнітофонній касеті. Не дивно, що в коханні — такий самий дисбаланс. «Мы и не помышляли о сексе. Ежедневная рыбалка, окунь, обниматься», — звітує авторка про дачне літо із сусідським хлопчиком. «Кажется, зимой я начала ее уговаривать поцеловаться», — продовжує вже з шкільною подругою. А що ж ви хотіли від періоду сексуальної інфантильності часів перебудови? Коли надворі з книжок підсовують крамольного Набокова, а в елітній школі «учителя в большинстве своем были климактерическими тетками и полусумасшедшими мужиками», то важко не збочити в кущі забороненої плодово–ягідної культури, вишиваючи хоч би й гладдю лесбійської теми.

Трохи попускає героїню харківської авторки в наступному періоді її практики в місцевій психіатричній лікарні. Тут уже точно не до лірики, адже нотувати доводиться про те, як «П. выписывается после белой горячки, во время которой «рожала Иисуса Христа», а «Н. на вопрос о том, где находится, отвечает: «Танцую в доме культуры», співаючи ввечері на кухні підслуханих у палатах пісень. Коли ж читач запитає, а в чому, мовляв, мораль усіх цих «говорильних» історій і діалогів із довколишнім комунальним середовищем — вікнами, вітром, собачками і голубами? — то йому зазвичай відкажуть: «Молодой человек, вы перечитали Кэрролла: освободитесь от страсти к разгадкам. Воспримите сюжет непосредственно: таким, какой он есть». Коротше, репортажна проза, як і було сказано.