«Бацька» не назавжди?

      Незважаючи на те, що майже два з половиною роки віддiляють Білорусь від запланованих на кінець 2006 року президентських виборів, сьогодні будь-який ледь помітний крок будь-якої більш-менш помітної персони з політичного бомонду трактують й аналізують у проекції на можливу участь у передвиборчій кампанії. Голова парламентської фракції «Республіка» генерал Фролов, опозиційний скандаліст есдек Микола Статкевич, опальний колишній ректор Білоруського державного університету Казулін, керівник Об'єднаної громадянської партії Анатолій Лебедько, — ці люди найбільш виразно дають зрозуміти, що всерйоз думають про президентські лаври. Уголос же про свої наміри вони, з тактичних мiркувань, поки не говорять. Тому заява колишнього фінансового «олігарха» ще кілька місяців тому — до розриву з Об'єднаною громадянською партією — голови її політради Андрія Климова про те, що він братиме участь у передвиборчій кампанії-2006, пролунала мов грім серед ясного неба. По-перше, подібного ніхто не очікував, хоча Климов є однією з найпомітніших фігур білоруської опозиції. По-друге, Андрій Климов сказав, що не братиме участі в нинішніх виборах у парламент (які, до речі, він переможно виграв у 1995 році), тому що це бачиться йому безглуздим у світлі його подальших грандіозних планів. «Білорусі потрібен зараз диктатор, але освічений, такий, як я», — одна з «козирних» фраз у виступах Климова в цьому році. Деякі аналітики вже заговорили про те, що Климов позначився як кандидат у президенти, якого можна порівнювати з Віктором Ющенком — «чарівний і привабливий», до того ж надзвичайно різниться серед усіх інших кандидатів завдяки своїй незаперечнiй харизмi.

      Сьогодні Климова запитують про причину поспіху в оприлюдненні його намірів. Андрій пояснює це тим, що йому, на відміну від головного конкурента — Олександра Лукашенка, необхідна незмірно більша кількість часу для того, щоб про нього дізналася хоча б половина виборців. Адже діючому президенту для цього досить приїзду журналістів Білоруського телебачення до нього в резиденцію. Андрій же Климов визнає, що починає з чистого аркуша. Кілька років тому він був відомий «просунутому» обивателю з глибинки як політзек, чий портрет виносили на головний проспект білоруської столиці разом із портретами «зниклих політиків» під час акцій правозахисників. Ще раніше провінціали, яким удавалося податися до Мінська на «шабашку» і влаштуватися в одне з будівельних підприємств Климова, розповідали легенди про справедливого бізнесмена, котрий вимагає працювати якісно і не розгинаючи спини і платить за це 500 у. о. на місяць — казкова сума в Білорусі й у ті часи, й сьогодні.

      Початок публічної діяльності Андрія Климова датується серединою 90-х років. Спочатку він став родоначальником будівельного бізнесу в країні, потім заснував «Банк Андрія Климова», який державні власті пустили з молотка після арешту підприємця-депутата. Потім була «Газета Андрія Климова» — видання, що викликало неоднозначний, але беззаперечний інетерс. Переживши тюремний безмір і вийшовши на волю, Климов створив власний інтернет-портал, написав у співавторстві дві книги, одна з яких — резонансна антиутопія «Мінськ-2016», і вступив до Об'єднаної громадянської партії, яку, втім, залишив кілька місяців тому.

      Андрій Климов упевнений: білоруська опозиція програє парламентські вибори, отже, участь у них — не що інше, як риття могили самому собі як кандидату в президенти. Причому Климов однаково песимістичний щодо обох створених опозиціонерами альянсів — і знаменитої «П'ятірки плюс...», що об'єднала усіх, від «правильних» комуністів до непримиренного Білоруського народного фронту, і коаліції «Вільна Білорусь!», котру доречніше було б називати «Коаліцією союзників Миколи Статкевича», персони нон-грата в іншому опозиційному спектрі. (Якщо порівнювати ці двi сили методом вулиці — хто більше народу здатний вивести на проспект, — то фори дасть, безсумнівно, Статкевич). Климов упевнений, що опозиція програє вибори хоча б тому, що і далі обмежуватиметься лише говорінням про громадянські права і демократичні свободи — категорії, що, як показало життя, для білоруського обивателя є найсильнішим алергеном. Климов дорікає всім можливим кандидатам у президенти тим, що вони говорять із виборцем напівнатяками, на відміну від Олександра Лукашенка, який не боїться слів на кшталт «я вважаю»,«я заберу», «я зроблю». «Я хочу, щоб не тільки мої конкуренти, не тільки влада, а й рядовий виборець усю мою брудну білизну витрусив, усю мою таємницю довідався і, може бути, після цього сказав: « Ну і Климов, ну і сучий син, мерзотник, схоже, рідкісний, але все-таки кращий, ніж...», — заявляє претендент на президентське крісло.

      Климов запевняє, що, ставши президентом, не стане списувати свої поразки на «наслідки режиму». Він невисокої думки і про «П'ятірку плюс...», і про ідеологів з Адміністрації президента, однак має намір шукати союзників і там, і там.

      Мабуть, це саме той аспект сьогоднішньої діяльності Климова, до якого варто придивитися пильніше. «З Путiним я вже домовився»,«Я отримав конкретну пропозицію від моїх друзів у Москві»,«Є кому лобіювати мої інтереси в Кремлі, є кому займатися моїми структурами. Мені навіть не треба займатися бізнесом, існує бізнес у Росії, і він мене підтримає. Там багато озлоблених на режим Лукашенка, починаючи від бізнесменів і закінчуючи тими політиками, на яких отут надягали наручники» — це вибране з промов Климова за останні півроку. Екс-в'язень Климов «відповідає за базар», і вся його попередня політична діяльність сумніватися в цьому не дозволяє. Популіст Климов завжди говорив правду.

      Білоруські політологи та журналісти саме тому починають уважно вивчати все, що говорить сьогодні Климов про майбутні міждержавні стосунки Росії і Білорусі, які встановляться, звісно, вже після приходу його до влади. «Ми де-факто є регіоном Росії, — приміром, ось так розмірковує грошовитий претендент. — До відома наших політиків, що ратують за незалежність: ми записані на дотацію в бюджеті Російської Федерації. Нехай би почитали «Російську газету», коли там публікують бюджет, — і ми там записані окремим рядком. Це просто принизливо, що нинішня влада дала згоду записати країну в чергу за дотацією з російської скарбниці! Ми, по суті, регіон, причому безправний: були би губернією, мали б хоч голос у Раді Федерації. Я саме прихильник незалежності. Коли стану президентом, нас не будуть уписувати ні в чий бюджет. У нас він буде свій власний. Як і свій білий-червоно-білий прапор, свій герб «Пагоня», своє місце в ООН. Ми доможемося місця й у Раді Європи, і в Євросоюзу в рівному стратегічному партнерстві з Росією. Це реально. І не треба боятися, що Росія проковтне Білорусь — є в неї й інші проблеми: утримати би власну федерацію від розпаду. І потім, у Білорусі й у Росії є спільні задачі: позбутися соціалістичного минулого і повернутися на гідні місця в європейській і світовій політиці. Нам нічого ділити — у нас, на жаль, одна кухня з тими ж клопами, тарганами і немитим посудом. Будемо мити разом. Але в кожного буде своя ділянка роботи, що і стане гарантією нашої незалежності». Окремі нотки цього спічу віддають махровою наївністю, однак упевненість, з якою Климов декларує свої погляди, наводить на думку про те, що зі свого рукава він дістав далеко не всі козирі.

      Вступивши після звільнення в ОГП — найбільшу білоруську опозиційну силу, в якій зібралися такі «стовпи політики», як екс-голова Національного банку Станіслав Богданкевич, екс-прем'єр Михайло Чигир і шанований на Заході політик Анатолій Лебедько, — Климов, по суті, виявив готовність працювати під цю плеяду, аж ніяк не прагнучи власних лаврів. І раптом — розрив. Климов у своїй заяві повідомив, що він переоцінив можливості політради й активу ОГП, крім того, вважає відтепер Лебедька, лідера партії, украй недалекоглядним політиком. Климов говорить, що залишив партію, а не спробував діяти усередині її. Заради того, щоб уберегти ОГП від розколу: «Так, я йду проти керівництва партії. Проти позиції Анатолія Лебедька. Я вважаю його своїм другом і зробив усе, щоб допомогти йому зрозуміти, які помилки, на мій погляд, сьогодні робить партія. Я не просто поважаю членів партії — я їх люблю, вони практично всі для мене як рідні, оскільки у важкий час підтримували мою родину. Але свій хід я зробив заради них, тому що не хочу, щоб партію, як у 2001 році, знову використовували, мов туалетний папір, змивши її в унітаз». Головна претензія до соратників по ОГП — їхнє небажання підтримати напередодні виборів свої структури на місцях і висунути набагато більше число кандидатів у парламентарії, ніж вважала за потрібне висунути партія. «Чому я один поїхав у Москву і з усіма домовився, а партія не змогла? Усе керівництво партії їздить за кордон, спілкується з людьми, що роблять світову політику, і в цього керівництва немає грошей, щоб відремонтувати ксерокс? Чому вся опозиція живе на жалюгідні подачки Заходу у виді грантів?» — дивується Климов. Саме через небажання партії погасити позов до екс-прем'єра Михайла Чигиря, який кілька років тому знаходився під арештом і звинувачувався в розбазарюванні державних коштів, у результаті чого на ньому досі «висить» мільйон доларів, розсварився Климов із Лебедьком. Климов запевняє, що ще недавно він хотів би бачити альтернативою Лукашенкові на президентських виборах саме Чигиря, і що він знайшов «підпільних мільйонерів» у Білорусі і Росії, готових «проплатити Чигиря», однак партійні товариші ідею заблокували. Коаліція ж «П'ятірка плюс» намітила своїх кандидатів і іншими їх принципово не замінить, хоча Климов об'єктивно правий — цим кандидатам пiдготовлена роль «моськи, що гавкає на слона»: «Мої симпатії були на боці двох людей, розумних, гідних у всіх відносинах білорусів, що могли б узяти владу в країні і правильно нею розпорядитися. Це Михайло Маринич і Михайло Чигирь. Однак я все більше і більше розумію, що не бути їм висуванцями ні від партії, ні від об'єднаної опозиції. Буде такий собі об'єднаний кандидат. Його протягнуть у другий тур, намалюють почесні 10 відсотків голосів, потім поплещуть по спині, дадуть під зад і скажуть: «Усе, твоє завдання виконане».

      Таке розуміння ситуації переконало Андрія Климова в тім, що тільки в нього є реальні шанси перебрати владу в «бацьки». До речі, до самого Олександра Григоровича Климов не має злості: «Нехай буде російський варіант. Почесний перший президент. Я йому віддам Дрозди (державна президентська резиденція під Мінськом. — Авт.) — нехай живе там, і в нього буде охорона». Що ж, частка жарту є в кожнім жарті.

      Не випадковим бачиться і те, що галас навколо себе Андрій Климов почав зчиняти на тлі початку «газової війни» між главами Росії і Білорусі, пропонуючи себе, схоже, як міст між двома державами, і в непрямий спосіб відповідаючи на питання «Чого хоче Путiн?».

Довідка «УМ»

      Андрій Євгенович Климов народився 17 вересня 1965 року в Мінську. Закінчив Львівське пожежно-технічне училище МВС СРСР у 1986 році. Відтак до розпаду Радянського Союзу служив у міліції. Потому організував мале підприємство, а також банк свого імені в Білорусі. Був депутатом ВР Білорусі 13-го скликання, членом парламентської Комісії з економічних реформ.

      11 липня 1998 року Климова заарештували у звинуваченні у веденні підприємницької діяльності без ліцензії та в крадіжках. Правозахисники країни вважали цей арешт політично мотивованим, позаяк напередодні референдуму 1996 року Климов підписав звернення в Конституційний суд про імпічмент президентові Лукашенку. Вирок суду було оголошено в березні 2000 року — 6 років позбавлення волі в колонії посиленого режиму і конфіскація майна. Вийшов на волю достроково — 25 березня 2002 року.

      Климов одружений, має двох дітей.

* * *

      Закон дозволить Климову брати участь у президентських виборах, тому що його умовно-дострокове звільнення (за станом здоров'я, Климов «придбав» у в'язниці кілька хронічних болячок) закінчується наступного року. Законом передбачено дострокове зняття судимості, для цього потрібно лише подати позовну заяву, яку, за словами Климова, погасять його друзі. Андрій Климов каже, що має друзів, готових внести величезну грошову заставу для того, аби скоротити на рік термін його умовної судимості. Імена цих впливових друзів він не розкриває, називає лише одне з них — Володимир Путін. З нинішнім російським президентом Климов познайомився і заприятелював ще у 1993 році.